Альбом, що одразу стає класикою. Рецензія на «Air» від Dakh Daughters та враження з презентації

Минулого тижня фрік-кабаре Dakh Daughters презентувало другий повноформатний альбом AIR. Кілька днів потому, шостого квітня, гурт зіграв великий сольний концерт у Києві. Льоша Бондаренко написав рецензію на альбом, а Катя Ятель – враження від концерту у Палаці культури КПІ.

Яким вийшов другий альбом Dakh Daughters?

Dakh Daughters – театральний колектив, якому вдається робити музику набагато краще за багатьох артистів в Україні, що займаються винятково музикою. Другий альбом Air підтверджує цю думку – із першого прослуховування стає зрозуміло, що ця платівка точно ввійде в топ за рік.

Творчість Dakh Daughters пронизана концептуальністю. Їхні альбоми – це повноцінні історії, які складаються з набору новел. У них немає наскрізної думки, натомість усі пісні об’єднує спільна атмосфера, яка вирізняє цей колектив з-поміж інших. Звісно, щоб оцінити їх повною мірою, варто сходити виступ наживо, але зараз мова про аудіо формат.

Ще на дебютному альбомі IF гурт вразив величезною кількістю відсилок до світової музики й літератури. На Air вони продовжують гратися зі слухачем в алюзії. Вони настільки майстерно вплітають фрази та контексти, що швидко губишся й перестаєш розуміти, де текст самих Dakh Daughters, а де – ремінісценція. Яскравий приклад – пісня М’яч, у якій авторки нашаровують власний текст на базис у вигляді вірша Майка Йогансена. Головний рефрен пісні Японське кіно – це вірш Миколи Холодного «Полум’я», а все, що навколо – творчість Dakh Daughters.

Коли я вперше почув Інше місто, текст мені нагадав раннього Скрябіна, але виявилося, що це авторський витвір Zo. Натомість О, Панно Інно! – текст Тичини. Діалог «українська – англійська» в Панночці – варіація на тему «Аліси в Країні Див» Керрола. А Що ти собі думаєш – знов-таки власний текст.

Інструментально Dakh Daughters залишаються вірними стилю, який обрали ще на початку. Це акустичні аранжування без переважання одного інструменту (хіба що контрабас тягне на цю роль) із відчуттям скрипу театральної підлоги. Тут є швидкий і чіпкий трек зі світу популярної музики – Що ти собі думаєш. Є поп-рокова лірика за структурою і стилістикою – Інше місто. Є саундтрекова, тягуча, драматична і пост-рокова за атмосферою (і довжиною назви) – Пісня про те, як вона виходить на круту гору, яка триває майже 14 хвилин (привіт, Stoned Jesus). Є й надривна Панночка, і грайливо-страхітлива Японське кіно, і монотонно-ритмічна О, панно Інно, і медитативна М’яч.  

Ця музика швидко заповнює весь простір навколо себе. Тому назва Air – напрочуд вдала. Новий альбом Dakh Daughters і справді схожий на повітря. До їхньої атмосфери звикаєш настільки швидко, що перестаєш помічати, як дослуховуєш альбом до кінця. Так само, як ми не задумуємося над тим, як дихаємо.

Air цікаво слухати. Хочеться заглиблюватися в тексти та шукати їхні першоджерела. Хочеться вслуховуватися в музику та в черговий раз дивуватися тому, наскільки майстерно цей гурт поводиться з кожним звуком кожного інструменту. Вони не перевантажують музику в жодному моменті. Кожна нота та вокал використані для надання трекам необхідної драматургії та колориту.

Air – це робота світового рівня від колективу, який не грається в музику, а чітко бачить свій образ, вміє працювати та має неабиякий талант до творіння. Англійською про таке кажуть – Instant Classic.

9,5/10

Льоша Бондаренко

Що я зрозуміла на концерті Dakh Daughters у Києві?

Коли я вперше послухала альбом Dakh Daughters Air, то мимоволі проасоціювала його з піснею Візьми на слова Жадана з дебютника. Він здався мені таким же гнітючим та темним. Таким, що немов концентрується на проблемах, які нас оточують, та психічному стані, який вони викликають.

При спілкуванні з гуртом під час інтерв’ю, вони навпаки сказали, що планували Air «повітряним та медитативним, але водночас таким мінливим – як саме життя». І у відповідь на цю репліку одна з учасниць, Руслана Хазіпова, пожартувала, що не як життя, а як жінка.

Саме ця думка виринула у моїй пам’яті на концерті. Його не можна назвати повноцінною презентацією альбому. Поступове відтворення треку за треком було радше торік, коли ми ще точно не знали, як саме звучатиме платівка. Цієї ж суботи ми отримали розкидані між собою фрагменти історії, яка триває вже не один рік. До того ж Dakh Daughters презентували дві нові пісні – Марина та Monster.

Я не дарма використовую слово «фрагменти». Мені не здалось, що Dakh Daughters намагались створити цілісну історію, а радше втілювали різноманітну фемінність. Це було видно і у змінах інтонацій між піснями, і в ситуативній зміні костюмів (тільки цей гурт може зняттям чи вдяганням шуби або окулярів створити ефект зміни образу), і у тому, як саме вони танцювали та пересувались сценою. Від звабливої грайливості, коли Таня прикидається котиком, до істерики, яку зображає Zo, співаючи як вона видере патли конкурентці. Від bossy-тону Наталки на Папіросах до мудрості, яка віє від Ганнусі.

Я раджу якось спробувати переслухати Air (а краще і живий виступ Dakh Daughters) згадуючи саме той кинутий жарт Руслани.

Загалом, мене вражає той факт, що навіть після мого вже сьомого концерту Dakh Daughters не просто дивують, а й викликають щоразу різні емоції. Мені важко пояснити, чому на одній і тій же пісні я ще рік тому танцювала, а цього разу – плакала. І чому на тій же пісні люди навколо мене у залі сміялися, цілувалися, дивувалися та чесно не розуміли, що коїться. Точно можу сказати, що саме таким і має бути мистецтво – наповненим смислами при створенні та глибоко суб’єктивним при споживанні.

Катя Ятель

Фото: Oli Zitch (Оля Закревська)