Головна
>
Інтерв'ю
>

«Ми українці дуже сильні мрійники». Олег Скрипка про війну, космічність ВВ та Харків

«Ми українці дуже сильні мрійники». Олег Скрипка про війну, космічність ВВ та Харків

Олег Скрипка — лідер гурту Воплі Відоплясова, засновник фестивалю «Країна мрій» й, зрештою, амбасадор українського мрійництва. Він не був у Харкові вісім років, але 12 січня відвідав у межах проєкту «П’ятий Харків». Разом із гуртами Брати Гадюкіни, Жадан і Собаки й Курган та Агрегат Воплі Відоплясова дали благодійний концерт «З новим РОКом» 

«П’ятий Харків» відвідала й журналістка Анаід Агаджанова, яка зловила Скрипку за кулісами й поспілкувалася з ним про війну, перший кліп, космічність ВВ і Харків.

Фото з концерту. Джерело: Харківський ЛітМузей

Закінчення календарного року плавно переходить у закінчення першого року, прожитого в умовах повномасштабного вторгнення. Звісно, ще зарано підбивати підсумки, але персональні висновки із цього досвіду зробив кожен. Поділіться, якими були ваші?

У певному сенсі нам пощастило — ми зайшли в цю війну вже трохи підготовленими. Бо до цього у нас був ще карантин. Я, наприклад, тоді їздив на ретрит і сам почав організовувати такі події та медитації.

Чому людина проходить ці випробування? Бо не має сил розв’язати свої внутрішні проблеми. У випадку з ретрітами — самовільно, у нашому з вами випадку з війною, тому що так сталося. Для мене все це виглядає, як такий серйозний ретріт, принаймні, ті зміни, які ми зараз переживаємо й ті, які я спостерігав у собі та в тих людей, з якими я був на ретрітах.

Я думаю, ніхто не заперечуватиме, що в України, як у держави загалом, й у нас,  українців, як нації зокрема, визріла дуже-дуже серйозна проблема. І насправді це питання назрівало давно.

Я скажу непопулярну річ, але якби Путін зараз на нас не напав із війною, я українцям дав би ще 20–30 років існування, як народу.

Знаєте, як коли удав ковтає цілого кролика він розчиняється шлунковим соком. Так само Російська імперія розчиняла нас. По факту ми були вже напіврозчинені, бо Київ був російськомовним і для мене це означає, що вони нас уже майже перетравили. Але, бачите, просто сталось усе так, що Штірліц поспішив.

Путін захотів на себе натягнути славу перетравлення української держави, хоча цей процес відбувається вже три століття. І, хоча, вони вже перетравили дуже багато націй, і в їхньому шлунку вже дуже багато націй знаходиться, із сотню народів і от ще одного їм бракувало.

Але Україна — велика й потужна держава і здолати її виявилося не так легко, як здавалося. Ми великий народ. Найбільша їхня жертва. Володимир Путін захотів собі одягнути медальку, бо в нього вже і вік такий, і шамани йому нашептали… От він і поспішив і надірвався — надірвав мошонку, грижа пахова вилізла й нам насправді пощастило, що так сталося.

Але, на мою думку, у нас є ще другий наш ворог (і відповідно перший союзник Путіна та Росії) — український ідіотизм і рагулізм. З того, що я спостерігаю,— у людей десь балів на 10 підвищився IQ. Не знаю, може, просто більшість ідіотів виїхали, а лишилися розумніші. Та навіть по знайомих тих, хто тут залишився, я бачу — вони сильно порозумнішали.

У деяких течіях буддизму є така повчальна практика: коли учень досить тупий, вчитель б’є його палицею по голові. І я вважаю, що ми дістали цю дубину, серйозно отримавши не лише по голові, а й усюди. І нам було це потрібно, бо інакше ми б просто зникли як нація. Я не знаю чи ми виживемо, але зараз у нас значно більше шансів вижити, ніж було до 24 лютого. Якщо порівнювати наш стан із хворобами, то після цієї війни ми матимемо сильніший імунітет, у тому числі до власного ідіотизму.

Така радикальна точка зору — суто моя суто моя особиста думка. Звісно, я жартую і говорю метафорами. І важливо це розуміти. У кожного з нас є свої ілюзії та алюзії в голові. Я пропоную, ділюся ось таким своїм деліріумом (маренням — прим. ред.). 

Фото з концерту. Джерело: Харківський ЛітМузей

Мені здається, що музиканти відіграють у суспільстві ролі свого роду провідників. Якщо поглянути на історію ВВ, перший кліп Були деньки вийшов у 1988 році. Ця робота — сміливе висловлювання, яке кидає виклик системі загалом та провокує виховане нею «насєлєніє». Цей контраст між вами та натовпом не виглядає, як висміювання, він трохи лякає. Страх спонукає до роздумів. Іронічно, що вперше це відео багато побачили нещодавно, коли воно раптово завірусилося на хвилі деокупації Херсону.

Так, у відео якраз добре видно, те про що ми зараз говоримо: це два світи — музиканти, які грають, перебуваючи  у стадії постмодерну, та зовсім поруч публіка, люди із цими обличчями. Між ними і відбувається боротьба. І якщо тоді вони знаходилися в паралельних просторах, то зараз — зустрілися та воюють. 

На мою думку, цей кліп був першим українським, причому ще радянської України й, цілком ймовірно, що першим кліпом у Радянському Союзі. Його знімали фірмачі, французи для проєкту Red wave.

Текст цієї пісні написаний у стилі махрового соцреалізму, такий пізній-пізній Маяковський. А музика — пізній хардрок, причому саме англійський, а не американський і ще начиточка така, яка майже реп. Я думаю, що музично це було дуже стильно. І я не бачив, щоб зараз хтось в Україні робив щось подібне. Вже тоді це було модерново зроблено. Плюс я завжди використовую на сцені пластику, у стилі пам’ятників Радянського Союзу, усіх цих леніних-переможців.

А звідки зʼявилася ця фраза про рідне місто, бо ви ж не з Херсону?

На момент написання пісні Були деньки я жодного разу не був у Херсоні. Там не було моїх родичів. Але я завжди захоплювався Гоголем і його Чічіков приїжджав в уездний город N. Для мене Херсон був особистим уездним городом N. Щось таке абсолютно невідоме, з дивною назвою у якій і сон, і хєр.

Мистецтво — це завжди про свободу й музику. Свого роду це — портал, у якому кожен перехожий може відчути себе вільним. І я не лише про уявні подорожі до Херсону та сюжет кліпу, а про вашу реальну історію. Творчість стала вашим інструментом, аби вирватись із совкового болота у Францію.

Ми прийшлися до смаку французам, їздили туди виступати такі постмодерністи,  українські рокери у дуже дивному одязі. Після одного із таких виступів до нас підійшли французи й сказали: «Дуже прикольна музика, але ви так старомодно й дивно вдягаєтесь». І подарували нам джинси варьонкі.

Можна сказати, що ви першими отримали гуманітарку від Франції

Ага (сміється — прим. авторки). На ті часи ми були незбагненні не те що у Радянському Союзі. Навіть там, у Європі не дуже розуміли, що ми маємо на увазі у своїй творчості.


«Космічність» ВВ почалася з альбому Музіка. В основі пісні Білі плями лист сільського хлопчика, опублікований у газеті. Це монолог про те, як він описує нічні прогулянки в полі, аби виглядати на зоряному небі космічні кораблі та мріє про зустріч з інопланетянами. Постаті Гагаріна, якого Скрипка вважав Ісусом XX століття, в альбомі Музіка присвячено трек Юра, пізніше в Зоряній осені Олег співатиме: «Я син Гагаріна».

Катя Ятель писала про пісню Юра: «Я щиро сподіваюсь, що коли-небудь саме під крик «я» із цієї пісні будуть гудіти двигуни всіх космічних кораблів України».

Читайте також: 12 найкращих пісень гурту Воплі Відоплясова — за версією LiRoom


Насправді конкретно ця пісня у Франції не пішла. Та й рокєшник там взагалі не дуже заходить. У нас вона теж не вистрілила. Зараз я задумуюся, як нам конкурувати із цими анклавами умовного М1стайлу? Це був неформат, який нікуди не вкладався — навіть на Radio ROKS не заходила така музика.

У ВВ така історія, що може ніхто б й не помітив наш альбом Музіка, якби Каденюк його не взяв із собою в космос і так не завіз туди нас.

Леонід Каденюк — перший і досі єдиний український космонавт. У 1997 році в складі міжнародної місії NASA та став першим, хто полетів у космос з українським прапором. Тоді ж у відкритому космосі вперше пролунав український гімн. За 15 діб екіпаж двічі прокидався під Ще не вмерла Україна. Із собою на навколоземну орбіту Каденюк узяв також «Кобзар» Шевченка, диск Музіка гурту Воплі Відоплясова та аудіокасети з українськими піснями і влаштував три вечори української пісні на борту корабля.

На щастя він зробив це і воно спрацювало. На честь ВВ навіть названо сузір’я, а ваш фан-клуб дарував вам ділянки на Місяці. Ви досить давно відправили «у космос» запит на країну мрій. За відчуттями, на якій стадії обробки він зараз?

У нас було декілька спроб наблизитися до країни мрій. Був так званий кучмівський ренесанс — брежнєвська відрижка з фестивалями і стабільністю. Потім — Помаранчева революція із певними очікуваннями від неї. Тоді я досить швиденько збагнув що до чого. Коли Ющенко святкував перемогу я вже був дорослий і мені було зрозуміло, до чого це йде. Коли почався Майдан і Революція гідності у 2013 — мені взагалі було ясно усе.

Шанс просрати завжди можна. Ми, українці, дуже фартові, але ми вміємо проваландати цей шанс, знову ж таки через наш рагулізм. Напевно, у будь-якого народу є своя темна сторона. І для нас наш рагулізм — темна сторона зла. Якщо ми його подолаємо, то зможемо скористатися цим шансом.

Коли працюєш зі мріями, ти загадуєш щось і тобі починають приходити знаки. Спочатку ти бачиш їх, чітко розшифровуєш, але здається — вони занадто абсурдні. Наприклад, ти можеш помітити щось в кіно, або вихопити десь випадкову картинку чи звук.

Колись давно, коли я почув про роботу з мріями, подумав: «Що за фігня?» і забажав собі мільйон доларів, суто аби перевірити. Згодом на мій день народження прийшов чудак і приніс у подарунок пачку подарункових купюр, тобто майже реально дав мільйон доларів. Між цими подіями пройшов тиждень і тоді я реально ахрєнєл від того як це працює.

Якщо не занурюватися в розчарування та власний ідіотизм і таки йти до кінця — воно працює. Ми, українці — дуже сильні мрійники. Усі наші вишневі садки біля розмальованих хатинок, наші вишиванки разом із піснями, Гоголем і Примаченко — це все туди. Рано чи пізно воно мусить накопичитися і перейти з кількості у якість.

Фото з концерту. Джерело: Харківський ЛітМузей

Коли ви востаннє були в Харкові, грали тут?

Минулого разу ми приїжджали у серпні 2022, грали тут концерт у метро. І щойно ми приїхали, тут одразу добряче прилетіло. Тоді мене Харків дуже сильно вразив. Я не чекав від міста такого патріотичного підйому. Коли ми спустилися у метро, я побачили серед пасажирів людей у вишиванках. Оскільки концерт не анонсувався широко, я думаю, вони отак у вишиванках їздять у метро, ходять містом. Харків українізується! Українська мова тут уже не є якоюсь дивиною, як це було раніше. Вона просто звучить на вулицях. 

Я порахувала, ви не були в Харкові вісім років, я сьогодні тут також уперше з 2016. І цю розмову ми записуємо з вами у гримерці досить таки серйозного фестивалю —  «П’ятий Харків» — фестивалю про майбутнє, про інтелектуально-мистецьке мрійництво, про надію у прифронтовому місті. Він проходить у ХНАТОБі, найбільшому залі у Харкові на півтори тисячі місць і ми знаємо, що він буде повним. Місцеві ще називають цю будівлю Авіаносцем. Про що свідчить ця подія і наша присутність тут? Це загострене бажання жити «тут і тепер» чи це відчайдушна інвестиція? Або плата за майбутнє, за те, аби було куди повертатись і з ким жити після перемоги?

Це дуже хороше питання. Цінність людської допомоги та відчуттів, які ми зараз переживаємо, того обміну який відбувається між людьми у таких обставинах — це, напевно, і є те, з чого формуються цеглинки завтрашнього дня. Це те, яким будується наше майбутнє.

Помилка більшості людей, включно з нами, у тому, що заради завтрашнього дня ми готові жертвувати чимось. Це як мексиканські піраміди, які були збудовані на жертвах заради жертви. Думаю, з цієї ж причини були зруйновані цивілізації ацтеків і мая. На жертвах неможливо нічого нормального збудувати, тим більше майбутнє, тим більше — втілення мрій. І не можна жертвувати заради мрій. Заради мрій можна віддаватися повністю, але важливо самим визначати міру самовіддачі.

Люди віддають найдорожче що в них є — життя. Але я не думаю, що треба ставитися до цього, як до жертви. Це не жертва, це — віддача, тому що жертва — це коли ти відриваєш і жалієш.

Бо коли ми жертвуємо собою, то самі стаємо жертвами.

Абсолютно правильно, коли ти жертвуєш — ти жалієш і себе й те, чим жертвуєш. І от це заспокоєння, на кшталт «мені зараз боляче, а завтра буде не боляче», нагадують мені якусь секту. Мовляв, давайте ми зараз всі себе тут спалимо, а потім — увійдемо до раю. 

Фото з концерту. Джерело: Харківський ЛітМузей

А ви звернули увагу на те, як натхненно українці планували оргію на Щекавиці в разі ядерного удару? Це відбувалося ледь не з таким же святковим настроєм, із яким йшли на епохальну Різдвяну службу ПЦУ. Це діонісійство якось занадто відрізняється від образу українців що вічно страждають, який нам так методично навʼязували совковою шкільною програмою.

Спробую згрубша намалювати своє бачення: античність — це постшаманізм, стадія шаманізму, яку проходили всі цивілізації в релігійному плані у плані віри.

Коли зʼявлялися нові міста, вони потребували й нової релігії. Так було створено політеїзм, не як антагонізм шаманізму, а скоріше — його наступна версія — світський шаманізм. Театр, містерії та шоубізнес, як такий, теж пішли саме з нього. Будь-який концерт теж містить елементи цього постшаманізму — вогники, рухи, звуки. Усе це походить ще з тих часів. Потім у цю сферу прийшла держава, тобто — імперія. Імперія потребувала відповідних змін у релігії. У результаті це вилилось у появу християнства, ісламу, юдаїзму — глобальних імперських релігій, в основі яких лежить ієрархічна система. З Богом на чолі, у вигляді царя на троні в короні та зі скіпетром. Імперія потребувала будівництва цієї піраміди суспільних відносин, у якій буде батюшка — цар від Бога, а всі, хто під ним — раболєпниє — агнці, діти, раби тощо.

Ми зараз беремо активну участь у закінченні існування останньої європейської імперії у її класичному вигляді, і коли ця остання імперія буде зруйнована, ми більше не потребуватимем таких релігій. Можливо, нам не потрібна прям нова схема вірувань, тому що істотно ми не змінились. Але ми потребуватимемо певного духовного перезавантаження. Як і люди в усі часи, коли раз на рік влаштовували усілякі ці щекавицько-дійонісійські двіжухи — карнавали, вертепи, містерії. Йдеться про оновлення релігійної форми, у тому числі на естетичному рівні. Ця форма буде працювати, коли відображатиме актуальну систему цінностей. Можливо, ми якраз знайдемо цю нову таку форму.

Судячи з попиту, який демонструє суспільство на культурний/духовний «контент», складається враження, що ми тестуємо прототипи цих форм десь поміж перекурів між волонтерством та виживанням.

Принаймні виглядає так, що це прозвучало й має відгук у людей. Це означає, що енергії, які відповідають за вдоволення подібних запитів вирують всередині бодай якоїсь частини людей. Мені здається, що це буде якийсь неошаманізм чи неоантичність.

Усе може бути, побачимо, наскільки «батюшки» нам це дозволять.


Читайте також: Хто такі Nazva, автори ТікТок-хіта «Сіґеле-міґеле» ?

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Музика
jockii druce — trashhouttttttt. Роздуми про життя, війну і суспільство, загорнуті у найпримітивнішу форму
Олексій Бондаренко Олексій Бондаренко
15 Квітня, 2024
Новини
Від Сусіди стерплять до Këkht Aräkh: як звучить Миколаївщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
9 Квітня, 2024
Новини
Як звучить Херсонщина: плейлист від Ліруму
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
4 Квітня, 2024