«На мінному полі пам’яті»: читаємо уривок другої книги письменника та військового Максима «Далі» Кривцова

У серпні 2024 року на своїй фейсбук-сторінці видавництво «Наш Формат» анонсувало вихід другої книги письменника та військового Максима «Далі» Кривцова. Книга називається «На мінному полі пам’яті» та складатиметься з записів зі щоденника, есеїв та оповідань письменника.

Наразі на сайті видавництва триває передзамовлення книги, відправка відбудеться у січні 2025 року. А поки що ми публікуємо уривок із «На мінному полі пам’яті».

«Пам’ять скріплює і тримає. Сьогодні вона міцна, як і кава на передку, та на завтра спогади блякнуть, розчиняючись у буденних турботах. Але є те, що врізається надто глибоко, аби зникнути: це війна. Пережите не стирається й не зникає. Достатньо лише заплющити очі — і пам’ять, мов старий кінопроєктор, знову оживляє кадри, від яких не втечеш», — йдеться в анотації щоденника.

Український поет та військовослужбовець Максим «Далі» Кривцов загинув 7 січня 2024 року на фронті. Максим був поетом, військовослужбовцем, допомагав реабілітуватися військовим, навчав дітей, став співавтором кількох документальних фільмів. Торік Максим Кривцоа видав поетичну збірку «Вірші з бійниці», яку український ПЕН визнав однією з найкращих книжок 2023 року. 

Яким був Максим розповідаємо в нашому матеріалі зі спогадів близьких та друзів.

«На мінному полі пам’яті» — це щоденникові записи Максима від 2015 року — з періоду, коли він воював у складі 5-го батальйону ДУК «Правий сектор» та згодом у Бригаді швидкого реагування Національної гвардії України, за час після демобілізації та від початку повномасштабного вторгнення, коли він служив кулеметником у ЗСУ і до його загибелі.

«”На мінному полі памʼяті” — це автопортрет поета, фотографа, виховника, воїна, написаний ним самим», — каже друг і побратим Максима Валерій Пузік.

---

Лютий 2015

Стоматологи з кулеметами

Хмари у формі попкорну, неохайно розкидані периметром непристойно рожевого неба. Вдивляюсь у бійницю, згадую вільне падіння ранкового снігу, таємне та містичне. І сірого кота, що спокійно спостерігав за балетом легких сніжинок, які, наче розірвана на клапті порція солодкої вати, плавно десантувалися на закидану цеглою землю. Одне-єдине небо є батьком зовсім різних дітей — мирного снігу та сполоханих мін.

Авель і Каїн. Різка музика польоту мін розрізала вмить холодну тишу. Арбітр запрошує всіх на продовження матчу, який триває до перемоги. І «червоний папірець» відправляє гравця на лаву запасних — у вічність. М’яч пролітав так близько біля штрафного майданчика. Під час обстрілу ми спустились у безпечніше місце, аніж останній поверх недобудованого готелю. Сховком була тісна кімната, яка, за інших обставин, могла б бути заставлена віниками, відрами, ганчірками, пилосмоками. Хмарка пилу від зруйнованих стін підіймалась угору. Я ще не навчився розпізнавати та визнавати свій страх. Тому, коли запитують, кажу, що все ок, що мені не страшно. Я боюся боятися. Коли міна влучає в будівлю, мовчки читаю молитву. Абрег, мусульманин, уголос звертається до Аллаха, а я подумки — до Бога. Згодом він скаже мені: «Тільки Бог і Україна», а я йому у відповідь: «Аллаху акбар».

Цілу ніч після найкривавішого дня за час Євромайдану продовжували лунати постріли. Дим від спаленого хмизу, дрібний дощ, ранкові викрики та останні слова, гіркий запах пороху й медикаментів перемішалися воєдино в густе озеро. Над водоймою в тумані простелялась і промова священника: що зло — це те, що розділяє.

Отже, нас усіх на війну спрямувала інша сила. 

Дорослим важко зрозуміти деякі речі. Для цього й існують діти.

Був свідком кількох діалогів між батьками та їхніми маленькими спадкоємцями. В одному з них мама розповідала, що місяць сам темний і лише відбиває сонячне світло.

В іншому хлопчик, притискаючи до грудей величезну диню, більшу за його голову, зі всією серйозністю заявив, що буде з нею спати.

У церкві дівчинка допитувала батьків, чому це дядя ще досі не налив компоту, маючи на увазі священника та дари Євхаристії.

Іншого разу хлопчик не міг зрозуміти, чому в церкві так багато вогню. Мама пояснила, що вогонь сильний і очищує все.

І коли зникає рожева фарба неба, а у формі обрізаного нігтика з’являється місяць, захисники нашої землі лягають спати, ховаючи під подушкою автомат.

* * *

Задумуюсь над причиною всього цього (чомусь цю війну мені хочеться сарактеризувати як «це все»). Відомо, що спочатку було слово, світло, потім — Майдан, конфіскація літа, себто моря, себто анексія Криму. А ми так довго чекали квітня 2014-го, щоб удруге відвідати засмучене, кудлате весняне море, яке потрібно постійно розважати — засмагати, лежачи на колючій гальці (у ту подорож із нами була й інша Галька — дівчина з Коломиї), грати в карти, розхитуватись на гойдалці, стрибати у воду та проводити запливи, розчісуючи кучері моря.

На початку зими та наприкінці лютого мені дошкуляв страшенний біль у зубі. Карієс, пародонтит чи просто інфекція в ротовій порожнині. Чекав із надією на стоматолога. А він запізнився з візитом, і зуб, без анестезії, видалили санітари в зеленій формі із сусідньої клініки.

Крим — це втрачений зуб, якого було так боляче позбутися, і тепер почуваєшся неповноцінним, та й пережовувати не так зручно. А тут ще й новий біль у кутніх…

Тому ми тут, у формі, у маскхалатах, займаємось самолікуванням.

Стоматологи з кулеметами!

Потрібно вилікувати зуби наших душ.

А Крим, він молочний.

Удома Шварц наварив кампоту із сушок, який був таким смачним після нелегкого чергування на бойовій позиції.

Друг Далі.

Липень 2015

Авдіївка

Почергувати поруч із будинком разом зі мною вперше вийшли Біда та Юрєц, які лиш зранку замінили досвідченіших бійців. Під вечір значно зійшла спека і великий пес висунув свого помаранчевого язика з-за хмар, наче шахтар, який щойно покинув підземелля. 

Спілкуємось, розповідаю хлопцям про Авдіївку — як найдавніше місто Донбасу, де на околицях чатують кам’яні баби, що непохитно несуть варту вже яке століття. Очі скульптур, наче полотно, на якому лишаються відбитки минулого. Разом захоплюємось парадоксом краси Сходу, брудними териконами-голгофами, де втомлені шахтарі бронюють місця, щоб вкопати свого хреста, липкими, як солодка вата, туманами, широчезними шароварами полів із візерунками похилих соняшників. Дійшли висновку, що полюбили Схід через війну. Жінка, яка тримається завжди осторонь від решти місцевих, втрутилась у нашу бесіду, додавши, що, якби не війна, вона не полюбила б Україну. Сама — у темному сарафані, з короткою зачіскою і жменею ліків у долоні, якими пригощала місцевих псів, зокрема стареньку вівчарку Лесю.

Попросивши жінку затриматись, побіг до квартири, де взяв дрібку цукерок, якими поділився з пані. Здалося, що долоні жінки пахнуть церквою.

Часто згадую той вечір, переношусь у простору, майже пусту кімнату на одному з останніх поверхів будинку на околиці міста. Там разом із пані спостерігаємо за різноманіттям фарб від спалахів і вибухів, що відбуваються за довгим териконом. Там, де син леді тримає позиції разом із побратимами з 93-ї бригади. Дістаю з кишені шоколад, частую.

---

Читайте також: «Це найменше, що ми могли зробити». Історії книг з присвятами українським воїнам