Мовчання, яке стирає пам’ять: огляд на драму «Степне» Марини Вроди

Головна

Кіно

Кромф Ігор

Кіно

Кромф Ігор

•

1 Листопада, 2023

В межах 52-го міжнародного кінофестивалю «Молодість» відбулася українська прем’єра драми «Степне» Марини Вроди. Це повнометражний дебют режисерки — камерна історія про сільські похорони.

У серпні стрічка здобула нагороду за найкращу режисерську роботу на кінофестивалі Локарно.

Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм на «Молодості» й розповідає, як камерна історія прощання перетворилася у велике полотно про національну пам’ять.

Лірум є інформаційним партнером фестивалю.

Сюжет фільму дійсно досить нескладний та прозаїчний. На Сумщині є невелике село Степне, яке потроху відмирає. На порепаному ПАЗику в село приїздить Анатолій, щоб доглядати матір, що от-от помре. Більша частина фільму — це, власне, те, як відбувається похорон матері. Анатолій (Олександр Максяков) і його брат Олексій (Олег Примогенов), який з’являється посередині фільму, досить сухо й побутово займаються організацією похорону. Ці похорони — це не лише буквальні похорони матері, але й похорони їхнього минулого, адже мати — це було останнє, що їх пов’язувало зі Степним, у якому вони виросли.

Повнометражний дебют Марини Вроди — дійсно очікуване явище в українському кіно, адже 12 року тому режисерка здобула Золоту гілку Каннського кінофестивалю за короткометражний фільм «Кросс». Там, на прикладі шкільного уроку фізкультури, режисерка показувала пострадянську трансформацію людей, які намагаються втекти від свого минулого. У «Степне» Врода знову говорить про досвід та травму тоталітарного минулого.

Певну частину свого хронометражу режисерка намагається нам показати якусь дуже зібгану та не до кінця завершену лінію романтичних стосунків Анатолія і сусідки Ані (Радмила Щоголева) чи майже містичну історію про зізнання матері та скарб. Однак на передній плани цієї, здавалося б, інтимної історії прощання з минулим життям, виходить простір Степного та його громада.

На ці ролі режисерка взяла дідусів та бабусь, що реально живуть у Степному чи окружних селах. І попри холодну та меланхолійну зйомку часто майже статичних кадрів, віддає цим дідусям та бабусям велику кількість двогодинного хронометражу. У якійсь напівдокументальній манері Врода зображує життя Степного: вони тут обмінюються новинами, моляться, читають вірші, обговорюють історію, скупляються в автокрамниці, живуть своє пенсіонерське сільське життя.

Саме вони наповнюють цю стрічку теплом та виводять її з драми про сільський похорон в історію про національну пам’ять. Ключовою у фільмі є сцена поминок, де за обідом зібралися односельці й згадають своє життя: Другу світову, голод 1947-го року, а поруч зі страхами, які принесла радянська влада, згадують свою молодість чи навіть дитинство. Вони говорять між собою, забираючи цей досвід у могилу, не проговоривши його майбутнім поколінням. Врода виводить цією сценою велику проблему крихкості нашої національної пам’яті, де найбільшою травмою, яку завдав тоталітарний радянський режим — це звичка мовчати. При чому режисерка робить це дуже тонко, без плакатних лозунгів у лоб, а навпаки — створюючи повну тепла та комфорту сцену імпровізованого вечора спогадів.

Однак, попри захоплення таких великих і серйозних тем, «Степне» лишається дуже камерною стрічкою, де важливу роль відіграє операторська робота. В одному з інтерв’ю Врода говорила, що операторське мистецтво їй найбільше цікаве в кіно. І тут, працюючи з оператором-постановником Андрієм Лисецьким, видно, що режисерка також долучена до роботи з камерою.

«Степне» — це стрічка, яка вимагає певного глядацького досвіду. За дві години екранного часу тут відбувається мало подій і здебільшого це якісь побутові речі. Стоїчна гра акторів Максякова та Примогенова, яка вибудовується на майже беземоційній мало словесності стає, хоч і грубим, але дуже поетичним висловлюванням про забуте минуле: матір поховано, речі її роздали, собаку убив Олексій. Брати роз’їхалися з місця, де коли виросли, залишивши це минуле позаду назавжди. Ця історія особисто прощання з минулим ідеально переримовується зі згаданою темою забуття і не проговорення національної пам’яті. Герої покидають своє минуле і воно лишається в самоті й забутті, поки не зникне, не завалиться, не поросте бур’яном, як уже десятки забутих хат та могил у Степному — селі, що з’явилося в роки становлення радянської влади, пережило його антигуманні злочини та приблизно через сто років почало помирати, забираючи цю жахливу пам’ять із собою. А навколо всього цього болю дуже медитативні, хоч і не завжди привабливі, на перший погляд, краєвиди півночі Сумщини.

«Степне» — це дуже тиха історія про те, як тоталітаризм травмував кілька поколінь людей, які застали його в різному віці. Історія про те, що постійна звичка мовчати та не виділятися важкими рубцями досі світиться на нашій суспільній свідомості, почасти стаючи тим чинником, який стирає нашу національну пам’ять про минуле, яке так хочеться забути, але потрібно завжди тримати в собі.