Гангстери буковинського прикордоння. Огляд на «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука

Головна

Кіно

Кромф Ігор

Кіно

Кромф Ігор

•

9 Листопада, 2022

З 20 до 26 жовтня у Києві відбувся 6-й міжнародний кінофестиваль Київський тиждень критики. До його програми входять фільми з лайн-апів головних міжнародних кінофестивалів цього року, культова ретроспектива та найочікуваніші українські стрічки, а саму програму формують професійні кінокритики.

Кінокритик Ігор Кромф відвідав покази усіх стрічок з програми Українських Ґала-прем’єр і спеціально для LiRoom підготував серію оглядів. У цьому тексті читайте його огляд на фільм «Памфір». Раніше ми вже говорили з режисером про його роботу та те, що робота над виготовленням фільму тривала вже під час повномасштабної російсько-української війни: «Коли закінчували продакшн, якраз велися бої на Шулявці».

Читайте також: «“Памфір” — це історія з мультинашаруванням», — режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук про участь у Каннах та «Памфір»

Кримінальна драма «Памфір» — це дебютна повнометражна стрічка Дмитра Сухолиткого-Собчука, яка зірвала шестихвилинні овації на Каннському кінофестивалі.

За сюжетом Леонід (Олександр Яцентюк) на прізвисько Памфір був колись найкращим контрабандистом на Буковині, однак тепер він — примірний сім’янин, який чесно працює по закордонних заробітках. Перед карнавалом на Меланки, Памфір змушений повернутись до контрабанди, щоб закрити борги сина. Однак старі контрабандні коридори контролюють мафією з лісництва, через що Памфір встряє в криваві розбірки з босом місцевої мафії та головним лісником Орестом.

Світова прем’єра цього фільму відбулась на «Двотижневику режисерів» Каннського кінофестивалю. Це незалежна секція, на які представляються, як правило, досить серйозні режисери, як-то Мартін Скорсезе чи Спайк Лі. Дмитро Сухолитки-Собчук, став третім українським режисером, після Юрія Іллєнка та Ігоря Мінаєва, хто представив свою картину у межах цієї секції. Уже в жовтні стрічка зібрала п’ять нагород премії «Кіноколо», здобувши перемогу у п’яти з десяти номінацій — «Найкращий повнометражний ігровий фільм», «Найкращий режисер», «Найкращий актор» (Олександр Яцентюк), «Відкриття року» та «Найкращий сценарій».

Всі ці вшанування та нагороди однозначно варті «Памфіра», адже це, безумовно, один із найкращих фільмів, які почали знімати під час «української нової хвилі», що розпочалась у 2014 році.

Дмитро Сухолиткий-Собчук, чиї короткометражки «Штангіст» та «Борода» (з альманаху «Україно, Goodbye!») змогли вийти до широкого глядача, створює у «Памфірі» досить цікавий та органічний світ. З одного боку фільм явно натхненний «Новим Голлівудом», насамперед фільмами Мартіна Скорсезе («Злі вулиці», «Славні хлопці»). Подібно, як колись Скорсезе почав знімати фільми про тих, про кого добре знає — італоамериканських ганстерів, Сухолиткий-Собчук знімає про зрозумілий йому контекст буковинської контрабанди (режисер, хоч і родом з Умані, але довгий час жив саме у Чернівецькій області). Але окрім цього гангстерські фільми Скорсезе і «Памфір» Сухолиткого-Собчука ріднить ще аспект релігійності у стрічці. Герої Скорсезе постійно ведуть діалог із Богом щодо своєї діяльності. І це не діалог раба і Володаря, а радше — діалог двох рівних ділових партнерів. Сухолиткий-Собчук так само підіймає тему набожності жителів західних областей і їхнього промислу контрабандою, яку однією фразою чіткою окреслює мати Памфіра: «Що одному — гріх, то іншому — заробіток».

Головний козир стрічки — це актор Олександр Яцентюк у ролі Памфіра. Його тваринна енергетика, з якимось майже архаїчним гарчанням під час сексу чи бійки, гармонійно поєднується з неймовірним трепетом та ніжністю у розмовах із рідними. Ця гримуча суміш жорсткості та м’якості заснована на міцній харизмі класичного архетипу українського дядька. Того, що з вусами, курить цигарки на призьбі та може усе на світі вирішити — від контрольної з математики для дітей до запобігання армагедону. Рівень акторської гри Яцентюка не гірший, ніж скажімо Деніел Дей-Льюїса чи Роберта Де Ніро. Він буквально живе своїм персонажем у кадрі і відірвати погляд він цієї гри неможливо. І це логічно, адже світ, який створює режисер у фільмі, це дуже патріархальний, маскулінний сімейний простір. Памфір у ньому вожак. Він схожий чимось до Акели з відомої історії. Такий самий великий, потужний дикий звір, якого усі поважають, усі підкоряються, але влада його тримається не на страху сили, а на авторитеті.

Бекстейдж фільму «Памфір» / Фото: Антон Кулеба

При цьому «Памфір» — це не чергове кіно про бандитській розбірки. Ця робота глибоко занурена в український регіональний контекст. Цікавою, з точки зору поєднання світової драматургії гангстерського кіно та національного колориту, є сцена представлення головного антагоніста фільму — Ореста, начальника лісництва і боса мафії в одній особі. Як ведеться це з класичними кіношними босами мафії, він — з одного боку порядний сім’янин, а з іншого — жорсткий кримінальник. Щоб показати цей контраст особистості Сухолиткий-Собчук використовує ефектну сцену, де побитий Памфір дивиться на таке типове для регіонального телебачення, відеопривітання від онуків «люблячого дідуся Ореста» під пісню Павла Зіброва «День народження».

Але попри те, що «Памфір» дуже маскулінне кіно, у ньому присутні дуже сильні жіночі образи. Це і Памфірова мати (Олена Хохлаткіна), яка з виду миловидна бабуся, яка насправді рулить «коридорами» в Держприкордонслужбі. І власне — дружина Памфіра (Соломія Кирилова), яка певним чином стала моральним орієнтиром для свого чоловіка. Конфлікт між цими жінками — окрема сюжетна лінія, яка розкриває нам образ Памфіра. Явно черпаючи натхнення з української літератури, Сухолиткий-Собчук вибудовує стрічку так, щоб кримінальна драма плавно переходила в сімейну. Одвічний конфлікт між свекрухою та невісткою тут обігрується, як сімейна таємниця і трагедія, яка свого часу змусила Памфіра піти з контрабанди, а його дружину стати ревно віруючою. Генеза української традиційної патріархальної родини у фільмі не менш важлива частина світу, який розгортається в «Памфірі». Власне сім’я є тією вхідною та вихідною точкою, де починається та закінчується фільм.

Операторська робота Микити Кузьменка, звісно, заслуговує на окрему похвалу. Динамічна камера, яка постійно змінює плани та кути зйомки. Безкінечно розкішні у своїй таємничості краєвиди осінніх Карпат. Окрема історія — це зйомки самого фестивалю Маланки, де динамічна камера з руки, яка фіксує карнавальну вакханалію, змінюється крупними планами облич рідних Памфіра та Ореста, які просто викривлює емоція, створюють якесь заворожуюче видовище.

Підсилює динаміку музичне оформлення фільму. Композиторка Летиція Пансанель-Ґаррік міксує традиційну фольклорну музику і сучасне аранжування, чим доповнює досить герметичний світ локального криміналітету українського прикордоння.

Але якби «Памфір» — це просто був моцний гангстерський фільм, замішаний на місцевому колориті — це не зробило б його настільки видатним, як він є. Існує поширене твердження про те, що українці — це метафізичні прикордонники Європи, які відмежовують її від Азії. Буквально зараз ми воюємо за ці цінності, себто — захист Європи. Своїм же фільмом, Сухолиткий-Собчук показує побут тих, хто проживає поруч із прикордонням. Постійна межа між законністю та злочином, християнством (Дім молитви) і язичництвом (карнавал Меланки), власної честю та безпекою рідних. Ми бачимо ці умовні межі у фільмі, які простягають ніби державні кордони, які почасти також умовні на практиці. Герої «Памфіра» постійно перетинають всі ці межі, живучи у прикордонні, як географічно-територіальному та і метафізичному. Саме це вирізняє «Памфір» і виводить його за межі жанрового гангстерського кіно чи кримінальної драми, роблячи значно глибшим твором мистецтва, який говорить у вічність.

Дивитись «Памфір» це підписатись на майже дві години безкінечно цікавого, динамічного та захопливого дійства, яке з одного боку дуже цілісне “закордонне жанрове кіно”, але й водночас глибинно наше національне і навіть традиційне. Це фільм, який має подивитись кожен.