Уже кілька років поспіль ми дозволяємо собі на день забути, що ми пишемо про українську музику, та поділитися своїми фаворитами у закордонній. Цей топ – цілком суб’єктивний. У нього потрапляють ті альбоми, які ми слухали впродовж року, та хочемо поділитися ними з вами. Нижче топ-10 від кожного з нас та спільний плейліст улюблених треків.
| Apple Music | Google Play |
Олексій Бондаренко, головний редактор
Цей рік був цікавим із точки зору нової музики. Хороші альбоми виходили як у грандів, так і у більш локальних гуртів. Я ледве обрав десять, і досі сумніваюся принаймні щодо двох платівок, які залишилися поза списком.
Переглядаючи топ, який у мене склався, я зрозумів, що тяжів до інді-року і, у моєму випадку, він приймав дуже різноманітні форми: від типового пост-бритпопу Catfish and the Bottleman до панку FIDLAR.
Із великих гуртів я відзначив Coldplay, бо їхня платівка, хоч і не стане такою ж масштабною як більшість попередніх, показала, що вони ще можуть і хочуть експериментувати.
Із моїх персональних задоволень тут альбом Silversun Pickups, який не можна назвати видатним, але за один лише Freakazoid його варто було б відзначити. Ну і варто звернути уваги на дебют Серджіо Піццорно з Kasabian. Він випустив сольник під псевдо The S.L.P., що вийшов напрочуд цікавим – не таким хітовим як власне Kasabian, але багато в чому сміливішим.
10. Local Natives – Violet Street
9. The Amazons – Future Dust
8. Coldplay – Everyday Life
7. Silversun Pickups – Widow’s Weeds
6. The S.L.P. – The S.L.P.
5. Catfish and the Bottlemen – The Balance
4. FIDLAR – Almost Free
3. Lana Del Rey – Norman Fucking Rockwell
Я не люблю Лану Дель Рей. Мені не подобається нічого з того, що вона випускала раніше, а її лайв на Sziget мені хотілося б забути як страшний сон. Але Norman Fucking Rockwell – видатний альбом. Зрозуміти його масштаб доволі важко, якщо ти живеш не в Штатах. Це максимально американська платівка про американську мрію. І ти ніколи до кінця не розумієш, де Лана говорить із тобою серйозно, а де іронізує над слухачем. За звук відповідає хітмейкер Джек Антонофф, якому вдалося дуже акуратно вписати з десяток різноманітних стилів, які не заважають одне одному, а доповнюють всеосяжний образ сучасної американської поп-музики із відсилками до класики. Цю платівку треба слухати із усіма нюансами, які в ній заховані, та, бажано, читаючи тексти.
2. Danger Mouse and Karen O – Lux Prima
Цього року видатний продюсер Danger Mouse був, як для себе, не дуже продуктивним. З-під його руки вийшло тільки два великих альбоми – KIWANUKA та його власне дітище – Lux Prima, яку він записав разом із фронтвумен Yeah Yeah Yeahs Карен О. Danger Mouse не так часто випускає сольні платівки, остання була аж 2011 року, але там завжди є у що вслухатися.
Загалом, Lux Prima розкриває усі ті методики та інструменти, які продюсер використовував останні роки, але це більш інтимна, і в чомусь набагато менш амбітна робота. І саме це її робить такою цінною. Коли слухаєш Lux Prima – ніби підглядаєш за роботою Danger Mouse та Карен у них на студії. Музика із першого ж треку занурює в особливу, трохи нуарну ретро-атмосферу, а голос Карен О проводить слухача світом цих двох музикантів.
1. Cage The Elephant – Social Cues
Гурт Cage The Elephant розпочинав із роздовбайського інді-року, та протягом своєї кар’єри зміг стати одним із найбільш витончених та цікавих у своєму жанрі. Кожна їхня платівка стає певним сюрпризом і одкровенням – у які поля хлопці зайдуть цього разу?
Social Cues – доволі рівна платівка, але вона концептуально виважена та містить у собі прості та сильні пісні. Власне сама Social Cues тягне на гімн інтровертів, Black Madonna – канонічний поп-рок трек про нерозділене кохання, Ready To Let Go прекрасно би вписався у дискографію The Black Keys тощо. Тут є навіть а-ля реггі трек разом із Beck – Night Runners. Ця платівка спочатку показалася мені просто хорошою. Але з часом вона розкривалася все більше і наприкінці року я зрозумів, що слухав ці пісні більше. ніж все інше. І точно продовжу це робити й надалі.
Катерина Ятель, випускова редакторка
Попри велику кількість релізів цього року, мені було дуже складно обрати свою десятку. Якщо орієнтуватися на відгуки критиків, то частини цих релізів не мало би бути у нашій 50-ці взагалі, але, на щастя, ми обирали те, що любимо слухати.
Усі альбоми в моєму списку мають різні козирі в рукавах: у Ронсона – артисти на фітах, у Капальді – голос, у Стормзі – вага, яку він набрав своєю побічною діяльністю, що унеможливила ігнор в його бік, у Майлі – прихована за бунтарством сповідь, у Челсі – темна атмосферність, в Олсен – емоційність, яку неможливо не помітити за настроєм, а в Гаррі – стиль зовнішній, який знаходить голос у музиці. Це ті альбоми, які хочеться переслухати й свідомо, шукаючи потаємні сенси та значення, й на фоні, коли просто хочеш створити непогану атмосферу для затишного вечора.
10. Mark Ronson – Late Night Feelings
9. Lewis Capaldi – Divinely Uninspired to a Hellish Extent
8. Stormzy – Heavy is The Head
7. Miley Cyrus – She Is Coming EP
6. Chelsea Wolfe – Birth of Violence
5. Angel Olsen – All Mirrors
4. Harry Styles – Fine Lines
3. Lizzo – Cuz I Love You
Ліззо стала відкриттям для масового слухача лише цього року попри те, що це вже третій її реліз. Я це пояснюю тим, що на цьому альбомі співачці набридло грати за правилами й захотілося нарешті закричати, виплеснути свої емоції, і додати трішечки темпу. Вона висловлює власне незадоволення тим, як довго її не помічали, тому подібна на божевільну, що посеред натовпу кричить про своє існування в усіх його проявах – від любові до самої себе (буквально та метафорично) до невдалих (та вдалих) стосунків, від самоствердження до пошуку слави.
Cuz I Love You – одночасно олдскульний та сучасний, він звертається до класиків як Міссі Елліот та ритмів попереднього століття, але не забуває шокувати відвертістю сьогодення.
2. Dounia – Scandal
Дунья – бунтарка. Переїхавши із Марокко в Нью-Йорк, вона завела феміністичний та бодіпозитивний Інстаграм, зайнялася активізмом та моделінгом і, врешті, кілька років тому спробувала себе в музиці. Як жанр для самовираження, вона обрала R&B, приправивши його дещо східними, дещо африканськими, дещо іспанськими елементами, тим самим ожививши його звучання. Через цю додану динамічність її голос – тихий та лагідний – лягає поверх музики дуже акуратно, обережно. Вона не дратує і не намагається викричатися, як Ліззо. Щоправда, це враження змінюється рівно у момент, коли починаєш слухати, про що вона співає – приниження від чоловіків, висмоктану з пальців самозакоханість оточення, пошук свого голосу у суспільстві, насмішки над розкішшю.
1. Billie Eilish – When We All Fall Asleep, Where Do We Go?
Я довго намагалася зрозуміти, що саме виділяє музику Біллі Айліш із усієї сучасної поп-музики. Історії, які вона розповідає, частково передають власний досвід пошуку себе у психічній темряві, а частково – є абсолютним фантазуванням на тему стосунків. Тому це не нова щирість, принаймні не повністю. Ритм чи інструменти, аранжування та зведення – багато чого ми вже бачили й раніше, із найяскравішого – у Лорд.
Відповідь я знайшла у телеграм-каналі Олександра Мамзуренка «Мінкульт». Саша дуже точно відмітив, що її музика – це ASMR, тобто використання звуків для отримання задоволення. Шепіт, аплодування, лезо по склу, ехо та інше.
Не знаю, чи надовго вистачить цього ефекту, аби побудувати на ньому кар’єру, але тут на руку Біллі грає вік. За ці два роки слави, як це видно із інтерв’ю, вона дуже змінюється та по-новому відкриває саму себе. Дебютний сольник її брата Фіннеаса, хай і був вторинним, але показав, що він ще може привнести інших жанрів Біллі. Поки що When We All Fall Asleep, Where Do We Go? найбільш новаторський та популярний альбом року, а далі подивимося.
Артем Рісухін, редактор та ведучий «Ріс на Біс»
Дивний був 2019. З одного боку — повернулись з довгоочікуваними альбомами такі гурти як Tool та Slipknot, анонсували реюніон My Chemical Romance та SOAD. Але радості від цього ніц немає. Чи не єдиний камбек, який я залишав надовго у моїй медіатеці — новий альбом Jimmy Eat World. Тому, як майже і завжди, моє серденько цього року належало інді-сцені, де серед тонни сірої маси пробуджувались дійсно еклектичні гурти. Я блукав вулицями під нестримне стакато і круті рими британців LIFE, поринав у ностальгію за Елліоттом Смітом на альбомі Justus Proffit. У 2019 мене вражали несамовиті японки Otoboke Beaver, які 2-хвилинними треками вміють створити емоційну арку, яка затягує надовго.
Кейт Темпест знову показала, що таке справжня поезія на своєму альбомі The Book of Traps and Lessons. Глен Хансард з його This Wild Willing — чи не найкращий альбом цього року з точки зору аранжування та мелодійності. У ньому стільки повітря, емоції та ліричності, що вистачить на кожного, хто доторкнеться до цієї музичної перлини. Ну, і звісно — NF. Цей репер став моїм найбільшим відкриттям. Найвідвертіше, найбільш комплексне та цікаве, що я чув цього року.
10. Jimmy Eat World – Surviving
9. Squid – Town Centre EP
8. Jacques Greene – Dawn Chorus
7. Otoboke Beaver – ITEKOMA HITS
6. Kate Tempest – The Book of Traps and Lessons
5. Justus Proffit – L.A.’s Got Me Down
4. LIFE – A Picture Of Good Health
3. Purple Mountains – Purple Mountains
Музикант та поет Девід Берман був відомий перш за все як засновник та чи не єдиний постійний учасник гурту Silver Jews, що у 90-х та 00-х залишався одним із найбільш канонічних американських інді-рок гуртів. Поезія та експерименти зі звучанням поєднувались у піснях Бермана у справжній музичний сторітелинг. Перед своєю смертю в серпні цього року, Берман встиг випустити opus magnum — альбом Purple Mountains від однойменного проєкту. Кружляючи поміж троп американи та альткантрі, Берман торкається тем смерті, приреченості, приправляє все це гумором та розпластує розбите серце по треках зі своєю фірмовою поетичною майстерністю.
На Darkness and Cold він поринає у важкі стосунки зі своєю жінкою Кессі, на She’s Making Friends, I’m Turning Stranger відверто іронізує над самим собою. Purple Mountains став сповіддю, останньою листівкою від талановитого оповідача, та одного з найбільш недооцінених героїв інді-рок сцени цього сторіччя.
2. Glen Hansard – This Wild Willing
This WIld Willing стала четвертою сольною платівкою ірландського сінгера-сонграйтера. І, можливо, найкращою його роботою на сьогодні. Таким різностороннім, емоційним та ліричним ви Ґлена ще не чули. Частково, справа в аранжуваннях з оркестровками (робота продюсера Девіда Одлума) — на відміну від попередніх альбомів, тут вони звучать не просто як доповнення до голосу Гансарда, а створюють мізансцену кожному треку, поглиблюють відчуття музики.
На головному треці I’ll Be You, Be Me це відчувається найбільше, коли з боязких струнних виростає крещендо, коли з шепоту Ґленна все перетворюється на емоційний клубок у горлі. This WIld Willing динамічний, яскравий. Від притаманних Гансарду фолкових мотивів на Brother’s Keeper та Threading Water він впадає в епічні музичні пейзажі на кшталт Weight of the World. Монументальна робота для Гансарда, найбільш зріла, найбільш продумана.
1. NF – The Search
Я вже і не пам’ятаю останній раз, коли мене настільки вражали тексти пісень, як на альбомі американського репера NF The Search. Перше, чим привертає увагу Натан Джон Фойєрстейн, відомий більш як NF, це відчутним впливом реп-ікони Емінема. Але от що важливо, у випадку NF — це саме вплив, а не копіювання флоу та подачі текстів. NF занадто відвертий, занадто занурений в аранжування та багаті оркестровки, щоб порівняння з Емінемом взагалі мало хоч якийсь сенс.
The Search – це не самоіронія, а катарсис. Від боротьби з демонами на Leave Me Alone та No Excuses до розмови з самим собою на Nate — альбом сповнений рефлексії та пошуку. Разом із слухачем, Натан шукає відповіді крізь сцени зі свого життя, крізь емоції людей, що страждають від біполярних розладів та депресії. Оркестровки заповнюють собою весь простір пісні, додають кінематографічності. Між ліричністю фіта з Сашою Слоан Only та крихкою кумедністю When I Grow Up, NF залишається чесним — ти довіряєш йому, як острову посеред океану зі свегу, трепу та тупих текстів. В якомусь сенсі, The Search — щоденник темних часів кожного з нас. І в цьому найбільша цінність альбому.
Лєра Пірус, редакторка та продюсерка відео про песиків
Обрати десятку найкращих релізів за рік – напрочуд складне завдання. Окрім того, що треба згадати все, що відбувалося на музичній сцені протягом року, маєш виділити з усіх новинок усього десять таких, які варті особливої уваги. А це, повірте мені, завдання з «зірочкою». Тож, 2019 рік для мене видався щедрим на круті релізи. Більшість з них, звичайно, джазового та похідного від нього напрямку. Але, все-таки, я намагалася розбавити це свято імпровізацій та експериментів соулом, R&B, ембієнтом та неокласикою.
10. Teebs – Anicca
9. A Winged Victory for the Sullen – The Undivided Five
8. Michael Kiwanuka – Kiwanuka
7. Floating Points – Crush
6. Snarky Puppy – Immigrance
5. Modeselektor – Who Else
4. Alfa Mist – Structuralism
3. Taylor McFerrin – Love’s Last Chance
Син великого Боббі МакФерріна вже давно позіціонується як самостійна і талановита музична величина. Після не дуже вдалого дебютника Early Riser у 2014 році, Тейлор повернувся через п’ять років з якісно новим альбомом. У ньому артист розкривається не тільки в ролі музичного супроводу для відомих виконавців (як це було в першому релізі), але і як самобутній лірик. Альбом пронизаний романтичною та ностальгійною атмосферою, завдячуючи вінтажному звучанню синтезаторів та завжди актуальній темі кохання, якою пронизана кожна пісня релізу.
2. Anderson .Paak – Ventura
Після більш експериментального, з акцентом на хіп-хоп напрям, торішнього альбому Oxnard, Андерсон Паак повертається до коріння з новим релізом Ventura. Одразу відчувається, наскільки Пааку комфортніше працювати у старих-добрих R&B та соулі. Альбом наповнений легким олдскульним грувом, що розслабляє. Ventura – подарунок давнім фанатам Паака, які його полюбили саме за цей грув і таке легке звучання.
1. Robert Glasper – Fuck Yo Feelings
На останньому альбомі лауреат Ґреммі піаніст та композитор Роберт Ґласпер, вже традиційно, зібрав цілу плеяду МС, музикантів та співаків, у тому числі Ґербі Генкока, Ясіїн Бея, Одрі Дей, Дензела Каррі, Кріс Дейва та YBN Cordae. Це не зовсім звичайний альбом у класичному розумінні, адже він в основному складається із записів джем сейшенів.
Головною метою Ґласпера було дозволити артистам максимально віддатися атмосфері, не сковуючи їх жодними умовами. Що, на мою думку, у Роберта чудово вийшло. Реліз був записаний за два дні та вийшов разом з документальним фільмом про роботу над альбомом.
Вікторія Мишкоріз, редакторка соціальних мереж та авторка рубрики «Нове ім’я»
2019 рік не став для мене переломним із музичної точки зору. Ще на його початку я перестала шукати сміливих рішень та експериментів. Останні 12 місяців — це час, коли мої улюблені музиканти з усього світу нарешті перестали завзято вигадувати велосипед, та надали результатам багаторічних спроб і помилок естетичної довершеної форми. Найкращі приклади цього у моєму топі — FKA Twigs, Сем Фендер, Rival Sons та Емелі Санде.
Те, що черговий рік не з’явилось «нових The Beatles» — не показник регресу чи занепаду, а просто маркер зрілості ринку та його перенасиченості. А для завершення декади такий результат є навіть позитивним, адже молодим музикантам нарешті є чому повчитися, що інтерпретувати та чим надихатись.
10. Emeli Sandé – Real Life
9. Rival Sons – Feral Roots
8. Nerija – Blume
7. Girl Ray – Girl
6. Jade Bird – Jade Bird
5. Giant Rooks – Wild Stare EP
4. Vagabon – Vagabon
3. Sam Fender – Hypersonic Missiles
Раніше цього року я вже розповідала про Сема Фендера та початок його кар’єри у рубриці «Нове ім’я». Матеріал з’явився ще до виходу лонгплею Hypersonic Missiles, тож ніяких гарантій, що перспективний співак не перетвориться в «одного з виконавців, які грають на BBC Radio 1» у мене не було. Альбом перевершив мої очікування з точки зору змісту.
Якщо спочатку Фендер оспівував лише проблеми токсичної маскулінності, корупції та війн, то з виходом альбому стало зрозуміло, що йому вистачило сміливості охопити сучасний соціальний контекст майже повністю. На відміну від Anohni, яка намагалась втілити цю ідею у Hopelessness, Sam Fender висловлює не біль та страх (притаманні старшому поколінню), а злість. Нарешті у підлітків та молодих людей з’явився голос, що розповідає про їх ставлення до white privilege, дискримінації та політики. І чуємо ми його не від поп-виконавиці з прямим бітом та синтами, а від когось з альтернативної сцени в оточенні гітарних соло.
2. Faye Webster – Atlanta Millionaires Club
Ні, мене не вкусили журналісти Rolling Stone. Faye Webster створила сучасний альтернативний фолк-альбом, у якому є ліричні відступи, драматургія та сенс. Я роками помирала від ідентичних інтерпретацій фолкових пісень у виконанні молодих артистів. Фолк – це не завжди про відродження та переосмислення, музиканти повинні навчитись відтворювати дух та настрій місць та часу, що їм близькі тут і зараз. Саме так зробила співачка з Атланти Faye Webster в альбомі Atlanta Millionaires Club.
1. FKA Twigs – MAGDALENE
FKA Twigs завжди була виконавицею з іншого світу, яку чомусь раз у раз тягнуло до поп-музики. На щастя, у MAGDALENE вона не стала загравати з фабрикою поп-хітів, а образи з біблійних історій в альбомі отримали нове сай-фай втілення. FKA Twigs нарешті виросла над собою, її треки більше не вирвані з контексту, а доповнюють один одного. Впевненість артистки на сцені вражає. Тур на підтримку MAGDALENE став моїм улюбленим концертним явищем цього року, адже рівень, на якому шоу стає більшим за виконавця, балет, світло та навіть музику — це та тенденція, за якою цікаво спостерігати.
| Apple Music | Google Play |
Слухайте також наш плейліст улюблених українських пісень року, а також проходьте тести на знання того, що відбувалося в українській музиці у 2019-му, та впізнавання українських кліпів.
Підписуйтеся на нас в Інстаграмі, Телеграмі та YouTube
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: