Call of Juarez: історія про те, як одна ветеранка читала свої вірші на далекій мексиканській землі — частина 1

26 травня

Всім привіт.

Мене звати Олена Герасим’юк, мій позивний Гера — і я їду представляти Україну вперше на Світовому чемпіонаті з поетичного слему, що відбувається прямо зараз у Мексиці. Україна вперше в історії буде присутньою на такого рівня події, тож ми подумали та вирішили, що це гарна нагода нарешті розповісти вам про це дійство.

Ми з вами не бачилися до цього раніше, тому спочатку вам доведеться дізнатися, хто я взагалі така. Отож, почнемо зі знайомства.

Або ж ви колись раділи новині про реабілітацію імен тринадцяти отаманів Холодного Яру, яку ми ініціювали з підписниками каналу РК. Або ж ви мої клієнти і користуєтеся метафоричним картами МАК450 для роботи з тими, кого торкнулася війна. Або ж ви глядачі моєї авторської програми «Зміна ролей» про митців у лавах Сил Оборони, що виходить на ресурсах медіа Характер. Або ж чули щось про те, як ветерани війни минулого року рвали зали і брали призові місця на Європейському етапі поетичного слему.

Тому якщо ви налаштувалися на читання описів їжі в ресторанах чи номерів в готелях — закривайте цю статтю прямо зараз. Адже я націлена розповідати вам про гідних людей, про тих, кого я вважаю достойними, про їхні здобутки і досягнення. Про тих, на чиїх плечах я стою як авторка, хто дав мені шанс зрости як поетці, хто подав мені руку допомоги в моменти, коли я була слабкою і самотньою. І я не збираюся забувати це і зраджувати нашу традицію. Наша культура насправді надзвичайно багата, яскрава, жива, безмежна, багатогранна, вона відбувається тут і зараз, а не у абстрактному «міжчассі», до якого не всім нам вдасться фізично дожити. А що найголовніше — кожен з вас здатен зараз творити літературу сам. Писати, фіксувати цей історичний період, бути з нами поруч, виступати і вдосконалювати звучання свого голосу, щоб змінювати світ. Адже слово — це найпростіший інструмент опису реальності. І якщо я зможу надихнути вас працювати над своїм власним доробком — щастю моєму не буде меж.

Впродовж подорожі ми будемо підсилювати збір Яни Зінкевич, очільниці Добровольчого медичного батальйону Госпітальєри, на нову базу дислокації. 25 квітня російські війська знищили нашу триповерхову базу у Павлограді, з усім майном та евакуаційною технікою в ній. Знищили наш мікромузей, де були в тому числі артефакти і моєї бойової слави. Це удар під дих, а потім ножем по хребту, але ми тримаємося. Ось лінк на її монобанку — і я буду вдячна за допомогу.

---

Отож, Чемпіонат зі слему, що це?

Це змагання з театралізованого читання, які відбуваються у світі. Він виник у Чикаго у 80-х завдяки Марку Келлі Сміту, поету, який прагнув урізноманіти нудні класичні читання і додати вогнику у цей тоді ще академічний жанр для пафосу і зануд. Здається, вперше термін прозвучав у 1986 році, а сама ідея зробила революцію, наблизивши поезію до тих, для кого вона і має бути створеною — тобто до читачів. Перші слеми мало чим відрізнялися від нинішніх форматів: були і живі мікрофони для початківців, і стендапи запрошених іменитих авторів. Сьогодні слемерський рух існує і процвітає в усьому світі, даруючи читачам неймовірну гаму емоцій.

Таким чином, слем еволюціонував з «барного» формату у міжнародні змагання на кшталт Євробачення, де недостатньо просто бути дотичним до тусовочки, щоб бути успішним — треба сподобатися народному журі. А це можливо лише за допомогою сили слова та грамотної театралізованої постановки.

Станом на зараз про слем як про феномен написано чимало наукових робіт, власне, членами журі в Європі є професори, які працюють із цим жанром на академічному рівні, що додає ваги конкурсам та оцінкам. Тому мені було особливо приємно отримати Приз Журі, що підкреслило непересічну цінність тих текстів, які я продемонструвала аудиторії.

Слемерський рух в Україні завжди був святом та способом для креативних авторів випробувати себе. Складно назвати тих, хто жодного разу не був на цьому фантастичному дійстві. Пригадую, як ще підліткою ходила подивитися на неймовірні виступи Сергія Жадана, Мультфільма Гагаріна, Артема Полежаки, Олексія Чупи, Гєника Бєлякова, Дмитра Лазуткіна (він виграв Європейський етап у листопаді минулого року у Відні), Павла Коробчука, Павла Вишебаби та багатьох інших. Слеми відбувались у всіх містах нашої держави, а особливо легендарними стали ті, що проходили на Гуляйполі, напевно, останній подих поетичної свободи перед великою війною.

Як ви вже могли зрозуміти (звісно, якщо слідкуєте за іменами, які я згадала вище), після 2014 року все різко змінилося. Свідомі автори долучилися до війська, або ж стали посилювати бригади та групи волонтерською допомогою. Несвідомі, на жаль, скористалися шансом втримати вашу увагу на собі і не згадувати про жодного з тих, для кого самореалізація стала другорядною перед чином порятунку країни. А після повномасштабного вторгнення — і поготів, я пишаюся кожним і кожною, хто став до лав оборони. А зараз я хочу, щоб ми з вами вшанували по іменах тих авторів—слемерів, які віддали своє життя за Україну. За нашими даними, таких авторів було троє. Якщо ми помилилися — вкажіть про це в коментарях, ми виправимо цю статтю. 

Назавжди на сцені і назавжди в строю —

Вітя Хаджит
Олексій Івакін
Олексій Безпальцев

Честь і вдячність за подвиг.

Станом на зараз опорний список нашого проєкту «Недописані» налічує 239 загиблих людей літератури — письменників, промоутерів, працівників друкарень та видавництв, бібліотекарів та інших, хто дотичний до нашої галузі. Це невимовний удар по нашій культурі. Це наш список—звинувачення росії у її нелюдських злочинах. Ми не зможемо без цих людей говорити на повен голос як нація. Ми повинні тепер говорити їхніми голосами, а не забувати, прикриваючися відверто проросійською тезою про те, що «найкращу книгу про війну напишуть колись, потім і зовсім не ветерани». І це не можна пробачати росіянам та зрадникам ніколи. Ніколи, навіть після перемир’я і нашої з вами Перемоги.

На жаль, про змагання зі слему в Україні під час війни можна лише мріяти. Хоча виступи з елементами слему зустрічаються у багатьох чудових українських авторів. Наприклад, у Павла Матюші, Колі Кулініча, Ігоря Мітрова та багатьох інших. Просто зараз знайдіть ці імена в соцмережах і підпишіться на них. 

Мій шлях на міжнародній слемерській сцені почався у грудні минулого року. Я перейняла естафету від своїх колег по перу — Ігоря Мітрова та Дмитра Лазуткіна. Європейський етап, у якому я брала участь, стартував у Кошице, Словаччина. Я готувала три тексти: два ігрових та один документальний для фіналу. Адже попри стереотипи, люди оцінюють сенс віршів, а не лише голу подачу. Власне, у фіналі усі автори традиційно читають документальні речі, освітлюючи тригерні теми своїх держав. Моїм фінальним текстом був «Пам’яті Маріуполя», що присвячений моїм загиблим читачам. 

Правила досить прості. Заборонені костюми, зачіски, мейк тощо. Стиль — звичайний кежуал. Інструменти і подібне також не можна використовувати, все спирається на силу слова. В коментарях ви питали про те, як долається мовний бар’єр. Отож, переклади творів на кілька опорних робочих мов організатори підготували ще за місяць до слему. Позаду на екрані під час виступу кожного буде транслюватися текст титрами, щоб глядачі могли і бачити автора, і читати зміст своєю мовою. За кулісами титри перемикає напарник — знавець мови. Інакше це нереально, автоматичної системи немає.

Час виступу строго обмежений і облікований системою штрафів за порушення таймінгу. Наприклад, на Європейському етапі це 4:00 хвилини, на світовому — 3:10 із попереджуючим сигналом після третьої хвилини.

Журі змішане. Половина членів журі — це філологи і поети, які оцінюють виступ з академічного вектору. Половину оберуть рандомно із залу, головна умова — людина не повинна мати ні симпатій, ні антипатій до авторів. 

Цього разу нам потрібно підготувати 4 тексти, які ми будемо виконувати 6 разів (якщо пощастить пройти у фінал, звісно ж). Я підготувала два ігрові, один ігрово—документальний і один — виключно документальний. Якщо мені вдасться витримати конкуренцію з більш ніж СОРОКА СВІТОВИМИ АВТОРАМИ — моєю місією стане озвучити текст про Маріуполь і донести правду про наші долі.

Конкуренція шалена. Адже одна справа — грати на своєму полі, хай навіть Європейському, де ти почуваєшся в контексті і розумієш ставлення. А зовсім інша — вийти у чистий планетаний космос, в невідомість, на інший континент, де є свої проблеми, наративи та акценти. 

Я не знаю чи вийду у другий тур. Я не знаю, чи пройду в омріяну десятку. Адже сім років в складі Госпітальєрів, замовчування всередині галузі і роками зачинена сцена, а також три роки зайнятості лише МТЗ батальйону і лише ротаціями на Австрійці під час жахливої повномасштабної війни знищили частину мене. Зневірили, і переконали в тому, що ні я, ні інші ветерани-автори дійсно не потрібні більшості, за яку ми відклали свої молоді життя і пішли захищати та рятувати. І були миті, коли я була впевнена в цьому на сто відсотків. Не лише війна, але і людська байдужість знищили людське в мені, поетичне, живе. 

Проте зараз, коли я на новому рівні, коли на мене нарешті звернули увагу всередині держави, за яку я воювала і отримала тяжке захворювання з інвалідністю, коли мої зболені тексти нарешті у фокусі тих, про кого я їх писала, коли я займаюся саме тим, для чого народилася на цей світ, я чи не вперше відчуваю надію. Ніщо не здатне мотивувати мене більше, ніж місія. І я готова викластися на повну, щоб на цьому рингу — вперше в історії нашої з вами літератури — прозвучав Український Наратив. Правдивий, зболений, вільний. З вуст людини, яка на собі відчула війну. Особисто, а не з безпечної філологічної дистанції. І у активній ролі рятівника. Думаю про цей аспект, як про однозначне посилення наративу.

Дивно заспокоювати себе і понижувати планку в кінці цього тексту, коли ти і так вже в топ-40 поетів світу. Мені навіть здається, що ви очікували на якусь хвилю нарцисизму і самолюбування, а я вам тут про інших авторів і про місії. Але переборюючи хвилювання я обіцяю вам дуже сильно старатися. Це наразі єдине, що від мене залежить. Я не можу вплинути ні на журі, ні на їхню лояльність, ні на їхню зацікавленість. Але я можу показати наш біль через театралізований номер хоча б один раз. І я витисну все із цього одного разу. А далі — хай вирішує колесо Долі. Вона була до мене безжальною у деякі моменти, але і рятувала від загибелі у миті страшної чорноти. Тож покладаюся на неї зараз як на подругу, яка знає, як буде краще для нас з вами.

Я дописую цей текст у потязі Чоп-Відень, за вікном сіра мряка, а попереду ще доба до літака на Мексику. Я дуже хвилююся, адже знову виринули несподівані факапи, що можуть суттєво вплинути на перебіг і якість виступу, але залишу їх як тему для наступної роуд-сторі. Треба спочатку створити свою історію, щоб описати її потім словами.

---

Читайте також: Call of Juarez: історія про те, як одна ветеранка читала свої вірші на далекій мексиканській землі — частина 2