20 найкращих українських альбомів 2020 року

2020 був складним і неочікуваним для всієї музичної індустрії. Рік пройшов без фестивалів і майже повністю без концертів. Формати, які артисти вигадували в контексті обмежень, не могли навіть наблизитися до масштабів звичної індустрії: різні онлайн-фестивалі, автоконцерти тощо.

Це вплинуло й на продуктивність. Цього року нам вдалося нарахувати приблизно 300 альбомів, випущених українськими артистами. Майже стільки, як і в минулі роки. Проте, серед них більше мініальбомів, а великі гурти перенесли релізи на майбутнє.

У попередні роки ми робили подвійний топ наприкінці року: найкращих альбомів та найкращих мініальбомів. Цього року ми вперше робимо об’єднаний.

Рейтинг найкращих альбомів ми визначали всередині редакції. Протягом року оцінки давали Олексій Бондаренко, Артем Рісухін, Валерія Зданевич, Валерія Пірус і Катерина Ятель. Фінальний добір зробили Бондаренко, Рісухін, Зданевич і Пірус, вони ж написали анотації до альбомів.

Читайте також: 

> 19 найкращих українських альбомів 2019
18 найкращих українських альбомів 2018
17 найкращих українських альбомів 2017
16 лучших украинских альбомов 2016 года
15 лучших украинских альбомов 2015 года
14 лучших украинских альбомов 2014 года

20. Krapka;KOMA — Time’s Not Real

Це дебютний альбом львівського дуету, що підсумував перший рік їхньої творчості. На платівці музикантки прагнуть всістися відразу на двох стільцях: електропопу та джазу. Їм вдається творити водночас просту та цікаву музику, яка не переходить в категорію фонової.

Найбільше хочеться похвалити альбом за візуальний складник. Арт на обкладинці не просто відбиває музичний зміст, це — частина візуальної коміксової концепції, яку дівчата дбайливо вибудовують навколо своєї діяльності.

Лєра Зданевич

19. Disappeared Completely — Contradictions (LP)

Попри очевидні порівняння із The xx, українське тріо йде значно далі холодної гітари та реверберованих ударних у своїй музиці. Disappeared Completely відразу почали випускатися на закордонному лейблі й зараз сприймають Україну радше як майданчик для тренувань, ніж головний цільовий ринок. І це цілком логічно, поки незрозуміло, коли англомовний індіпоп тут матиме достатньо попиту, щоби можна було вижити, займаючися тільки музикою.

Contradictions — крок уперед і вбік водночас. Міжальбомні сингли The Game та Not So Far звучать сміливіше і дивніше водночас. Там гурт заходить у зовсім неочевидні зони, як, наприклад, розмашистий хор наприкінці треку. Натомість Contradictions може похизуватися концептуальною цілісністю, якої зазвичай не вистачає індігуртам.

Це музика, що перебуває у світовому контексті. Місцями Disappeared Completely звучать аж надто невпевнено (як на Miss You). Місцями радують ледь не симфонічним розмахом (Hope). Та головне — вони дедалі активніше наближаються до чіпких мелодій (You And Me), які є критичним базисом для успіху гурту тоді, коли музики навколо стає аж надто багато.

Олексій Бондаренко

18. Make Like A Tree — City Monk (LP)

Співак-сонграйтер Make Like A Tree звик проводити своє життя в подорожах. Там він зустрічав друзів і нових музикантів, надихався природою та атмосферою для написання нових пісень. 2020 рік все це припинив. Але не завадив харківському сонґрайтеру записати альбом колаборацій із артистами зі всього світу.

City Monk — це ідеальний, всесвітній індіфолк. Це непретензійна, дещо безамбітна музика, яка проникає у твоє життя набагато глибше, ніж попхіти й рокгімни. Це музика, яку хочеться вмикати кожного дня. Сьогодні — щоби створити фон для роботи. Завтра — акомпанемент для побачення. Післязавтра — як саундтрек для думок про важке життя-буття.

Make Like A Tree — попри те, що залишається відносно непомітним на українській сцені, є повноцінним world-wide артистом, за яким цікаво спостерігати. І якого хочеться слухати без додавання «круто, як для українського музиканта».

Олексій Бондаренко

17. TVORCHI — 13 Waves (LP)

В Україні дивовижна пустка із масовим EDM. Попри те, що секрети цієї музики ніби вже 10 років, як розгадані, у нас так і не з’явилося великого героя, який би підривав зали й фестивалі гучними басами, дзвінкими трубами під постріли диму й метафану. TVORCHI ніби й не ціляться у вітчизняного AVICII, але саме такі асоціції викликає 13 Waves.

Узагалі, цей альбом — інтелігентніший, обережніший за типову попелектроніку. Так само, як і дует цілком, що хочеться характеризувати словом «витончений».

13 Waves важко назвати проривом в українській музиці, але це альбом актуальної електронної попмузики, який хочеться показувати, коли тебе запитують «а що прикольного послухати?». Ну і так, це ідеальна музика для ненапряжних вечірок. Легкий літній вайб, якого страшенно бракувало у 2020, який минув здебільшого в чотирьох стінах.

Олексій Бондаренко

16. La Horsa Bianca — Diluvian Beat (LP)

На своєму третьому альбомі харків’яни далі заглиблюються в цілком інструментальний прогрок (окрім двох треків). І, на відміну від платівки 2019, нарешті намацали форму, не втративши свободу звучання.

Так, Diluvian Beat — періодично впадає у джемовість та занадто відвертий омаж 70-м. Але там, де з’являються знайомі відсилання та пасажі, La Horsa Bianca впевнено ведуть слухача у психоделічний трип, за яким «привіти» з минулих десятиріч стають не такими важливими. На цьому альбомі так багато «не свого», що воно стає найбільш прекрасною частиною релізу.

За винятком абсолютно зайвого вокалу на Сурми останнього дня, єдине, що псує враження від альбому — це якість запису. Навмисно чи ні, але цей альбом звучить так, наче він був знайдений ще в 70-х, та оцифрований у 90-х. І це не комплімент. 

Артем Рісухін

15. Monoconda — Low Light (LP)

Самоізоляція — не завжди про відсторонення та відчуження. Як демонструє своїм EP Саша Філоненко, ізоляція — це про саморефлексію. Low Light, записаний за два тижні, став музичною спробою повернення до себе, до відновлення гармонії.

П’ять треків мініальбому проносять від камерного мінімалу до пульсаційної електроніки, що тягне на танцмайданчик. Pulsar — пік альбому, в якому відчувається ритм чотирьох стін: він гупотить, він забирається ритмами глибоко всередину.

Low Light розкриває вразливість та невизначеність краще за текстові пісні. В цих п’ятьох треках — чи не найвідвертіша музика за всю дискографію Monoconda. Чудовий, чудовий реліз.

Артем Рісухін

14. GANNA — Dykyi Lys (LP)

Dykyi Lys — україномовний етноджаз, що вийшов на німецькому лейблі. Випуск альбому став призом конкурсу Висхідних зірок джазової сцени Німеччини від локального джазового журналу Jazz Thing та лейблу Double Moon Records.

За основу композицій авторка Ганна Гриніва взяла народні наспіви, які зібрала під час фольклорних експедицій Україною. Вона вдало імплементувала їх у імпровізаційне джазове обрамлення, не роблячи центром композицій. Кожен інструмент, зокрема вокал — рівноправний учасник дійства, якому, як годиться, відведене своє слово.

Дикий Лис не має революційно нового звучання, натомість демонструє чудово збалансовані між собою партії та ніжний меланхолійний настрій композицій.

Лєра Пірус

13. SI Process — Signals (EP)

Signals — перший сольний ЕР барабанщика Вагоновожатих Стаса Іващенка, який об’єднав ембієнт, IDM та брейкбіт.

Надзвичайно ритмічна та повнотіла музична розповідь, що качає з перших секунд композицій. Такий реліз не для одноразового прослуховування — з кожним наступним він відкриває щось нове.

Signals хочеться смакувати й розкладати на багато рівнів. А особливо хочеться почути його наживо.

Лєра Пірус

12. [O] — Києве мій (EP)

Будь простіше і люди до тебе потягнуться. Це спрацювало з гуртом [O]. Їхні роботи завжди вирізнялись вигадливими аранжуваннями. Проте раніше це звучало радше як спроба довести свою музичну значущість. У Києве мій не відчувається прагнення бути найліпшими в усьому. Музика ж від цього лише виграє.

Києве мій — альбом-присвята Києву (о, диво!) та історіям, що траплялися в місті з учасниками гурту. Тут знаходиться місце питанням вибору життєвого шляху, подолання труднощів і просто атмосфері столиці влітку. Слухаючи цей альбом, дуже хочеться вірити, що життя справді чудове.

Лєра Зданевич

11. DZ’OB — Deconstruction (LP)

Дніпровський електроакустичний ансамбль продовжує лупати одну з найбільш нішевих скель української музики — поєднуючи електроніку та академічні партії. Їхній реліз 2017 року Basement Suite був найкращим EP за версією нашої редакції (й не тільки її).

Минулого року DZ`OB пішли у своїх експериментах ще далі, та влаштували open call серед музикантів на переосмислення творів гурту. І те, що спочатку могло здатися занадто самозакоханим кроком, перетворилося на один із найцікавіших альбомів 2020.

Deconstruction — це платівка, яка не зациклює оригінальні композиції на собі (проблема більшості триб’ютів або збірок схожого концепту), а дає імпульс абсолютно новим, натхненним роботам. Від хорових співів ХОССП та джазу Danylo Vinarikov Ensemble до техно від українського гіганту Станіслава Толкачова — Deconstruction став есенцією талановитої кросжанровості, якої так не вистачало для щеплення від одноманітних релізів та шаблонних пісень.

Артем Рісухін


Якщо ви дочитали аж сюди, хочемо до вас звернутися.

LiRoom працює завдяки вам, нашим читачам. Якщо ви хочете, щоб ми писали більше й частіше, підтримайте нас на Patreon. Навіть найменший донейшн може суттєво вплинути на нашу роботу.


10. Мантра Керуака — Імітація імітації (LP)

Кількість творчості, яку генерує Олег Каданов, вражає. Навіть у рік, коли все зупинилося, він встиг випустити платівку з Лінією Маннергейма та повноформат зі своїм новим, молодим і перспективним гуртом Мантра Керуака.

Імітація імітації, що ніби спеціально не намагається пасувати сучасній попмузиці. В часи, коли довжина треків стабільно знижується, найкоротша пісня альбому триває 04:33. Майже жодна композиція не має фіксованої форми куплет-приспів-куплет, вони розтікаються в довгих інструментальних джемах та гітарних дисонансах. Водночас, це затишна музика, під яку хочеться відкинутися на стільці й дивитися вдалечінь.

Каданов — один із найкращих авторів текстів на українській сцені — не стільки розповідає історії, скільки роздумує вголос. Як у текстах, так і в музиці. Особливо це помітно на медитативній Ніяково, яка за рахунок скоромовки ніби вводить слухача у транс. Мантра Керуака бавиться з відсиланнями та зміною настроїв (приємно зчитується реверанс Radiohead на Теплій Нафті).

Олег Каданов — носій унікального музичного коду. Всю його музику хочеться називати харківською, навіть попри те, що оспівана в критиці харківська музтусовка вже давно зникла як явище.

Олексій Бондаренко

9. Alina Pash — Amerikraine Dream (EP)

Alina Pash перебуває в постійному пошуці. Й іноді це бісить. Набагато зрозуміліше і приємніше було, якби вона штампувала хіти на кшталт Bitanga і впевнено займала нішу етнохуліганки з хіп-хоп нахилами.

Але ні, Аліна постійно вигадує щось нове. І це велика сміливість для артистки, яка з першого треку змогла потрапити в цільову. Не всі її експерименти хочеться відзначати (зокрема дивними виглядають кавери на Титомира та участь в російському проєкті про Мандельштама). Але платівка Amerikraine Dream викликає вау-ефект.

Це рідкісний альбом, який хочеться розбирати на окремі звуки. Водночас кожна пісня працює й самостійно. А головне — у цьому EP неймовірна кількість енергії. Вона проривається крізь музику, навіть коли слухаєш пісні з ноутбука.

Alina Pash зараз — одна з найсуперечливіших артисток на сцені. Й за нею стає дедалі цікавіше спостерігати.

Олексій Бондаренко

8. Koloah — Borderlines (EP)

Borderlines — другий реліз від новоствореного українського лейблу Thousand Kisses Place. В роботі київського продюсера Дмитрія Авксентьєва представлені композиції, які збиралися з 2016 до 2019 року.

Koloah вдало поєднує контрастні брейкбітні ритми з атмосферним ембієнтом, електронне звучання з відголосом живих інструментів, спонукаючи через музику зануритися у споглядання пейзажів нашої планети, які ніби зображаються у wave-формах треків.

Окрім треків Koloah, на релізі вийшли два ремікси від співзасновників лейблу Thousand Kisses Place та продюсера лейблу Gost-Zvuk.

Лєра Пірус

7. Our Atlantic — Час Розваг (EP)

Ретровейв став основою західної попмузики в останні роки. Найгучнішими стають релізи, які прямолінійно експлуатують ностальгію та зрозумілі патерни минулого — як-от The Weekend чи Dua Lipa.

В Україні інтерес до автентичної рок і попмузики минулого року підігрів фільм «Вусатий фанк». На фоні цього раптовий півот Our Atlantic із англомовної писходеліки в напрямі ретрофанку з вокалом і текстами а-ля Назарій Яремчук здаються ледь не візіонерським.

Звісно, вони не перші, хто звертається до такого стилю. Одеський діджей C.J.Plus випустив кілька альбомів переосмислення українського фанку. Проте Our Atlantic досагають межі метамодерну, коли ти натурально не можеш з першого разу зрозуміти — це музика з 2020-го чи 1980-го. І не через те, що вони сліпо копіюють, а саме через те, що знаходять найкраще і роблять музику, яка залишається поза часом. Найяскравішим прикладом такого треку є Сяйво краси.

Поки що у творчості Our Atlantic відчувається брак масштабного підходу чи банально — фінансових вливань. Але Час розваг звучить, як щирий свіжий подих в переосмисленні української музики, якого так не вистачало.

Олексій Бондаренко

6. Sunchase — Timeline (LP)

Дебютний реліз київського лейбла Kashtan — LP продюсера Sunchase, Олександра Павленка, засновника формації Rhythm Büro. Його попередній альбом вийшов аж у 2010 році під назвою Static Nitro і був номінований на найкращий альбом місяця за версією британського Mixmag.

Timeline не має чітких жанрових кордонів, хоча домінантою виступають ламані ритми drum&bass та даба. Sunchase більше концентрується на атмосфері, аніж карколомності ритмічних малюнків. Це додає музиці глибини, яка зазвичай не так відчувається у багатьох драмрелізах.

Сила Павленка не в тому, що він кращий чи гірший за інших виконавців, хоча за рівнем саунду та мастерингу має всі шанси таким бути, а в тому, що йому вдалося знайти ідеальний баланс між танцювальною музикою, абстрактним ембієнтом та IDM. Тому вона буде однаково вигідно й наповнено звучати як на танцополі, так і в навушниках.

Лєра Пірус

5. Ragapop — Сяся (EP)

Один із найбільш відвертих, безкомпромісних релізів 2020 року. Музично Ragapop нагадує водночас і 2H Company, і Forest Swords. Похмурість гурту — це відгомін сьогодення, наче саундтрек до часів, коли надії майже немає.

Візитівка Сяся  — Гордості — майже апокаліптичний, трансоподібний трек за мотивами постановки «Цар Едіп» в перекладі Івана Франка. У Февросії тріпхоп, електроніка та фолк поєднуються у справжню аудіодраму. Титульна пісня Сяся важкими та брудними бітами проносить крізь поему Франка про знедолену повію Сясю, затягує у вир готичності та майже EBM.

Єдина відчутна проблема на міні-альбомі — тексти. В них немає Руслани, Антона та Ганни — є Франко. Це вистава на три акти, яка затягує, але не до кінця розкриває саме тріо. Хочеться вірити, що на повноформаті Ragapoop відійдуть від переосмислення та ретранслювання до повністю оригінальних сенсів.

Артем Рісухін

4. Тонка — Таємна зброя (EP)

Формат мініальбому став у 2020 році рятувальним кругом для багатьох гуртів та музикантів. Він дозволяє зберегти цілісність музичної думки, не розмазувати її на 60-хвилинну платівку.

Таємна зброя — приклад, як лише на чотирьох треках можна збалансувати і цікаву музичну варіативність, і чудове поп-звучання, і концепт.

Вокал Альони Карась — один із найхаризматичніших серед молодих колективів. Ярослав Татарченко та Денис Швець вміло створюють музичні патерни, під які хочеться танцювати.

Але одна з головних, важливих особливостей Таємної зброї — він виривається з орбіти однотипних альбомів та гуртів Masterskaya. Лейблу рідко вдається випускати самобутні гурти. Але кожного такого разу — це яскраві проєкти.

Тонка все ще хочеться трохи причесати за формою.  Наприклад, трек Кривава луна наче сам не знає, яким хоче бути, й що саме робить на EP. Але навіть в цих пошуках, Таємну зброю хочеться переслухувати, особливо — в навушниках.

Артем Рісухін

3. Heinali — Madrigals (EP)

Музика може надихати в різний спосіб. Вона може давати емоцію чи будувати драматургію, що надасть нові сенси. Madrigals надихає звучанням та формою. Цей мініальбом є мостом між бароковою музикою та модульними синтезаторами. Він змушує вслуховуватися, пульсувати між окремими нотами та загальною гармонією. Це один із тих альбомів, які створені, щоби навчити слухати музику.

Олег Шпудейко покроково, за чотири треки, огортає поліфонією та вибудовує електронні ландшафти, які водночас і наповнені знайомим звучанням класиків епохи Відродження, і цілковитою автентичностю.

Madrigals — неймовірно красива робота, яка поєднує математично розраховані послідовності та імпровізацію. Один із найбільш важливих українських релізів за останні роки. Альбом, який вам обов’язково треба почути.

Артем Рісухін

2. Ницо Потворно — Реанімація (EP)

Перше, що впадає у вуха на Реанімації — безкомпромісна щирість цього алкорепу. Історії альбому цілком віриш. Віриш у те, що після типового доковідного маршруту київського тусера (Хвильовий — Closer) цілком можна потрапити до токсикореанімації, де прокинувся Ницик.

Але алко- та наркотусовки на цьому альбомі — не привід для понтів, як зазвичай буває в репі, а замкнуте депресивне коло, від якого «йобаний світ» ліричного героя тріщить у швах. Творчість Ницо Потворно певною мірою схожа на Кровосток стилістично та музично, проте є одна разюча відмінність. Це надія, яку на Реанімації ліричний герой бачить в кінці похмільного тунелю. Все ж будь-який хенговер добігає кінця і настає тверезість.

Лєра Зданевич

1. Дахабраха – Alambari (LP)

ДахаБраха об’єктивно найкращий український гурт. Коли вони починали, спричиняли скепсис та навіть насмішки фольклорної спільноти. Водночас рок- і попмузиканти взагалі не розуміли, що це й навіщо. І доки музспільноста намагалася зрозуміти й осягнути, що ж відбувається, ДахаБраха побила всі можливі рекорди українського гурту на міжнародній арені. Вони грали на Гластонбері, KEXP, Tiny Desk та всіх інших шоу, на які моляться представники креативного класу.

Аламабарі — це концептуально цілісний, виважений та сміливий у своєму пошуку альбом. Це постмодерністське полотно, яке базується на українському фолкові як фундаменті, над яким вибудовується конструкція з модерністської поезії, суміші жанрів від джазу до металу. У ДахаБрахи Вінграновський і Шекспір звучать однаково влучно. Вони вміють як занурити слухача в транс, так і змусити битися в танцювальних конвульсіях.

Усі претензії до альбому на кшталт «це слабше, ніж Шлях», «це важко слухати в навушниках» і «це вже було» розбиваються об глибину аранжування й осмислення музичного складника. Але головне не це. Головне, що ДахаБраха вдається робити геніальну музику настільки легко, ніби туди й не вкладено колосальну кількість роботи.

Олексій Бондаренко

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.