25 травня, на 75-му Каннському кінофестивалі відбудеться світова прем’єра стрічки українського режисера Максима Наконечного «Бачення метелика». Показ пройде в секції «Особливий погляд».
«Бачення метелика» – повнометражний дебют Максима Наконечного. Це жорстка та сюрреалістична історія про жінку-воїна, яка не бажає бути жертвою. Після звільнення з ворожого полону аеророзвідниця Ліля намагається повернутися до свого мирного життя в Україні. Біль і травма через пережите повсякчас виринають на поверхню, ніби уві сні, та щось всередині неї не дозволяє забути, чому вона мусить жити далі.
Головні ролі зіграли актори театру та кіно Ріта Бурковська (її кінодебют відбувся у фільмі «Парфенон», – ред.) та Любомир Валівоць (актор Київського академічного театру юного глядача на Липках, – ред.). Серед акторського складу є й відома драматургиня та режисерка Наталка Ворожбит.
Розповідаємо про стірчку «Бачення метелика», акторський досвід Наталки Ворожбит та її другу повнометражну картину «Демони», яка буде представлена у межах Каннського кіноринку.
«Бачення метелика»
Прем’єра фільму «Бачення метелика» (також відомий за робочою назвою «Спас»), відбудеться у програмі «Особливий погляд». Фокус цієї категорії — фільми, які, на думку програмного відділу фестивалю, будуть мати сильний вплив на розвиток кіномистецтва, а також виділяються оригінальною ідеєю та естетикою.
«У цей момент я, чесно кажучи, мало відчуваю радості з цього приводу, адже безліч моїх співгромадян і співгромадянок зараз проходять через жахи, зображені в нашій роботі. Але я усвідомлюю, що Каннський міжнародний фестиваль — це найкращий майданчик для того, аби саме українські голоси були почуті, й світ нарешті почав правильно розставляти акценти, бачити зв‘язки російської культури й російської агресії, і розглядати українсько-російські стосунки крізь колоніальну оптику. Ми з командою фільму сповнені рішучості зробити для цього усе можливе», — каже режисер стрічки Максим Наконечний.
Фільм створений у копродукції України (TABOR), Чехії (MasterFilm), Хорватії (4Film) та Швеції (Sisyfos Film Production).
Над сценарієм Максим Наконечний (режисер фільмів «Невидима», «Новий рік у сімейному колі», продюсер стрічки «Цей дощ ніколи не скінчиться») працював разом з Іриною Цілик (режисерка стрічки «Земля блакитна, ніби апельсин»). А серед акторського складу є й непрофесійні актори: реальні лікарі, військові, зокрема колишні полонені. Акторкою себе не вважає й режисерка Наталка Ворожбит.
«Сподіваюсь, я не зіпсувала фільм»
Наталка Ворожбит — українська драматургиня, режисерка та сценаристка. У 2020 році вона стала лауреаткою Премії Women In Arts, а у 2022 — Шевченківської премії. Наталка Ворожбит написала сценарій для «Кіборгів», «Дикого поля» та «Спіймати Кайдаша». А у 2020 презентувала власний фільм «Погані дороги», який став екранізацією її однойменної пʼєси.
Раніше Наталка мала епізодичну роль у «Спіймати Кайдаша», а ще знімалась в роботі Олександра Денисенка про Тараса Шевченка, де грала княгиню Рєпніну. Однак ця стрічка так і не вийшла. Тепер вона дебютує на великому екрані у «Баченні метелика».
Наталка каже, що вона не акторка, а такий досвід — професійна цікавість, тому й погодилась на пропозицію прийти на кастинг. Вона зізнається, що досі не знає, чому обрали саме її:
«Мені цікаво розуміти процес з усіх боків. Я, як режисерка й авторка, хочу розуміти, що відчувають актори. Хочу знати як воно — бути по той бік камери. Через цю цікавість я погоджуюся, навіть коли я не впевнена що у мене вийде. Ми з Максимом Наконечним спілкуємося вже давно, ще з часів Майдану і я поважаю те, що він робить. Тому погодилась, хоча вважаю що я сама б себе на цю роль не запросила».
За її словами, вони з героїнями мають дуже різні характери.
«Моя героїня — сильна, міцна жінка. Я, можливо, теж сильна, але зовнішньо — точно ні. Вона дуже емпатична та відкрита, а я більш закрита людина і багато в чому відрізняюсь від неї. Спочатку героїню звали Сова, а потім вирішили що треба адаптувати під акторів позивні і я стала Сорока. Я сама собі придумала Сороку, бо я на неї більше схожа», — жартує Наталка.
Наталка каже, що Максим вже багато зняв і зазвичай працює з дуже складними темами. А вона не настільки впевнена в собі, аби втручатись у процес, як режисерка. Крім того, аби радити треба розуміти що у режисера є свій погляд і він знає щось, чого не знають інші:
«Моя задача — виконувати його побажання. А моя внутрішня задача — бути природною, бо коли звучить: “камера! мотор!”, уся твоя природність геть злітає, а голос і руки стають дерев’яними. Це важко подолати, якщо у тебе немає великого досвіду і взагалі ти не актор».
Особливої підготовки роль не вимагала, але режисерський досвід все ж допоміг. При підготовці до своїх попередніх робіт Ворожбит багато спілкувалася з колишніми полоненими, щоб назавжди запам’ятати це.
«Моя героїня — не психолог, а просто подруга колишньої полоненої. Я людина, яка максимально співчуває і хоче допомогти. І водночас — намагається бути не нав’язливою і вгадати що потрібно. Бо люди в посттравматичному стані закриті, вони не скажуть що їх бентежить, що їм потрібно і тут допоможе лише людська емпатія. Я думаю, це головна якість моєї героїні: вона дуже емпатична і занадто хороша, у неї взагалі немає якихось недоліків. Грати таких хороших людей набагато важче, аніж якогось негідника. Тож, я сподіваюся, що не зіпсувала фільм», — сміється Наталка Ворожбит.
Готову картинку вона ще не бачила, тож й сама чекає прем’єру на кінофестивалі, однак переконана що фільм більш ніж на часі:
«Я думаю, Максимові пощастило, що стрічка виходить саме зараз. Якби вона вийшла рік тому, вона могла б бути менш помітною. Люди втомилися від війни, не хотіли про це говорити й дійсно шукали інші теми. Це відбувається з усіма митцями та й зі мною, адже працювати з такою важкою темою стільки часу – складно. Хочеться писати й дивитися про щось інше. Але зараз усе – з новими силами. Ці фільми зараз сприймають так наче вони про цей етап війни».
Наталка Ворожбит каже, що «Погані дороги» також сприймають як фільм про «зараз», однак це не так.
«Погані дороги» — п’ять новел, що відбуваються з українськими мешканцями та військовими на Донбасі на фоні російсько-української війни.
«Це мене засмучує. «Погані дороги» були написані у 2016 році, зняті – у 2019. А їх сприймають ніби це про “зараз”. Хоча там вже не актуальна інформація. У творі йдеться більше про внутрішні конфлікти між українцями, які з’ясовують хто за кого і хто є хто. Сьогодні в українців цих питань не виникає, вже все змінилось. А глядачі актуалізували наші фільми та ставляться до них, як до останніх свідчень, що не дуже правильно».
А от у випадку з «Баченням метелика» Наталці здається, що так не буде. Стан людей, які повертаються з полону навряд зміниться з часом, суспільство сприйматиме цей стан однаково. Бо шлях який проходять полонені — важкий і довгий.
«Це дуже важливо й актуально, тож добре, що це звучатиме з таких потужних майданчиків по всьому світу», — наголошує Ворожбит.
«Демони»
Зараз Наталка пише тексти, однак знімати щось про цю фазу війни наразі не планує. У неї вже є п’єса на воєнну тему, яку подавали на минулому пітчингу і вона, на жаль, теж актуальна. Однак режисерка сподівається, що це буде її третя картина. Зараз у творчому плані Наталку більше бентежить недознятий фільм «Демони». Він буде представлений на Каннському кіноринку.
«Демони» досить стара п’єса, написана ще у 2005 році. Вже тоді Наталку цікавили стосунки Росії та України, які вже тоді були не простими.
Рік тому розпочалася робота над фільмом, а активно знімати почали восени і взимку в автентичних селах на Полтавщині, залучаючи місцеве населення.
«Ця історія про росіянина, який потрапляє в українське село. У нього починаються бурхливі стосунки з українською жінкою, яка набагато старша за нього. Спершу це нагадує кохання, але завершується війною. Впринципі це – метафора на те, що відбувається зараз. І з самого початку були закладено сенс стосунків росіян з Україною. Події, які зараз відбуваються тільки підкреслюють це, а не переосмислюють», — розповідає режисерка.
Сюжет навмисне пов’язали саме з росіянами, але при дофільмуванні режисерка врахує ескалацію і припускає, що мінімальні зміни все ж будуть. Ба більше, на роль росіянина Ворожбит ризикнула й взяла росіянина, що з цим робити зараз — не знає:
«Я хотіла взяти на цю роль українця. Але в українського актора не вистачило на кастингу такої дурості, яка притаманна тільки росіянам. У них якийсь інший рівень безвідповідальної агресивної енергії. Тому я ризикнула і взяла росіянина, розуміючи що з цим можуть бути проблеми, хоч він і грає покидька. Так, він абсолютно має проукраїнську позицію, не їздив в Крим і підтримує мене, він на боці України. Так як бути з цим зараз — не знаю. Зараз єдиний спосіб як росіянин може заїхати зараз в Україну — це записатися в російську армію, а потім – здатися у полон», — ділиться авторка.
Як буде зі зйомкою далі — невідомо. Останні дознімання мали відбутися на початку травня, залишилось всього чотири знімальні дні. До того ж зараз команда розкидана по всьому світу:
«Ми будем намагатися знімати ці сцени десь за кордоном, але це буде імітація Наприклад, сцена на українському сільському кладовищі. Де знайти таке кладовище? Але фільм треба завершити в будь-якому випадку».
Театр — це місце швидкого реагування
В розмові ми також згадали про роботу театрів зараз і після перемоги.
Наталка каже, що нам є про що писати та знімати, а матеріалів і роздумів вистачить на сторіччя: є і герої, і трагедії, і зради. Однак наразі немає умов для роботи, якщо будуть хоч якісь — то і кіно буде:
«Сподіваюсь ми будемо абсолютно незалежні від російської культури, від російських грошей, які нам так чи інакше диктували, що ми маємо робити. Найближчим часом навряд чи буде можливість знімати: потрібно багато коштів яких у держави зараз немає, адже усе йде на війну. Тому розраховувати тут нема на що».
А от з театрами ситуація інша. Наталка вже повернулась до театру. Каже, що це та інституція, яка фінансується державами й театральні діячі з інших країн допомагають театральним діячам України.
«Зараз у кожному великому театрі збирають кошти та організовують читання українських п’єс, які якось пов’язані з війною. Театр хороший тим, що це місце швидкого реагування. У кіно це неможливо, роки йдуть лише на підготовку. А тут “раз” і за тиждень організував читання, зібрав людей, розказав. Мені вже замовили кілька п’єс. Тому театр одна з перших інституцій в Україні, яка почне реагувати та рефлексувати на тему війни, попри погане фінансування».
Більше того, 12 березня у Києві мало відбутися відкриття Театру Драматургів — угруповання 20 драматургів. Та через війну це не сталося. Наталка Ворожбит каже, що це «особиста трагедія», але попри все драматурги не припинять існувати як спільнота:
«Ми довго шукали приміщення та гроші, рік робили в театрі ремонт і, звичайно, не відкрилися. Зараз драматурги розкидані по всьому світу. Наш художній керівник Максим Курочкін в ЗСУ, ще дехто – в Херсоні. Але усі, хто може — пишуть тексти й ці тексти читаються, ставляться. Я зараз у Відні теж працюю над проєктом, аби тексти були почуті у великому театрі. Так що театр буде. Це наша підтримка і надія».
Читайте також:
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: