«Саундпродюсування – це психологія, а не просто аранжування», – Антон Карський про свою роботу

Саундпродюсери завжди залишаються за лаштунками процесу створення музики. Позаяк, їхню роль у створенні пісень неможливо переоцінити. Ми повертаємося до нашої рубрики, у якій спілкуємося із людьми, що створюють музику, працюють над аранжуваннями та саундом артистів.

Антон Карський – відомий професіонал серед попартистів. Йому скоро виповниться 25, але він уже встиг спродюсувати пісню Under The Ladder, із якою Melovin виступав на Євробаченні. Зараз Карський зосередився на своєму першому проєкті, у який включається на всіх рівнях – це співачка Kler, перша артистка нового лейблу Popcycle Records, про який ми нещодавно писали.

Ми поспілкувалися із Антоном про те, як він став саундпродюсером, про різницю між творчою людиною та професіоналом, особливості української попмузики та несміливість артистів.

> Читайте також Сергей Любинский: «Популярность в музыке — это не достижение»


Матеріал опубліковано за підтримки агенції «Много Воды»


Як ти став саундпродюсером?

Десь у дев’ять років батьки подарували мені гітару. Потім хотіли віддати до музичної школи, але там сказали, що в мене нема слуху. Проте коли народилася моя перша пісня, я подумав, що потрібно ж її якось записати. Тоді я познайомився із програмою Fruity Loops. Я використав клавіатуру комп’ютера як піаніно, щось записав та побіг до школи показувати однокласникам. Їм усім не дуже сподобалося. Це насправді було так собі.

У якийсь момент ми створили гурт із однією дівчиною. Я почав писати нам аранжування. Але все це було несерйозно та без усілякого натяку на комерцію. Ми просто вчилися.

Усе дитинство я займався акробатикою. Мені це шалено подобалося, я постійно тренувався й виступав. Дуже хотів вступити в естрадно-циркове, але все ж таки обрав музику та пішов у КНУКіМ на звукорежисуру.

Там я подружився із Максимом Проданом, який займався зведенням треків. Ми дружимо й досі. На першому курсі він влаштувався працювати в студію і я попросив мене теж туди підтягнути. На цій студії я познайомився із Сергієм Доценком (відомий український композитор та саундпродюсер, працював із Іриною Білик, ВВ, Таїсією Повалій тощо – прим.), якому показав свої аранжування. Він їх послухав та одразу виголосив: «Ти прийнятий на роботу!» Це все виглядало наче в якомусь фільмі.

Перші три місяці ми з Максимом були просто юними падаванами: купували продукти, витирали пил. Нам було цікаво знаходитися всередині тусовки. Врешті нам виділили кімнату. Грошей особливо не було, але Сергій дозволяв мені писати музику та розвиватися.

Через певний час студія закрилася, а я переїхав до Ost & Meyer, із якими познайомився ще в школі. Там я працював ще вісім місяців. Заробляв копійки. Врешті й звідти довелося з’їхати і я лишився ні з чим. Працювати було ніде, а робити це з дому я не хотів.

Тоді я згадав, що ще в Доценка познайомився із саундпродюсером Вадиком TeeJay (український аранжувальник та саундпродюсер, працював із Jah Khalib, Hammali & Navai та alyona alyona — прим.). Я йому зателефонував і ми зустрілися. Він розповів мені, що якраз будується його нова велика студія та, поки йде ремонт, запропонував працювати разом із ним.

Вадим для мене був прикладом саундпродюсера, я тягнувся за ним. Коли студія нарешті з’явилася, TeeJay дав мені першу серйозну роботу. Це був гурт On i Ona з піснею Фадєєва Лети. Я мав зробити аранжування. І це була одна з найважчих робіт в моєму житті. Ми робили трек місяці зо два: через нестачу мого досвіду роботи з артистами та через те, що гурт сам не розумів, яким бачить результат. Мені й досі подобається як звучить ця пісня. Але з гуртом ми далі не пішли, не спрацювалися.

Після цього роботи стало набагато більше. Режим був такий: у перший день робиш аранжування. У другий – закінчуєш його. На третій день – записуєш вокал та пісня віддається на зведення. На наступний день – уже новий трек. Ми не гналися за грошима, це було справді цікаво. Але я шалено втомлювався. Потрібно було трохи більше часу на кожну роботу.

Утім, такий режим мене багато чому навчив. Він привів системність, що є неймовірно важливим у творчості. Бо багато творчих людей люблять чекати на натхнення, довго налаштовуватися і так далі. Нас подібне взагалі не хвилювало. У тебе температура або болить живіт? Начхати. Сідаєш і робиш. Це неймовірний досвід. Тому що творчий підхід все одно лишається, але ти вчишся працювати. Стаєш не просто творчою особистістю, а й професіоналом.

З Вадиком ми працювали десь півтора року. Але наступив момент, коли я зрозумів, що втомився та захотів щось змінити, розвиватися далі. Розходитися було важко, але я таки пішов. Хочу сказати дякую Вадиму за такий досвід, я багато чому навчився в нього.

Після того ще рік працював на іншій студії. І тоді наступив момент, коли я зрозумів, що мені потрібна власна студія, і я хочу її збудувати. Я зібрав усі свої гроші, ще трохи позичив. Та побудував! Тепер я працюю в ній разом із Владом Велєєвим з гурту Refinders.

З якими артистами ти зараз ще працюєш?

Основні проєкти – це KADNAY, Melovin та Kler.

Ти працюєш здебільшого із поп-музикою. Чому саме вона?

А я обожнюю поп-музику. Проте мене кидало з крайності в крайність. У дев’ять років я слухав Slipknot. Ходив у магазин Core, купував там всілякі футболки, браслети із шипами. А у 12 років почав слухати гурт Корни. Трохи пізніше – Звери. І весь цей час залишався неймовірним фаном The Black Eyed Peas. А потім зацікавився репом. Я люблю музику, яка будується на простому фундаменті.

Якщо ж говорити про джаз та інші жанри – мені, наприклад, подобається музика у фільмі Whiplash. Часто слухаю класику: переважно Бетховена або Вівальді. Із свіжих артистів мені дуже подобається Jacob Collier. Йому всього 20, а він уже на лейблі Квінсі Джонса. Він робить напрочуд цікаву музику. Якось він розбирав свій трек: там близько 400 доріжок вокалу. І я не перебільшую! Це дуже комплексна музика із якимись неймовірними акордами. Але він це робить дуже прикольно. Він не просто намагається робити важку музику, а він намагається подати її так, щоб її легко було слухати.

Коли я слухаю зарубіжну попмузику у мене постійно виникає враження, що вона рухається вперед, що артисти намагаються вигадати себе наново. В українській попмузиці мені постійно здається, що артисти бояться експериментів та намагаються наздогнати Захід. Чи це так? І чому так відбувається?

Звісно, західна музика – це маяк для всіх. Але саундпродюсування – це часто психологія, а не просто аранжування. Буває, що артист, із яким ти працюєш, боїться робити щось своє. Часто мені приносять пісню, я її слухаю і розумію, що вона зроблена з кількох хітів, які зараз звучать всюди. І пісня виходить схожою одразу на все, але при цьому не несе нічого нового. Я тоді кажу: «Але ж ви можете набагато краще! Я ж знаю, які пісні ви вмієте писати». А вони відповідають: «Але ми хочемо хайпанути».

> Читайте також Артур Даниелян: “Шедевр — не просто хорошо сделанная песня, а та, которую принял слушатель”

Коли ти усвідомлено робиш другосортний продукт, ти ставиш себе на короткострокову перспективу. Можливо, ти й справді можеш зараз хайпанути. Але ти станеш заручником людей, які створили ці хіти та які будуть визначати, куди цей напрямок рухатиметься далі.

Існує думка, що справа в недостатній кількості професіоналів або ж апаратури.

Ні, у цій музиці взагалі ніяких секретів не має. У тебе така сама програма, такі самі клавіші. Усе залежить від артиста.

Перша робота, яку ми зробили з Melovin була Under The Ladder. Коли він прийшов, мені не довелося щось у нього випитувати чи діставати з нього. Я одразу побачив унікального артиста. Усе, що залишалося – це перенести його особистість у музику. Трохи темну, загадкову, містичну особистість екстраполювати на його пісню. Ось це і є та психологія, про яку я кажу.

Можна звертатися до чужої музики як до референсів та працювати із ними. Але потрібно їх брати не як копію, а як натхнення. Можна опиратися на тембр звуку, а не партію або мелодію. Іноді артисти показують приклади, але я намагаюся брати з них тільки настрій. Наприклад, із Kler ми жодного разу не зверталися до референсів.

Річ у тім, що навіть якщо ти не береш конкретний приклад для роботи з треком, у тебе в голові є глобальна база усієї музики, яку ти коли-небудь чув.

Із чим до тебе зазвичай приходять артисти?

Я люблю, щоб вже були якісь напрацювання. Як мінімум, хоча б мелодія та акорди на фортепіано, записані на диктофон. KADNAY наприклад накидують демку у себе на домашній студії. Вона вже несе певний настрій та напрямок і розумію, як із неї зробити крутий трек.

Єдине, що я не люблю – коли людина приходить абсолютно ні з чим. І в студії намагається писати пісню. Це неефективно як з точки зору треку, так і з точки зору витрачених ресурсів.

Що для тебе ідеальний результат твоєї праці? Що має відбутися із твоєю музикою, щоб ти отримав кайф від того?

У першу чергу я маю бути задоволений своєю роботою. От ми зараз зробили альбом із Refinders. І я їм пишаюся. Ми зробили дуже багато. Я не знаю, чи стане він популярним, але я розумію, що показуватиму його й через роки і казатиму, от послухайте, це класно.

По-друге, мене надихає, коли люди слухають пісню, яку я робив. Коли вона є в ротації на радіо та ТБ. Коли говориш: «Я писав цей приспів», а тобі відповідають: «Ну нічого собі! Реально ти?». Це справді підживлює. Тому найкращий результат – коли люди отримують емоцію та хочуть слухати пісню багато разів.

А сам ти не думав вийти на сцену? Бо як саундпродюсер все одно будеш залишатися в тіні артиста.

Я хочу. Але зараз я повністю сфокусований на проєкті Kler. Коли зрозумію, що можу приділити час собі, я знаю, що робитиму. Коли я виступав у цирковому, ми давали по 30 спектаклів на два тижні у період новорічних свят. Тобто сцена є для мене близькою. Я й досі пишу власні пісні. Поки що вони йдуть «у стіл», але я буду їх доробляти. Проте поки це моя мрія, і я сфокусований но одному – і це Kler.

Фото: Женя Люлько


Підписуйтеся на нас в ІнстаграміТелеграмі та YouTube. Підтримати проєкт можна тут!

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.