Натхненний аматор. Чому варто читати книгу Девіда Бірна «Як працює музика»

Головна

Блоги

Юрій Береза

Блоги

Юрій Береза

•

14 Травня, 2020

Коли людина зі статусом зірки, яка досить успішно опанувала одну професію, береться за іншу – це інтригує.

Історія знає чимало прикладів, коли актори ставали музикантами або журналістами, артисти йшли в кіно або малювали, а письменники чи дизайнери пробували себе в режисурі. Девід Бірн, відомий як фронтмен нью-вейв гурту Talking Heads, за своє життя зміг майже все.

Він робив різноманітну музику: від попальбомів до колаборацій з Брайаном Іно. У вісімдесятих зняв комедійний мюзикл «Правдиві історії». Написав стопку книжок. Серед них є збірка есе про життя велосипедистів і, звичайно, книжка про музику.

«Як працює музика» вийшла аж 2012 року. Її переклали російською тільки зараз (українського перекладу немає – прим. ред). На жаль, певна частина тез, які наводить Бірн, була актуальна лише на момент виходу книги. Але попри це, «Як працює музика» все одно заслуговує уваги. І ось чому.

В одному з перших розділів Бірн вибирає хитру позицію як автор. Він пояснює, мовляв: «я – людина, яка нічого не знала та не вміла, але дуже хотіла вміти і тому мала допитливий розум. Якщо що – строго не судіть». Може здатися, що цією заявою він ніби знімає з себе відповідальність за написане. Як виявилося після прочитання, Бірну нічого боятися.

Художник-самоучка і приблизно такий же композитор Руссоло Луїджі одного разу сказав:

«Я не музикант, отже, у мене немає акустичних переваг, які варто було б захищати. І тому, будучи більш сміливим, ніж будь-який професійний музикант, не соромлячись своєї очевидної некомпетентності і вірячи, що всіх прав і можливостей домагаються зухвалістю, я здатний почати велике оновлення музики.»

Приблизно в такій же позиції знаходиться і Девід Бірн: він не претендує на звання професійного письменника і не захищає свій авторський почерк. Бірн приймає той факт, що він – аматор. Девід пише як думає – десь думка може бути нечітко сформульована, десь – втекти за горизонт. Але така подача цінніше, ніж відполіровані до блиску слова з мільйоном виносок на одній сторінці.

Уявіть старого з волоссям, яке стильно скуйовджене. Він сидить перед вами. Ви його питаєте про щось, після чого отримуєте змістовну розповідь. Приблизно так і влаштована «Як працює музика» Бірна.

Найбільший плюс цієї книжки -– її можна починати читати з будь-якого місця. Кожний розділ – це окрема, автономна тема, ніяк не пов’язана з іншими. Точніше, їх об’єднує любов до музики, але її, навіть із великою натяжкою, не назвеш сюжетною основою. Бо яка може бути сюжетна основа в колумністиці?

Щодо історій: у Бірна їх чимало. Його кар’єра почалася в 1974 році, коли він переїхав у Нью-Йорк. За рік заснував Talking Heads з такими ж ексцентричними однодумцями як він сам. Разом вони оселилися в квартирі без душу й туалету, зате за копійки і поруч з клубом CBGB, звідки стартувало багато знакових гуртів, зокрема Ramones, Television, Blondie та The Police.

46 років безперервної творчої діяльності. За цей час музична індустрія постійно змінювалася. Спочатку з’явився компакт-диск, потім став популярним mp3, згодом – з’явився стрімінг. Бірн створював музику при всіх змінах форматів. І навіть це не зробило його динозавром. Як це вийшло?

Крім свого безумовно корисного погляду на музику, Бірн дає дуже важливу пораду. Він не говорить її вголос, але вона читається між рядків: щоб не стати динозавром, треба перестати заганяти себе в рамки і концентруватися на чомусь одному.

Реалізацію такого підходу можна побачити в його вичерпній дискографії, де знайшлося місце всьому: латиноамериканській музиці, фанку, госпелу, неокласиці, арт-року, електронним експериментам і навіть хаус-хіту нульових, який він досі виконує на концертах – трекові Lazy від британського дуету Х Press 2. Увесь свій досвід письменництва він зводить до фундаментальної істини: «Багато музикантів шукають натхнення не в тій музиці, яку складають або слухають. Тому я слухаю все. Ніколи не знаєш, на що натрапиш».

Життя без існування культурних обмежень Девіду Бірну не раз допомагало в творчості. Так у нього з’являлися проєкти у кількох галузях мистецтва.

Наприклад, диско-саундтрек до мюзиклу про першу леді Філіппін, записаний разом з Fat Boy Slim. Або альбом My Life In A Bush Of Ghosts, створений з Брайаном Іно. Він складається частково з інструменталок, частково – із музичних і вокальних семплів. Можна сказати, що ця робота – початок пландерфонікі. Тобто, музики, яка складається з іншої музики. Найближчий приклад із цього жанру – австралійці The Avalanches.

Інтерес розповсюджувався не тільки на музику. Вивчаючи культуру різних країн, Бірн намагався урізноманітнити свої шоу. Він придумував оформлення сцени, опрацьовував драматургію, навіть запрошував до шоу професійних танцюристів, що для рок-музиканта досить ризикований крок. Його тур на підтримку останнього альбому American Utopia перетворився у мюзикл, який торік успішно відпрацював сезон. Звісно, Бірн бере в ньому участь.

Оскільки Бірн не знає, що таке рамки, він сміливо може розповідати про багато речей. Про гроші в тому числі. В «Як працює музика» є розділ, присвячений заробітку, лейблам і описам різних угод, які можуть укладати музиканти.

На прикладі альбомів Grown Backwards і Everything That Happens Will Happen Today, Бірн розповідає, скільки він витратив на створення матеріалу, скільки заробив і за який час відбив вкладені гроші. Лонгплеї випускалися різними способами. Перший – за допомогою лейбла, другий – самостійно. Цей досвід навряд можна застосувати в нашій країні, але завжди цікаво дізнатися, як влаштована машина індустрії за кордоном.

Про різноманітні аспекти музики Девід Бірн розповідає популярно і доступно. Як вона перетинається з архітектурою, як впливає на існування соціуму і як змінюється її сприйняття людиною з тих пір, як музика отримала більш знайомі нам риси – у вигляді концертів і фізичного носія.

Розум Бірна ясний, чистий і готовий до прийняття нового. Правда, це не означає, що Бірн буде з новим погоджуватися. У ньому все ж прокидаються нотки ностальгії за минулим і ретроградство, проте він намагається із цим боротися.

«Як працює музика» написана легкою, простою мовою. Можна навіть сказати захоплюючою. Не настільки захоплюючою, як та ж «Як музика стала вільною» Стівена Вітта, але це не дивно. Адже Вітт в плані тексту – професійний журналіст, а Бірн, як ми вже дізналися, аматор. Але досягти такого рівня аматорства теж треба вміти.

Читайте також в інших блогах:

Підписуйтеся на нас в Інстаграмі, Телеграмі та YouTube. Підтримати проєкт можна тут!

Розповiсти друзям