«Мандрівний фестиваль відбувається раз на рік, для мене це – велике свято, яке запалює, надихає, наповнює. Для мене це – можливість вийти зі звичного ритму життя і подумати про важливі небуденні речі, обговорити явища сучасного світу з багатьма людьми. На самому початку роботи юристкою мені доводилося стикатися з багатьма непростими людськими проблемами та викликами. Час від часу мені вдавалося вигравати складні справи із захисту прав людини в суді, я збирала новини про перемоги в суді із захисту прав людини інших колег-юристів, а на фестивалі ми мали гарний майданчик, щоб цим позитивом ділитися і надихати людей захищати свої права», — каже Ніна Хома, правозахисниця, керівниця ГО «Патронус», регіональна координаторка Мандрівного фестивалю зі Львова, проєктна менеджерка Мережі DOCU/CLUB.
17 жовтня стартував ювілейний Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. За цей час фестиваль побував у двох областях України, в Ірландії та Норвегії. А вже з листопада розпочнеться більш насичена програма й в інших областях України. Формат Мандрівного фестивалю існує вже 20 років, тож з цієї нагоди команда Мандрівного та Лірум підготували спецпроєкт «Любов, правда і відеокасети» — спогади про 20 років роботи Мандрівного Docudays UA. Це буде збірка 5 розмов із регіональними координаторами й засновниками фестивалю.
Героїнею другої розмови стала Ніна Хома – правозахисниця, керівниця ГО «Патронус», регіональна координаторка Мандрівного фестивалю зі Львова, проєктна менеджерка Мережі DOCU/CLUB.
Ніна долучилася до Мандрівного фестивалю ще у 2007 році, коли була студенткою. Тоді вона працювала у приймальні Української Гельсінської Спілки з прав людини у місті Львові, надавала юридичні консультації. Її перша участь у фестивалі під назвою «Дні документального кіно» (так тоді називався Docudays UA) розпочалася з труднощів.
«Коли ми проводили перші покази для студентів в одному львівському університеті, більшість із тих, із ким ми домовлялися про партнерство, тоді ще не розуміли що таке документальне кіно та як із ним працювати. Фільми, на їхню думку, були «дуже довгі», на дисках. На локації все було погано обладнано мультимедійно, на факультеті – один проєктор і нам ледве дозволили його залучити. Завітало небагато студентів. Але тим, хто прийшов, сподобалося документальне кіно й можливість його обговорити. Наступного разу глядачів було вже більше. Процес пішов…», — пригадує Ніна Хома.
За 16 років проведення фестивалю Ніна створила міцну мережу партнерств, завдяки якій щороку Мандрівний Docudays UA на Львівщині — це довгоочікуване свято для аудиторії, яка обговорює непрості теми про права людини й досягнення правосуддя.
Про Мандрівний в часи Майдану, виклики 2022 року та силу документального кіно — читайте у розмові Ксенії Опрі з Ніною Хомою.
Чи складно говорити про права людини із новими глядачами та глядачками?
Ми часто зустрічаємося зі зневірою, чимало людей думають, що права людини – це лише теорія без практичних механізмів втілення. Чим важча ситуація у країні – тим складніша розмова. Тому я стараюся завжди надавати інформацію, підсилену конкретними прикладами, а особливо регіональними, щоб продемонструвати, як можна втілювати правозахисні цінності у життя.
Суди – це не абстрактна історія, де все куплено і продано. Там є люди, які працюють за покликанням. Є організації, які можуть надавати хоч і безоплатну, але дуже фахову правову допомогу. Під час фестивалю ми надаємо контакти таких правозахисних організацій чи державних центрів безоплатної правової допомоги, допомагаємо розібратися у певній правовій проблемі та механізмах захисту прав людини.
Можливо, ви б могли навести приклади того, про що найчастіше люди хочуть говорити в контексті прав людини?
Не всі відразу розуміють що таке права людини. Однак, люди відчувають те, що конкретно в їхньому житті не так, і ці конкретні приклади можуть допомогти краще зрозуміти їхню правову природу і способи їхнього захисту. Це можуть бути питання, наприклад, про земельні суперечки за межу, конфлікти у родині, між дітьми у школі. Ми пояснюємо ці поняття: що є правами людини, а що є цивільними інтересами. Перш за все, ми говоримо на фестивалі про освіту в сфері прав людини. Обізнаний – значить озброєний. Якщо ти знаєш, як себе захистити, то ти вже більш спроможний чи спроможна, і можеш допомагати собі та своїм близьким. Ми розповідаємо, як взаємодіяти у конфліктах з органами влади, які організації можуть надати безкоштовну правову допомогу – переважно це наші партнери приймальні Української Гельсінської Спілки та Центри безоплатної правової допомоги.
Якщо простими словами: що таке права людини?
Для мене – це певний щит від несправедливості, який захищає наші природні права. Людині від народження належить ряд її прав, а держава зобов’язана їх захищати, навіть якщо це не подобається певним чиновникам. Цікавий парадокс: з одного боку, держава – це єдиний орган, який може виступати порушником прав людини, а з іншого – вона є і гарантом, який зобов’язаний захищати та допомагати в реалізації цих прав. Всю історію життя людства ми виборюємо свої права. Щоб досягти своєї мети – перш за все, ми маємо їх знати, розуміти та усвідомлювати їх цінність.
Мандрівний якось вплинув на ваші рішення в основній професійній сфері? Чи на особисте життя?
Коли я вперше приїхала у 2009 році на навчальний семінар для координаторів, ми збиралися в Криму, на березі моря. Я там була вперше. Хвилювалася. А проте – це було дуже ресурсно. Я познайомилася з чудовими людьми. Один з цих чудових людей потім став моїм чоловіком. Ми одружилися. Він був асистентом координатора з Луганської області, я – зі Львівської. Наступні роки ми робили та досі робимо фестиваль на Львівщині разом.
Чи проводили ви Мандрівний у роки Майдану? Як це було?
У 2013 році моїй дитині було п’ять місяців і я важко переживала події у країні. Всі мої друзі були на Майдані у Києві, а я не могла приїхати до них. Я шукала спосіб, як бути корисною у Львові: організовувала майстер-класи для школярів з домедичної допомоги, інструктаж з поводження зі зброєю для старших класів за допомогою медиків і військових, які вміли це проводити професійно і навчали цьому інших. Потім наші військові приходили на камерні зустрічі й розповідали школярам, як вони захищають нашу країну в АТО, це було дуже чуттєво. Паралельно на фестивалі ми розповідали про Євгена Коновальця, творця Організації українських націоналістів (ОУН) та Української військової організації (УВО), людину з державницьким мисленням — як він з молодих років виховувався, щоб стати таким харизматичним лідером. Увесь цей час у мене була маленька дитина на руках, я скрізь носила її у слінгу. На щастя, поруч була надійна команда, друзі шикувалися в чергу, щоб допомогти. Тоді я переконалася у правдивості формули: реалізована мама – щаслива дитина.
З якими особистими викликами ви зіткнулися після 24 лютого 2022 року?
Було важко, але мене дуже підтримували щоденні зустрічі з командою Docudays UA в зумі. Ми розуміли, що коли вже маємо доступ до величезної кількості прекрасних людей з усієї України, то перше, з чого маємо почати, – це допомагати одне одному.
Потім почали збиратися з іншими правозахисними організаціями, домовилися документувати те, що відбувається в країні під час війни. Разом з партнерами з Центру громадянських свобод ми відновили напрям Євромайдан SOS. Зібрали перших волонтерів серед наших модераторів кіноклубів Мережі DOCU/CLUB, регіональних координаторів Мандрівного. Коли колеги та колежанки почали створювати Архів війни, я теж долучилися до напрямку партнерств, ми почали наповнювати цей Архів свідченнями та матеріалами про війну. Цей проєкт виконує дуже важливу місію та відіграє важливу роль у фіксуванні пам’яті та запуску механізму невідворотності покарання за міжнародні злочини.
Від жовтня 2022 року я повернулася у проєкт DOCU/CLUB. Після початку повномасштабного вторгнення у мене весь час поставало питання: чи взагалі актуальна просвіта, культура під час війни? Але коли почали відновлюватися наші кіноклуби, – ми зрозуміли, що людям це потрібно, вони приходять на події і хочуть дивитися актуальне кіно, спілкуватися, хочуть підтримувати одне одного в такий спосіб. У жовтні ми вже цілком розуміли, що просвіта дуже важлива – вона гуртує, підтримує, доповнює волонтерські ініціативи тощо, тому відновили повноцінну роботу Мережі з протоколами безпеки воєнного часу.
Минулого року, коли збирали координаторів Мандрівного фестивалю, то нас запитали: чи ми взагалі вбачаємо сенс і можливість провести цей фестиваль? Наші колеги були щасливі, що їх про це запитали, і дружно зголосилися продовжувати нашу діяльність. Ми ще не розуміли, як це зробити, але вирішили спробувати. І провели. Я була приємно вражена тим, що фестиваль відбувся, що до нас прийшло стільки людей, що вони були натхненні й активні й дуже дякували нам за фестиваль. Це було щось просто неймовірне. Думаю, і у 2023 році все вдасться.
2022-й рік змінив життя кожного і кожної з нас, багато глядачів Мандрівного пішли в ЗСУ захищати Україну, багато хто втратив домівки, пережив загибель найближчих людей. Але попри трагедію повномасштабної війни ви вирішили проводити Мандрівний – чому?
У 2022 році, коли були обстріли й ми скасували одну подію фестивалю, інтернету майже не було. Але до нас ішли й ішли смс, люди питали, коли й куди приходити на подію. Я вирішила: «Ну, все, як тут скасовувати. Треба йти робити. Для цих людей – хоч перенесений, але показ має відбутися».
У чому сила документального кіно?
Документальне кіно – це не якась вигадана історія чи теорія. Воно дуже живе, справжнє. На показах глядачі та глядачки бачать історію про реальну людину «десь там», а в обговоренні дізнаються про схожу долю конкретних людей з власного міста та/або країни. Це – магія відновлення віри в діалог, досягнення справедливості.
За короткий час перегляду фільм сильніше актуалізує проблему, ніж, наприклад, лекція чи семінар на дві години. Людина може стати більш вмотивованою і відкритою до спілкування. Можна слухати її історії, які зачаровують і зворушують. У глядачів, зазвичай, виникає більше емпатії до героїв фільму та одне до одного.
Потім у 2014 році з’явилися кіноклуби й цієї магії стало більше. Фільмотека Мережі DOCU/CLUB – це понад 150 фільмів з попередніх фестивальних років, а на Мандрівний завжди приходять нові стрічки. Кіноклуби – це камерні зустрічі, з більшим фокусом на просвіту з прав людини, натомість Мандрівний максимально наближений до фестивального формату Києва: з урочистим відкриттям, рекламою, ексклюзивними гостями, показами на великих екранах в незвичних місцях і дискусіями у великих аудиторіях. Це – свято.
Мене вражало, коли приходили люди, які були на фестивалі 3-5 років тому і точно називали подробиці того фільму, який бачили: назву, режисера, країну. Якісь стрічки навіть я не могла пригадати. Вони це глибоко осмислювали впродовж багатьох років. Дивлячись вже новий фільм – проводили паралелі. Так приємно, що кіно залишає сильний відгук і післямову в серці людини.
Бувало, коли глядачі писали листи головним героям. Це вражає – коли дитину чи дорослого глибоко зворушує побачене на екрані, коли вони розуміють, що це — не вигадка, а реальне життя. Деякі глядачі розповідали історії про те, як вони визначили майбутню професію через побачену у фільмі історію героя.
Яким ви бачите образ майбутнього Мандрівного фестивалю?
Для мене Мандрівний фестиваль – це історія про синергію, партнерство і про те, як невеликими ресурсами, злагодженою командою провести яскраве дійство й донести до глядачів важливі сенси, надихнути на активізм. Поєднати те, що, на перший погляд, не зовсім поєднується. Це магія – гуртувати різних активних людей за допомогою кіно задля суспільних змін у громадах та країні в цілому.
Мрію про феєричне спільне відкриття сезону Мандрівного фестивалю для всіх регіонів у мирній країні.
Класно, коли ти бачиш людину на екрані, а потім вона виходить у зал і ти дізнаєшся її історію після знімання кіно. Цього року ця ідея почала впроваджуватися більше активно.
Ще б хотілося більше українських фільмів. Завжди приємно, що в нас є класні стрічки, які входять у короткі та довгі списки «Оскара», зʼявляються на інших міжнародних фестивалях. Хочеться хвалитися саме нашим кіно. Хочеться, аби наші кіноклуби ставали гарними локаціями для Мандрівного фестивалю, а їхні глядачі приходили й на Мандрівний. Щоб у кожному регіоні наші партнери єдналися з нашими модераторами та ставали міцною суперкомандою.
На вашу думку, про що нам варто говорити в найближчому майбутньому?
Я думаю, що перш за все, нам треба готуватися до повернення наших захисників. Не самі захисники і їхні родини, а нам як суспільству потрібно потурбуватися про це, стимулювати державу робити все для якісної реабілітації та відновлення наших співгромадян. Потрібно ініціювати державні і муніципальні програми підтримки людей, які постраждали через війну в Україні. Потрібно також активно думати про відновлення України, продовжувати впровадження реформ. Гостро стоїть питання безпекових гарантій для України з боку союзних держав та альянсів.
Дуже багато людей мають травми: ті, хто повертається з фронту, ті родини, які чекають на своїх героїв чи героїнь удома, ті, що втратили найрідніших, домівку, зазнали різного роду болю та труднощів. І нам як суспільству треба до цього бути готовими, щоб шукати способи у діалозі, як підтримувати цих людей. Вони мають відчувати, що про них завжди пам’ятають ті, хто поруч – знайомі й незнайомі, – і завжди готові прийти їм на допомогу.
І наостанок три улюблені документальні фільми Ніни:
- «Останні люди в Алеппо» (реж. Ферас Файяд)
- «Bellingcat: Правда у світі постправди» (реж. Ганс Пул)
- «Чистильники» (реж. Ганс Блок, Моріц Різевік).
Читайте також: «Мандрівний — це терапія». Вікторія Верес про нові покоління кінематографістів, Мандрівний у Німеччині та прискорене відчуття часу
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: