Читаємо уривок з книги «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» Світлани Ославської

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» у листопаді виходить друком книга репортажів української журналістки та репортерки Світлани Ославської «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого». 

Ці репортажі, за одним винятком, написані у 2020–2021 роках. Вони розповідають про Сєверодонецьк до повномасштабного вторгнення Росії. Читач дізнається про те, яким було і чим жило до 2022 року це місто Луганщини, місто на межі Донбасу і Слобожанщини; як воно переходило від ідентичності радянського промислового міста до усвідомлення себе містом у незалежній Україні. Одні репортажі розповідають про людей цього міста, інші — про локації, треті — про важливі для Сєверодонецька події, зокрема 2004-го і 2014 року. Авторка народилася і виросла в Сєверодонецьку, тому в цій книжці балансує між репортажним письмом і суб’єктивним, часом іронічним, поглядом на місто.

LiRoom публікує один із репортажів книжки.

---

День починається спекою. Виходжу з дому до того, як сонце знищить запахи. А хтось уже з порожньою ром-колою. Або так: голий торс, сивина, шорти, коліна напівзакриті животом — на лавочці мужчина із ранковою кавою і пожовклою книжкою. Моя мета — теж кава, на іншому кінці міста. Мій шлях — півгодини. Хтось назвав Сєверодонецьк «одним спальним районом». Влучно, але напівправда. Він — як два спальні райони, новий та старий, і я прямую з першого до другого. 

Коли приглядатися до вулиць, бачиш місто інакше. Бачиш випадкові рими графіті й невимушені паралелі утеплень, решіток та балконів. На стіні хлібозаводу — балоном нашвидкуруч червона зірка. Поряд замальоване «ЛНР», хтось навів літери простим олівцем. Далі — Ленін і три букви, затерті. Ленін що? Ленін жив? Ленін хуй? «Путін мразь» майже стерто. 

Віддавна сприймаю Сєверодонецьк не як місце для життя, а як об’єкт дослідження. Бачу його як цілісну річ, яку можу охопити поглядом і, може, навіть думкою. Як геометричну форму на карті. Як конструктор. Як бачили міста автори фото дорадянських альбомів і листівок. Ця зміна сталася з від’їздом. Живучи там, усередині, в місті, ніколи його так не бачила. Квартира на першому поверсі — і погляди бігли паралельно до землі. Навіть на Google-картах я уперше побачила Сєверодонецьк лише кілька років тому. Здивувало, що територія міста практично дорівнює території заводу. Рівна вона заводу й естетично: прямі кути, строгі лінії. Міські Instagram-канали зі шкіри лізуть, щоб знайти тут красу, публікують пейзажі то на сході сонця, то на заході: виходить усе одно пласко, а над площиною — небо.

Зайду у двір — тиша, тільки б ногою не шаркнути по піску. А з вікна третього поверху шкварчить олія і пахне риба. Підслухаю, як жінки діляться рецептами народної медицини: «Береш лушпайку…». Записую місцеві, навколоміські слова і фразочки: картоха, брехать, дужче, буду де-то через час. Фотографую ще одне графіті, а згори, з балкона, незнайомка в бігуді дивиться на мене. Руки в боки — за що, не знаю, але зараз насварить. Так прокидаються дитячі страхи.

Моє відмежування від рідного міста виглядає так, що в Сєверодонецьку я ходжу на каву з луганцями. А буває, виходжу зранку з квартири, бачу тротуар у мереживній тіні дерев і думаю, що це гарно. Дивлюся на це крізь лінзи всіх міст, де доводилося жити й виходити зранку у справах. 

Пам’ятаю і безвихідь, якою це місто відповідало на мій погляд, коли в перерві між покинутим і новим університетом намагалася знайти роботу. Продавала книжки по лікарнях, проводила якісь вуличні опитування для косметичної компанії. Серйозно розглядала оголошення про збирання ручок «на дому». Мій зацікавлений погляд на це місто сьогодні означає тільки те, що я тут тимчасово. «Я не знаю, нужно было раньше думать, что делать», — надривно кричить хтось із вулиці.

Моє вигнання з рідного міста виглядає так, що в Сєверодонецьку я гуляю з гостями з Києва. Пройшлися між гаражами, між кварталами, між парканами. Подивилися графіті «за православний і здоровий спосіб життя». Кілька поворотів під прямим кутом, кілька піщаних ям на місці можливого тротуару й кілька ідентичних кварталів. Як показати людині, яка не має жодного емоційного зв’язку з містом, що в ньому щось є, коли ти й сама не знаєш, що це?

— Я вже хочу додому. Може, поміняти квиток на сьогодні? — питає подруга. 

— А як же старі райони?

Приречене зітхання.

Райони подивилися, на порожній площі посиділи, розглядали розламаний асфальт. А ще цілий день попереду.

— Поїхали в Лисичанськ?

За три години, вимучені спекою та пилом, повертаючись до Сєверодонецька:

— Гм, а це нормальне місто. Зайдемо на каву?

Східна кава в місцевих грузинів густа та гаряча. 

Спека. Аж пригинаєш голову. На асфальті голубині трупики. Борди — про коронавірус, по-воєнному: разом захистимо рідне місто! А якщо не рідне, то не захистимо? Вітання на перехресті: «Здравствуйте, самый красивый мужчина Северодонецка». 

Поїздка на цвинтар. Могила комбата, вся заквітчана. Невідомі могили за 2014-й, 2015-й, 2016-й. Хрести, без імен. Є без хрестів. Огорожа з літрових пивних пляшок. Повертаючись до міста, роздивляюся балкони. Хтось прибудував до будинку катафалк із золотистими вікнами — чорний балкон на пів фасаду. 

Розглядаю список міських підприємств, а там — ТОВ «Рутина». «Благодарен деду за победу», — напис на таксі. Водії маршруту № 5 трусять абрикоси. Сценка у дворі: він її обіймає за плечі, вона кутається в халат: «Я вам скажу, я по характеру одиначка». 

Останні дні цих довгих вихідних у місті позначаю знаком «?». Монотонна спека плутає думки. Один рятунок — прокидання о 5:20. Різниця в часі, у температурі, у житті. Бачити світанки не так приємно, як мріяти про них. Бачити Сєверодонецьк не так цікаво, як про нього розповідати.

---

Світлана Ославська — українська журналістка, репортерка, дослідниця культури. Народилася в Сєверодонецьку. Навчалася у Харкові та Києві. Живе в Івано-Франківську. Співавторка документального проєкту Old khata project. 

«Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» — друга книжка авторки, що виходить у видавництві «Човен». Перша — репортажі про Туреччину «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» (2019).

Передзамовити книгу можна за посиланням.

---

Читайте також: Відео дня: дивимося трейлер документальної стрічки про українського фотографа «Глядєлов»