Головна
>
Інтерв'ю
>

«Ми можемо продавати світу праведний український герць». Розмова з режисером Мирославом Латиком

«Ми можемо продавати світу праведний український герць». Розмова з режисером Мирославом Латиком

Мирослав Латик — 43-річний український режисер, що народився в Болехові Івано-Франківської області. Працював режисером та режисером-постановником на телебаченні. У 2019 році дебютував із повнометражною стрічкою «Халепа на 5 baksiv». Згодом зняв фільми «Максим Оса та золото Песиголовця» та «Королі репу», що виходить у прокат 3 серпня. У березні 2022 року почав роботу над проєктом «Покоління Z», а в червні 2023 на кінофестивалі «Миколайчук Open» представив свій короткий метр «Велика Маленька війна».

У межах фестивалю кінокритик Ігор Кромф спеціально для LiRoom поговорив із режисером про розвиток жанрового глядацького кіно та його фільми.

LiRoom є інформаційним партнером фестивалю.

Мирослав Латик на фестивалі Миколайчук Open. Фото: Kirill Avramenko

Ми зустрілися на фестивалі глядацького кіно, звідси логічно спитати, то яке ж кіно потрібно зараз українському глядачеві?

Різне. У нас великий «перегин» в авторське фестивальне кіно й не вистачає хорошої якісної мейнстримної драми. Усі видатні фільми, що я знаю — це хороша серйозна мейнстримна драма, але з авторським поглядом водночас. Наприклад, «Бетмен» Крістофера Нолана — це крутий приклад того, як авторське кіно можна поєднати з маскультом. Та ж історія з його «Початком»: глибока ідея, складна драматургія, багато класних сюжетних твістів, розкішний візуал. Водночас це дуже авторське й мейнстримне кіно одночасно.

А як щодо українського горору?

Я мрію зняти соковитий український горор. Торік у березні ми з продюсеркою Оксаною Іванюк закінчили сценарій фільму «Покоління Z». Це досить локальна історія про групу зумерів, які зачинені в нічному клубі оточеного Маріуполя. Очевидно, що там немає хорошого фіналу. За жанром це буде бодігорор на кшталт «Хостелу» Елая Рота.

А росіяни там на ролях маніяків?

І так, ні. Безумовно, вони убивають там. Але вони всі зображені безликими, як якесь абсолютне зло. Там у мене є сцена, де росіяни обстрілюють самих росіян і вони виглядають, як зомбі. Такий собі простір «зомбіленду».

Тобто значення Z у назві має зразу кілька шарів?

Так, ми, власне, так і задумували: це й покоління зумерів, яке називають Z-покоління; і посилання на російську недосвастику й алюзія на зомбі.

Головну воєнну драму про Корейську війну — «38 паралель» — корейці зняли у 2004 році. Головний воєнний фільм про Зимову війну «Невідомий солдат» фіни зняли в 1954 і потім ще кілька разів перезнімали. Наскільки взагалі, на твою думку, потрібно знімати про війну, прямо зараз, коли йде війна?

Так чи інакше, але війна — наша експортна тема. Це те, що зараз найбільше цікавить у світі про нас. Якщо дуже грубо казати, то війна — це той «товар», який готовий купувати західний глядач. Хороший приклад — «Клондайк» Марини Ер Горбач — це фільм, який розповідає про світову трагедію (збиття боїнга MH17, — ред.) і на його фоні трагедію української родини на Донбасі.

Чи немає в цьому загрози? Маю на увазі, що ми в цьому плані повторимо досвід колишніх республік Югославії. У них понад 30 років тому закінчилася війна, але на всіх фестивалях від них досі очікують лише історій про війну?

Не думаю. Японська культура, тема самураїв, усе це стало популярним і експортним саме після Другої світової. Війна насправді нам тут помічна. Якщо Японія могла продавати свої самурайські історії, як приклад воїнських честі, доблесті та гідності. То ми можемо продавати світу праведний український герць. Із чим у нас не було проблем в історії — так це з війнами. І ми завжди були хоробрими воїнами. Ось це зв’язок поколінь, ось цей аспект нашої культури ми можемо класно «продавати» аудиторії.

Якщо вже й далі говорити на тему війни, то ти на «Миколайчук Open» привіз короткометражку «Велика маленька війна», яка в чомусь може здатися тригерною для глядача. Як взагалі працювати з тригерними темами?

Якщо це авторська робота й це дуж моя думка, то я не боюся ні критики, ні тригерної теми. У нас на зйомках реально були історії, коли нас хотіли побити місцеві жителі. Вийшли із церкви, зібралися групою і йшли гамселити. Їм лише бракувало смолоскипів. Вони собі вирішили, що ми їм принесли в село війну. Там взагалі велика коломийка була. Одна жінка зачинила наші речі й поїхала із села. Ми викликали поліцію, ламали замок. Це насправді така типова західноукраїнська історія. Війна від них далеко, вони не хочуть це бачити. Не хочуть у це влазити. Дуже багато людей живуть з ось цим: «Та коли вже ця війна закінчиться».

Як взагалі прийшов цей сюжет?

Сценарій написався за одну ніч. Ну він майже на реальних подіях. Мати дізналася, що чоловік сестри їй зраджує і вони придумали план помсти — облити його лайном. Смішним було те, що я дізнався про це з поста на фейсбуці мами, який вона написали, бо думала, що пише мені це в месенджер. Але це анекдот. Цієї історії було замало, що прив’язати її до чогось глобальнішого.

Героїня Галя — точна копія моєї матері. Мама Галя — це такий насправді звичний для Болехова (рідне місто режисера, — ред.) персонаж. Вона така от дієва: ухвалила рішення і виконує його. Це, мабуть, мені у фільмі дуже важливо. Бо в нас багато інфантилізму, що от ми якось війну пересидимо, а потім прийдуть хлопці і все вирішать. Ні, воно так не працює. Треба вміти брати відповідальність.

Як взагалі придумалося прив’язати цю досить типову сільську історію до теми війни, повісток, ухиляння?

Виконавець головної ролі Роман Ясіновський перекрутив цю історію. У мене за сюжетом він мав бути сцикуном, який ховається від повісток і тому стрибає «в гречку». Але Роман запропонував зробити його карпатським сільським альфачом. І це, звісно, дало значно більше фактури фільму.

Я ще хотів, щоб у фільмі була сцена мінету. Бо це досі в нас табуйована тема. Але Роман вірянин і він навідріз відмовлявся від сцени мінету. Хоча згодом ми придумали не менш цікаву сцену сексу. Вона дуже кумедна.

Читайте також: «Важливо не допустити помилки, яку зробили росіяни — вони недооцінили нас», — актор Роман Ясіновський про віру, батьківство і українське кіно

Від прем’єри короткометражки до прем’єри повного метру. У серпні очікуємо на твій фільм «Королі репу». Я дивився цей фільм ще у 2021 році. Перше питання, яке в мене виникло: наскільки кіно виглядає логічним. Уся наша реп-тусовка більше про якийсь гламур і її не цікавить ганста-реп і бандитська романтика. Наскільки дійсно твої герої зі селища міського типу в центральних областях можуть стати ганста-реперами?

Перша версія сценарію була дуже чорнушна. Наприклад, Свєтка — головна героїня, була чиста мразота, яка постійно при всіх принижувала головного героя і кайфувала від того криміналу, яким займалася. Той сценарій нагадував, якийсь російський фільм про 90-ті, типу «Бумера». Мені ж хотілося зробити історію про молодих людей, які гойдаються між тим, що таке «добре» й що таке «погано». Підлітковий вік — це період, коли один вчинок може перекреслити все життя. Я колись у юності влаштував лісову пожежу. Якби це не була середина 90-х, коли всім було трохи байдуже, думаю, моє життя могло зовсім по-іншому скластися. Власне, ось такими я робив «Королів репу».

У фіналі головний герой видає, мабуть, найважливішу для кіно фразу: «Свєтка, що нам у жизні не хватало?». От чого їм «не хватало в жизні», на твою думку?

Я думаю, що й того, чого в житті будь-якого підлітка. Уміння керувати власними амбіціями та бажаннями. У цьому віці ти фактично не управляєш своїм життям. Чимось загорівся і тебе понесло. А занести може будь-куди. Мені якраз хотілося показати ці історії про «пижилися-пижилися», яких значно більше, ніж історій успіху.

У нас зараз є тренд на фільм про 1990 роки: «Носоріг» Олега Сенцова, «Я і Фелікс» Ірини Цілик, «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк, десь на підході «Ля Палісада» Філіпа Сотниченка та «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової. У тебе ж і «Королі репу», і проєкт «Покоління Z» — це історії про людей, які вже не пам’ятають 1990-ті, а виросли у 2000 роках…

Трішки переб’ю. Вони дійсно виросли у 2000-ні, але однаково в антуражі 90-х. По суті, ми не переварили 90-ті. Коли знімали «Королі репу» біля нас був сільський клуб і там могли кілька разів за вечір поставити Два кусочека колбаски Комбінації, чи Плот Юрія Лози. У нас 1990-ті досі в російському культурному полі.

Ми так і не проговорили, що це був за період. Важливо сказати, що це був хєровий період, що люди робили жахливі речі. А воно просто продовжується. Цієї терапії не відбулося. І ці фільми, як і кожен мистецький акт, це терапія. Тому мені здається важливим проговорювати саме українські 1990-ті.

У твоїх фільмах завжди складно визначити один жанр. Комедія в будь-який момент може змінитися драмою. Як ти випрацював цю форму роботи із сюжетом?

У мене дуже мозаїчне мислення. Я постійно мислю фрагментарно й мені треба перемикання. Мені фізично важко дивитися фільм, де тягнеться якась одна думка. Навіть якщо це класне кіно. У моєму дитинстві навіть похорони ніколи не були про сум, бо бабця брала мене на похорони своїх подруг та друзів і там постійно розповідали щось веселе про покійника. І це був такий мікс — тут усі плачуть за покійником, а тут усі сміються, бо згадують щось добре про нього.

Хороший приклад для мене — це брати Коени. Я дуже їх поважаю. Вони найкраще створюють цю розкладку «сумно-весело-страшно-смішно» і для мене це багато в чому історія про життя. Життя нерівномірне. І така нерівномірність сюжету, як на мене, найкраща ознака, що мій фільм живий.

І щоб завершити з «Королями репу». Їх знімали й планували показати ще у 2021 році. Які очікування зараз від прокату?

Насправді цікаво. Є ризик, що це можуть сприймати, як клон «Люксембург, Люксембург». Там два хлопці-репери й тут два хлопці-репери. Там провінція і тут провінція. Просто для розуміння Аміл та Раміл були прототипам первинного сценарію, там буквально їхні тексти були. Я думав їх запросити на головні ролі, але потім зрозумів, що це не їхня історія. У них не було в житті якогось криміналу, тому ми пішли шляхом вигаданих персонажів.

Читайте також: Як Антоніо Лукіч перетворюється на головного режисера покоління 1990-х. Рецензія на фільм «Люксембург, Люксембург»

Що ще б хотілося обговорити — це екранізацію коміксу «Максим Оса». Як взагалі працювати з кінокоміксом?

Чесно? Та ніяк, я фактично з ним не працював. Мені вночі написав продюсер Саша Дмитренко й запропонував долучитися до проєкту. Я вже був, здається, четвертим режисером, який взявся за цей проєкт. Первинний план був зробити щось на кшталт «Мерзенної вісімки» Квентіна Тарантіно, зібрати героїв в одній локації, де вони розказують про злочин. Такий формат дав би змогу використати вже відзнятий матеріал моїм попередником Іваном Сауткіним. Однак, коли подивилися відзнятий матеріал — стало зрозуміло, що з ним працювати неможливо, там немає жодної завершеної сцени. Фактично, я підписався на проєкт із дуже короткими термінами та обмеженим фінансуванням. І в якийсь момент, як зрозумів, що екранізація «Максима Оси» — це якесь люте прокляття для українського режисера.

У результаті вийшов нуарний «Максим Оса».

Я хотів відійти від цього типового козака з ілюстрацій «Енеїди» й перенести нас ближче до нашого Середньовіччя, доби Литовсько-Руської держави. Хотілося нарешті показати козака не як якогось розбишаку, а як такого архаїчного воїна, який і стильно одягнутий, і може рила начистити, і цитувати філософів. Зобразити такого козака, який міг би відсилати нас до європейської традиції.

А в автора коміксу Ігоря Баранька, яка була реакція на цей фільм?

Я мав із ним кілька сесій перед зйомками. Він живе в Таїланді, тому ми спілкувалися лише через відеозв’язок. Після прем’єри я особисто не чув його фідбеку, але мені передавали, що наче йому сподобалося. Якщо чесно, мені було приємно, як малій дитині.

У мене до твоєї екранізації була лиш одна велика претензія, яку я не міг пояснити. Це фінальні титри, де показують матеріал Івана Сауткіна й закадровий голос переповідає сюжет Баранька й говорить, що все це вигадка. Це наче неповага до першоджерела й до Баранька.

Це була не неповага, а вимога Держкіно. Ми були зобов’язані використати матеріал Сауткіна. Він не зв’язувався з нами, ми не могли вийти на зв’язок. Але я вже взяв усі зобов’язання завершити цю історію, тому довелося «докрутити» його напрацювання у свій фільм. Мені хотілося розібратися, чому вони не дозняли той варіант. Однак, він повністю «відморозився» від будь-якої комунікації.

Після такого досвіду хочеться ще працювати з українськими коміксами?

Страшенно. Дуже хотілося б із чимось епічним у цьому напрямку попрацювати. От є такий комікс «Хроніки ненависті». Хотілося б чогось напівфентезійного-напівісторичного про Русь.

Ну й на завершення. П’ять фільмів на вечір від Мирослава Латика.

«Сім», «Гра» та «Бійцівський клуб» Девіда Фінчера. «Олдбой» Пака Чхан Ука і «Фарго» і братів Коенів.


Читайте також: «Думати, що гумор — це несерйозно, — це піддатися російському впливу», — гурт Nazva про музику, культуру й мистецтво

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Культура в регіонах
Від Onuka до Foa Hoka: як звучить Чернігівщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
13 Червня, 2024
Культура в регіонах
Від Wellboy до Re-read: як звучить Сумщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
13 Червня, 2024
Культура в регіонах
Музика Дніпропетровщини (Січеславщини): плейлист від Ліруму та Dnipropop
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
12 Червня, 2024