Культурна децентралізація очима Ptakh Jung
Децентралізація потрібна не лише держапарату, а й культурі. Ми знайшли героїв, які творять локальне музичне мистецтво. Та зробили серію інтерв’ю про культурну децентралізацію у співпраці з фестивалем Plan B.
Якщо в попередньому інтерв’ю з Аліною Ханбабаєвою, організаторкою фестивалю Plan B у Харкові ми говорили про ініціативи в різних містах, то нині поговоримо про культурну децентралізацію всередині одного Києва. Ptakh Jung вирішили перевернути уявлення про концертні тури та проїхались не містами, а районами Києва з проєктом #гастроліпорайонах. Задля того, щоб запросити гурт виступати на своєму районі варто було всього лиш організувати розетку, два стільці і репост події у локальні спільноти.
Ptakh Jung розповіли нам про локальні історії, фанатів, що їздили за гуртом та свій унікальний досвід.
Чому гастролі саме районами Києва, чому не якимись містами?
По-перше, це зумовлено карантинними нормами. Поки тривав карантин, було складно їздити між містами. Як правило, ініціатива “а давайте виступимо у Львові” приходить не від нас. Є промоутери, які роблять ці івенти. Ми концертний гурт. Нам потрібні концерти. Женя Устінова (менеджерка гурту) подивилася як ми в’янемо за відсутності виступів і придумала нам гастролі по Києву.
Тобто, спочатку ви хотіли просто пограти, а потім уже з’явилися тези про культурну децентралізацію великих міст. Чи плануєте ви надалі розвивати цей вектор і робити щось таке в інших містах?
Залюбки. Правда в тому, що коли був карантин, у нас майже не було грошей. Нема концертів — нема грошей. Женя, дай їй Бог здоров’я, придумала акцію, щоб люди самі нас запрошували. Вони пишуть нам “у нас є місце, розетка і два стільці”.
Ми розраховували ще на те, що нам накидають “на шляпу”, щоби банально купити їжі. Якби нас покликали в інше місто, ми в першу чергу думали б, скільки нам там накидають. Наприклад, 2000 гривень. А скільки треба, щоб дібратись до міста? 1200. Залишається майже нічого. Тому ми так і не їздили.
Але на майбутній сезон ми плануємо тури і в інші міста. Нас уже запрошують організатори з Харкова, Дніпра, Житомира.
Ви виступали в дуже різних локаціях. Наприклад, в Ірпені вас запросив школяр, який повністю організував виступ. Які локації стали для вас відкриттями?
Всі локації певною мірою. Ми ж так і починали історію Ptakh Jung, граючи на вулицях. У нас було дві акустичні колонки, у Жені, як виявилось, машина, куди чітко влазила наша апаратура. Ми приїжджаємо і повністю самі робимо концерт.
Перший концерт після карантину був у Vagabong Cafe. Це наші друзі, для яких ми часом просто граємо. До цього концерту ми не грали десь місяці 4-6. Стільки не грати — дуже складно для артиста, який впіймав кайф від сцени. Артисти страждають від цього. Що цікаво, було видно, що у Vagabong Cafe люди прийшли саме на нас.
Всі інші локації були для нас новими. Кожне розкривалось по-своєму. От в Ірпені було красиво. Нас туди запросив школяр, який знайшов розетку і місце. Я в його роки напевне, так не зміг би.
Ще здивувала Платформа Острів. Туди не так вже й просто доїхати. Зал був не дуже великий, але саме місце виявилось таке потужне. Там є майстерні по дереву, ми подивились, як працює локальна спільнота урбаністів. Це було дуже цікаво.
На Троєщині ми виступали у кінотеатрі просто неба. Там було круто. Русанівка — там ми попросили розетку в ларька з кавою і виступали на набережній.
Прикольна штука була ще на Оболоні. Там ми виступали у приміщенні кінотеатру Братислава. Це зараз не тільки кінотеатр, а й артцентр. Так склалося, що навпроти збираються місцеві любителі бухла. Ми під’єднали апаратуру, проводимо саундчек, і нам доносяться якісь вияснення відносин п’яними голосами. Стало цікаво, чи залишаться вони на наш концерт і що з ними буде. Чи будуть якісь спроби з нами провзаємодіяти, може, пісню замовити. Я особисто стрьомаюсь контактів безпосередньо під час виступу. Якщо займаємось музикою — то займаємось музикою. Коли паралельно ще й треба поспілкуватись з місцевими алкоголіками, я ніяковію. В результаті ці чуваки влаштували справжній кордебалет: колеса крутили, пісні-пляски неслися. Одна з представниць потім не хотіла нас відпускати після виступу, просила “ну хоть мінуточку” ще пограти.
Ми раді, що вдалось познайомити публіку інших інтересів з нашими піснями. Та ще й так, що вони в результаті зацікавились і питали, коли ми ще приїдемо.
На Троєщині підійшла одна жінка з сім’єю, теж просила зіграти ще. Ми кажемо, що все, відключаємось і не граємо. А вона така: “так, я працюю в барі, давайте свої візитки, я буду на весілля людям роздавати”. Ми кажемо, що ні. А вона така “нє?!”. І так сказала, ніби прокляла.
На вашу думку, в чому основна проблема культурної монополії центру міста? Чому люди їздять в центр щось робити, а в себе на районі такого не роблять?
Ці гастролі довели те, що фанати поїдуть куди завгодно за улюбленою групою. Хоч на Троєщину, хоч на Оболонь, хоч в Ірпінь. Деякі фанати їздили аж на 5 концертів поспіль. І це розбиває міф, що усе має відбуватись в центрі. Ми питали, хто перший раз на концерті. Думалось, якісь незнайомі перехожі люди прийшли в основному. А підіймали десь 30 відсотків від публіки, тобто решта – це були наші. Звісно, на Троєщині було найбільше знайомих. А на Платформі Острів – це на хвилиночку, Чоколівка – підняла руку лише одна людина.
Читайте також: Онлайн-фестивалі, вертикальні концерти та стадіонні шоу у VR: як українські музиканти виступали під час карантину
Розповiсти друзям
Допитливим
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: