«Цифра втрат сприймається будь-якою мовою світу»: розмова з засновниками проєкту «Недописані» Євгеном Ліром та Оленою Герасим’юк

29 серпня 2024 року, у День памʼяті захисників України, почав працювати проєкт «Недописані», який розповідатиме про людей літератури, що загинули через російську війну.

Герої проєкту — це письменники, перекладачі, поети, редактори, видавці, есеїсти, літературознавці, бібліотекарі та промоутери книжкової справи. Чоловіки й жінки, військові й цивільні, відомі автори й ті, хто відкрив свій голос незадовго до загибелі.

«Росія обірвала їхні життя, але ми не дамо заглушити їхні голоси. Ми хочемо ділитися з вами історіями цих людей, плодами їхньої праці, тим, що їх надихало, і тим, що боліло. Ми спілкуємося з їхніми родичами й шукаємо їхні твори. Наша мета — разом стати відлунням їхніх голосів», — кажуть організатори проєкту.

«Недописані» має комплексний формат: у соціальних мережах проєкту зібрані історії та уривки творів людей літератури, яких вбила Росія, а також інформація, яку команда проєкту отримала з інтервʼю із родичами й друзями загиблих. Окрім цього, «Недописані» займається просуванням праць загиблих діячів: коли автор/ка має друковані публікації — розміщують лінк на крамницю, а коли твори існують лише як рукописи — промотуватимуть авторів видавцям.

Журналістка Лірум Марічка Максимець поспілкувалася з авторами проєкту: Євгеном Ліром та Оленою Герасим’юк про історію створення проєкту, плани на майбутнє та чому важливо бути голосами тих, хто за саме говорити вже не може.

Як з’явилася ідея проєкту? 

Олена: У нас є свої два шляхи, якими ми прийшли в цей проєкт. Особисто для мене це є питомим продовженням проєкту «Розстрільний календар». Ним я хотіла показати, що втрати української інтелігенції були настільки високі, що у репресивної машини не було жодного вихідного дня. Зараз у нас той самий ворог, який забрав у нас той пласт інтелігенції, на плечах яких ми мали стояти, але зараз, на жаль, стоїмо на їхніх могилах. У 2020 році я закинула в простір таку думку, що я б хотіла створити другий том «Розстрільного календаря». Різні обставини відтягнули цю ідею, але зараз ми з Євгеном розуміємо, що у нас не буде іншого часу. У нас не буде іншого життя, щоб зібрати свідчення сучасників і свідків тих людей, про яких ми пишемо. Тому цей проєкт про тих, хто носить в собі свідчення про загиблих авторів. Це наша філологічна спроба зібрати ці дані. 

Євген: Для нас це особиста історія. Частина цих авторів були наші знайомі, друзі, колеги. І окрім об’єктивної потреби це все систематизувати, у нас є також суб’єктивний фактор, що це люди нашої професії, з нашого середовища. Перші думки про «Недописаних» з’явилися у 2020 році, коли йшов судовий процес над книгою Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса». Для мене тоді було великим подивом те, що Медведчук, по-перше, не сидить, а, по-друге, він ще відчуває за собою моральне право воювати із поетом, якого він сам особисто допоміг загубити. Мені здавалося страшною несправедливістю, що в цій історії Стус навіть не має можливості захиститися, тому що його вбили. Тому ми, наступне покоління, маємо стати його голосом. Ми зробили невеличку аудіовиставу, яку назвали «На обороні правди». Пані Гера там грала одну зі свідків. Пан Макс Кідрук у нас грав самого Василя Стуса. А я вів засідання. Абсолютно огидна роль російського прокуратора, але хтось мав читати цей текст. 

Тоді мені спало на думку, що добре, що ми вступилися за Стуса і багато хто, крім нас, це зробив. Але скільки є інших його сучасників, яких так само закатували, яких замовчували, але ті так і не змогли відновитися. Чудово пам’ятаю нашу з Оленою розмову про те, як зараз помирають люди літератури: шістдесятники, вісімдесятники, до яких просто нікому немає діла, тому що їхні імена не настільки відомі. 

У 2023 році разом з Оленою ми почали укладати список. На початку 2024 року у ньому вже було 42 імені. Зараз їх 239 (станом на 13 березня 2025 року). І перелік збільшується. Ми перевіряємо деякі імена, якщо у некролозі пишуть про те, що людина писала поезії чи есеїстику, необхідно спочатку поговорити з родичами, переконатися, що так і було. Потім вже ми можемо з впевненістю опублікувати доробок цього автора.

Чи була конкретна подія, яка вплинула на рішення реалізувати проєкт? 

Євген: Ми у переписці час від часу скидали одне одному нові імена, які знайшли, згадали, хтось нам нагадав. Після того, як загинула Вікторія Амеліна, ми вже зрозуміли, що нам варто робити щось глибше, писати біографії цих людей, знайомити аудиторію з доробком наших колег. Тому що це була гучна подія, вона зачепила усіх, хто взаємодіяв з Вікторією, а не взаємодіяти з нею було складно, тому що людина встигла відзначитися майже в усіх сферах української літератури. Загибель Вікторії стала однією з тих точок, коли ми вирішили більше уваги приділяти вже поширенню інформації, а не просто це все збирати.

Олена: Подія, яку я ще хотіла згадати — коли загинув Максим Кривцов. Це була, напевно, подія, яку я найбільш гостро сприйняла.  Власне тоді й почався найбільш активний сплеск діяльності. Я бігала по музеях, видавництвах, посольствах, заходах. З того часу я почала купувати не одну, а дві книжки ветерана війни, якщо маю можливість, аби дарувати другу політикам, журналістам, комусь, хто міг би розповісти про нього. 

Як ви сформували перший список із 42 людей? 

Олена: Спочатку це, звісно, були ті, хто був нам відомий особисто. Потім — пошук інформації, наскільки вона доступна в соцмережах, на сайтах сільських, районних бібліотек, сайтів, рад і так далі. Тому що першим ділом це все виходить саме з місця, де людина жила, перебувала, учасником якого колективу ця людина була. І третій етап — це вже розголос. У тому числі й завдяки візуальним проєктам, таким як «Ритм». Вони відтворюють анімацію на голоси мілітарних авторів. «Ритм» зробив цього року дуже візуально красивий список тих, кого ми зібрали. 

Великою знахідкою було те, що Євген зібрав інформацію про закордонних авторів. Лір дуже великий молодець, що додумався гуглити й іноземними мовами. Тому що я не пам’ятаю, щоб інформація про те, що загинув іноземний письменник в лавах Міжнародного легіону, колись звучала в нашому просторі. Тому це ще й несподівано стала міжнародна історія, і розуміння того, що зачеплено також інтелектуальний потенціал інших націй. 

Євген: Зараз почався процес публічного доповнення цього списку. Це якраз те, на що ми розраховували, коли починали роботу над ним. Що до нас будуть приходити люди й розповідати:

«Мій вчитель, мій друг, родич, хто завгодно писав тексти, він загинув на війні. Будь ласка, розкажіть про нього, я хочу, щоб ви його читали».

Саме цей формат — найцінніший. Тому що це отримання інформації безпосередньо від очевидців. Навіть наші 172 (на момент розмови) — це не вичерпаний список. Оновлення списку не значить, що хтось новий загинув. Найчастіше це значить, що ми знайшли просто ще одну людину, про яку недостатньо казали. Йдеться про спробу осягнути 10 років вбивства росіянами нас. І не лише під час безпосередньо бойових дій. 

У яких форматах працюватиме проєкт «Недописані»? 

Євген: Насправді, у нас одна із наших цілей — це створити бібліотеку, де були б представлені твори або книжки, до яких долучилися наші люди літератури. І аби ця бібліотека була публічною. 

Також є велика кількість авторів, які так і не встигли розкрити свій голос на загал, тому що це люди, які писали для себе, для своєї Фейсбук-аудиторії. Було б дуже непогано, якби наш проєкт помітили видавці й у нас була б можливість видати ці твори. 

Чи є критерії, за якими Ви відбираєте людей літератури? 

Євген: Люди літератури — це письменники, поети, перекладачі, редактори, коректори, видавці, працівники типографії, бібліотекарі, культурні менеджери. Усі, хто так чи інакше створює літературний простір України. Мова, наприклад, не має жодного значення в цьому випадку, тому що ми говоримо про закінчену історію. Ми говоримо про людей, які писали російською. Очевидно зараз би вони перейшли б на українську, але їх вбили росіяни. 

Олена: Ми познайомилися із вдовою одного із ветеранів, учасника «Харківського Slam», Олексія Івакіна. Ми почали роботу з перекладу його текстів, тому що його родина саме таким чином бачить продовження його літературної діяльності. Вони впевнені, що він би теж зараз перейшов би на українську, що у нього був би інший період. Тобто мова не має значення. Є значення сторони, яку людина займає у цій боротьбі. 

Чому важливо знати та наголошувати на конкретному числі втрат людей літератури у цій війні? 

Олена: Цифра втрат, які українська культура понесла через росіян, сприймається будь-якою мовою світу, це універсальна мова символіки. Якби це сталося в будь-якій іншій літературній традиції, це проговорювалося б як горе. Зараз, коли ми в епіцентрі вибуху, в епіцентрі апокаліпсиса, ми досить згладжено це все сприймаємо. Ми сподіваємося, наш проєкт стане невідворотним аргументом для світу, що українців не просто абстрактно вбивають. Ось число втрат тільки в одній галузі, тільки від однієї воєнної операції Росії. Конкретика є шоковим фактором, тим, що не дозволяє собі відвернути погляд. 

Зараз кожен автор України, на мою думку, зобов’язаний вчитися говорити двома голосами своїм і за свого полеглого побратима. Ми продовжуємо їх тримати в орбіті української літератури. От нещодавно у Максима Кривцова вийшла друга книга, яку підготувала його сім’я і фонд. Так само постсмертно виходять книги Вікторії Амеліної, Степана Чубенка, Іллі Чернілевського. На нас ще чекають літературні відкриття, я впевнена, єдина умова для цього — це перестати мовчати та почати говорити про цих авторів. Я сподіваюся, що ідея проєкту знайде відгук далі, і це стане системою. 

Євген: Якщо говорити про людей, які створюють свої проєкти, то новина, яка надихає працювати далі: на 5 день після запуску «Недописаних» вже створили проєкт, за інспірацією нашого списку, присвячений загиблим працівникам візуального мистецтва. Команда, яка це створює, вже встигла нарахувати понад 70 імен. Тобто це такий уроборос змій, який пожирає сам себе, тільки у нас навпаки. Ми створюємо розголос, цей розголос підхоплюють інші, з’являються нові імена.

Як працює ваш проєкт з середини? Розкажіть про команду, яка займається «Недописаними».

Євген: Величезна повага до окремої команди, як вони себе називають, Digital Volonteers. Люди, які згодилися створити нам сайт з нуля. Від нас з Оленою — затверджувати візуальні та концептуальні рішення, розписувати, як ми це собі уявляємо. І окрема подяка нашій групі шукачів. Ми називаємо так людей, які на волонтерських засадах беруть інтерв’ю у родин, друзів загиблих, шукають їхні книжки. Якби не ці команди, ми б, чесно скажу, не пробували. Ми б просто ввели список, намагалися якусь біографію згадувати. Але ми просто б не стягнули, тому що я — чинний військовослужбовець. Олена тільки нещодавно полишила лави свого підрозділу, а до цього 7 років служила. Тому те, що ці люди взяли на себе величезний обсяг роботи й допомагають робити це як треба — це найбільша знахідка за роботу над цим проєктом.

Чи заходили ви у пошуках інформації про літературного діяча в глухий кут і що робили у таких випадках? 

Євген: Поки що ні, але розуміємо, що рано чи пізно це станеться. Будемо ходити по містах, де вони народилися, шукати, де вони вчилися, з ким працювали. Ми в цьому плані дуже вперті. Якщо ми вже взялися за це — то доведемо справу до нормального, корисного стану. Бо це не лише для нас, це для поколінь, які прийдуть пізніше. Бо ми знаємо усі Розстріляне відродження, але більшість з нас не зможе назвати жодного автора, який воював під час Визвольних змагань, під час Помаранчевої революції. Такого списку в нас немає, тому що ніхто не вів цього ліку. Ми знаємо лише тих, хто вижив та зміг продовжити свою творчість у 20-30-х роках, і потім їх стратили росіяни. Величезний обшир літератури в нас витрачено назавжди, тому що можливості витягнути цю інформацію просто немає. І тому ми намагаємося зробити так, аби дослідникам майбутнього спростити роботу, не збиратися все з нуля.

Олена: Наш список — це в тому числі спроба не просто переосмислити, а зробити живий зріз свідчень, поки ще живі ті, хто бачить. Ми робимо свій акт справедливості, тому що росіяни знищили не тільки багато тіл українців, але й душ. Знати свою культуру знати, якого ми роду і якого ми коріння — це наш безпосередній обов’язок. 

---

Читайте також: «Це найменше, що ми могли зробити». Історії книг з присвятами українським воїнам