Головна
>
Література
>

Проблема пам‘яті й етика страждання. Про що говорили Ярослава Стріха та Богдана Романцова в дискусії Warning Books на фестивалі Translatorium?

Проблема пам‘яті й етика страждання. Про що говорили Ярослава Стріха та Богдана Романцова в дискусії Warning Books на фестивалі Translatorium?

27-28 жовтня у Хмельницькому відбувся літературно-перекладацький фестивальTranslatorium. Цьогоріч тема фестивалю — «Через мовчання до розмови». У програмі були дискусії, лекції, книжкові презентації за участі перекладачок, а також мистецькі та музичні проєкти.

28 жовтня в межах фестивалю відбулася розмова за участі перекладачки Ярослави Стріхи та літературознавиці Богдани Романцової про війну і літературу в межах презентації серії Warning Books видавництва IST Publishing.

Це книжки Вінфріда Георга Зебальда «Повітряна війна і література» та Петера Слотердайка «Терор з повітря». Також говорили про майбутню книжку з цієї серії — «Спостереження за болем інших» С’юзен Зонтаґ. 

Лірум є інформаційним партнером події, тож розповідаємо, про що йшлося в розмові.

Фото: Translatorium

Ярослава та Богдана вважають, що книжки Зебальда і Слотердайка вартують уваги хоча б тому, що обидва автори пишуть про певну «ненормальну» екзистенційну ситуацію, однак дистанціюються від неї. На думку Ярослави, ці книжки демонструють, в який дискурс, контекст чи дискусію потрапляють розмови про війну в Україні:

«Це для нас наша війна — унікальний екзистенційний досвід, якого ми воліли б не мати. Натомість для спостерігача зовні — це одна війна з великого ряду», — ділиться Ярослава Стріха. 

Також ці книжки цікаві як емоційне переживання, бо в них йдеться про життя і смерті живих людей, а не просто про інтелектуальну конструкцію.

«Терор з повітря» — книжка, що викликає спротив

Ярослава Стріха застерігає, що під час знайомства з книжкою читач буде подумки дискутувати з автором.

Слотердайк стверджує, що XX століття вирізняється на тлі інших етапів розвитку цивілізації трьома речами: увагою до промислового дизайну, тероризмом як практикою і увагою до довкілля: 

«Оце невидиме стає для нас експліцитним, стверджує Слотердайк, в тому разі, коли воно стає загрозою. Дихання — це те, що підтримує наше життя. І це такий ніби невидимий процес. Ми починаємо усвідомлювати, що дихаємо і чим дихаємо, в той момент, коли те, що підтримує наше життя, починає нести смерть, скажімо, коли в повітрі опиняються отруйні гази», — пояснює зміст перекладачка.

Таким чином, на його думку, початок людського усвідомлення довкілля зароджується в окопах Першої світової війни під час газових атак. Ярослава кажу, що ця теза контраверсійна, та водночас спокуслива через свою провокативність.

Фото: Translatorium

Після цієї тези Слотердайк аналізує, як люди починають усвідомлювати довкілля гостріше внаслідок багатьох терактів, злочинів проти людства та воєнних злочинів.

Богдана вважає, що автор ніби «страждає на певну неемпатичність». Адже використовує війну у своїй книжці як підґрунтя до давніших роздумів. Тож у читача це може викликати внутрішній спротив:

«Я думаю, що філософія просто не здатна осмислювати буття в моменті, бо їй потрібна відстань певного узагальнення. І зараз в моменті працює поезія, працює нонфікшн, працює фіксація, працює емоція. Коли мені починають навалювати при цьому якісь складні метафоричні конструкції, кажуть про дизайн повітря, а в мене тим часом у дворі щось падає, мені, чесно кажучи, не до дизайну повітря», — пояснює Богдана Романцова. 

Ярослава наводить у приклад письменницю С‘юзен Зонтаґ, яка називає таку позицію інтелектуальним провінціалізмом. 

«Це підхід, коли реальні злочини, реальні життя і смерті стають лише метафорою для якоїсь красивої масштабної філософської побудови, це глобалізація і винесення на рівень абсолютно досвіду, насправді дуже статистично маргінального», — пояснює Ярослава Стріха.

Цей підхід важливо розуміти, аби знати, як доносити український досвід війни людям, які спостерігають за ним дистанційно. Так, наприклад, очевидні речі для Слотердайка стають інтелектуальною метафорою. Ярослава наводить як приклад цитату з книжки:

«Тут відбулася до кінця продумана масова атака на межеві термічні умови життя. Вона здійснила найексплицитнішу негацію найімпліцитнішого з усіх очікувань, що людське буття у світі за жодних обставин не може означати буття у вогні». 

Так само, усвідомлення людьми ядерної загрози стає для Слотердайка розширенням поля знання. 

«Лише після опромінення ворог розуміє, що існував не лише у повітряному, а й у невідчутному радіаційному середовищі», — цитує автора Ярослава.

Фото: Translatorium

Для Слотердайка важливіше, що відбувається «певна онтологічна диференціація». 

Попри незгоду з автором, важливо зрозуміти, що це той «інтелектуальний фреймворк», з яким підходитимуть і до української війни. Тобто, те, що для українців стало питанням життя і смерті, для когось стане метафорою їхньої улюбленої філософської ідеї.

Таке дистанціювання частково присутнє й у біографії Слотердайка. Він – син данця, який залишився в Німеччині після Другої світової.

«Тобто він завжди почувався трохи відокремленим від німецького середовища. Він мав оцей превілей і оцю можливість бути ніби поза. І його оця позиція, ніби “я не належу до німців і я ніби не поділяю всього, що відбувалося”, дає йому певну відстань, певний привілей і певну висоту», — пояснює Ярослава Стріха.

«Дизайн повітря» у творчості Слотердайка

На думку Ярослави, для Слотердайка важливо переосмислювати природу, бо після Другої світової і природа для німців не є нейтральною.

«Весь німецький романтизм з його Каспаром, Давідом, Фрідріхом і Горами — це вже не просто красиві картинки з романтизму, подолання природи і гори — це те, що було кооптоване нацистами в їхній пропаганді, в їхній творчості. Там Лені Ріфенштайл теж з горами. Тобто не можна просто піти на природу, щоб не наступити на якісь трупи минулого», — міркує Ярослава.

Тому спроба надати цьому нового, більш свідомого значення, може бути нагальною потребою автора. 

Філософія тілесності у літературі Зебальда

«Повітряна війна та література» — це збірка лекцій Зебальда, прочитана в 90-ті роки у Швейцарії, про повітряну війну і літературу. також ці лекції доповнені двома есеями про той досвід нацистської Німеччини, про який таки писали.

«Це про літературу без повітряної війни, ну або навпаки. Тобто, з одного боку, ми знаємо, що під кінець Другої світової війни багато німецьких міст зазнали килимових бомбардувань, ну і були фактично стерті з лиця землі», — пояснює Ярослава Стріха.

На думку літературознавиць, це досвід, який в літературі майже не осмислений. Художні тексти на цю тему здаються Зебальду глибоко недосконалими. Він вважає, що про речі такого масштабу можна говорити лише в контексті документального свідчення.

«Там, мені здається, літературознавча критика дуже сильно забарвлена тим, що пережило тіло автора. Це така дуже біографічна критика. Те, чи Зебальд вважає якесь зображення німецького досвіду тих років етичним чи ні, дозволеним чи ні, прийнятним чи ні, залежить від позатекстових знань».

Фото: Translatorium

Наприклад, герой есею «Очима нічного птаха. Про Жана Амері» був «на правильному боці історії», зазнав тортур за свої погляди, і цей тілесний досвід Зебальд осмислює в книжці.

«Ці тортури — це відсилання до етимології слова “тортура”, яке походить від латинського “вивертати”. І оскільки ми знаємо, що тіло автора пройшло цей досвід, ми в цьому вбачаємо мужність, стоїцизм, гідну іронію». 

У книжці є ще один есей про Альфреда Андреша, який заради успішної письменницької кар’єри в нацистській Німеччині зрікся своєї дружини, наполовину єврейки, але в своїх повоєнних текстах-рефлексіях повторював мотив про порятунок дружини.

«Якби ми не знали цієї деталі його біографії, ми б у цьому могли бачити не досить огидне саморевізіоністське виправдання, а моделювання якоїсь доброї поведінки порятунку», — пояснює Ярослава.

Проблема національної пам‘яті 

У книжці «Повітряна війна і література» Зебальд часто згадує, що не залишилося цілісних спогадів про найстрашніші події Другої Світової. Відповідно, автора постійно не влаштовують свідчення німців, які пережили ці події.

«Власне, він завжди повторює, що німці є народом, наділеним дивовижною історичною сліпотою і позбавленим традицій. І він каже, що німці мовчать, бо вони, по суті, німці. Це народ, позбавлений пам’яті. От такі от німці вони є», — каже Богдана Романцова.

Фото: Translatorium

Зебальд довго намагався зрозуміти причини цього мовчання. Ярослава Стріха вважає, що шукати якихось універсальних пояснень не варто, адже в різних респондентів можуть бути різні причини мовчати. 

Вона наводить приклад з книжки, коли Зебальд згадує, як мешканці Гамбурга п‘ють полуденну каву над руїнами міста.

Ярослава пояснює, що цю тему рефлексували різні письменники ще з 70-х років. І її це наштовхує на роздуми про те, що інколи важливо забути, щоб мати майбутнє. Для досвіду деяких народів це твердження актуальне, тоді як для українського — згубне:

«Ми, в силу нашого досвіду проскрибованої пам’яті, стертих списків еменс, вбитих людей, заборонених цілих пластів української культури, зазвичай підходимо з протилежного боку. Треба пам’ятати, щоб виживати. Так, те, що ми забуваємо, свідчить про нас не менше, ніж те, що ми пам’ятаємо».

На думку Богдани, привілей пам’ятати у Зебальта виникає тому, що він, віддалений у часі. Зебальд довго прожив у Британії, працював у британських університетах, Він ніби «виключився із ситуації» й тому говорить із певним привілеєм, ніби людина зі сторони.

«Оптимістична настанова відбудови дозволяла німцям забути, і тільки на забутті можна було відбудувати всі ці міста. Тому були такі героїчні заклики, які він постійно наводить в книжці: “давайте разом відбудуємо прекрасний Дрезден”. І абсолютне мовчання, а як же так сталося, що його треба відбудувати», — пояснює літературознавиця.

У книжці багато фотографій: це фото руїн, рекламних плакатів. Але в більшості з них не вказані автори, локації та мета, з якою вони робилися.

Ярослава каже, що ці фотографії без контексту вони не є частиною історії. І це свідчить про те, що така відмова від контексту Другої світової не може сприйматися нейтрально.

«Мені здається, він не те щоб забуває, він свідомо опускає той факт, що фотографія дає ілюзію об’єктивності і буття в моменті, але водночас це завжди абсолютно конкретна і авторська оптика, це завжди конкретний погляд», — додає Богдана.

Водночас, Зебальд засуджує підміну понять у мистецтві. Він вважає, що заміна жахіть війни абстрактними поняттями позбавляє людей емпатії.  

Фото: Translatorium

Пам‘ять через візуалізацію страждань інших у творі С’юзен Зонтаґ 

С’юзен Зонтаґ у книжці «Спостереження за болем інших» аналізує, як пам’ять про події використовується в медіа та політиці для мобілізації населення на протест або підтримку уряду. Вона пише про репрезентацію страждань інших, де причиною є не природні лиха чи хвороби, а страждання заподіяні жорстокістю людей.

Вона, зокрема, пояснює як ці страждання подають у візуальних джерелах. 

«Чи ви пам’ятаєте фотографії мертвих тіл після теракту 11 вересня? Там є фотографія, чоловіка чи жінки, де видно, по суті, білий халат…Можливо, це кухар, можливо офіціант, може, це біла сорочка розвивається. Людина, вискакує з вікна якогось вищого поверху, але навіть щодо цього фото була дискусія — а що якщо там хтось впізнає свою людину», — розповідає Ярослава Стріха.

За словами перекладачки, більшість фотографій ми мертвих скалічених тіл, у публічному просторі походять з постколоніальних просторів. Наприклад, з Африки чи Азії:

«Зонтаґ стверджує, що ці тіла поширюють традицію експонування тіл інших етнічностей, бо представників інших народів виставляли як тварин по європейських зоопарках аж до початку ХХ століття».

Ці фотографії можуть свідчити про злочин, але без контексту вони створюють упередження. Тож Зонтаґ пропонує радикальне рішення — відмовитися від співчуття. Бо так глядач зможе критично оцінити те, що бачить перед собою.

В Україні поки що немає консенсусу щодо того, як етично репрезентувати мертві тіла.

Фото: Translatorium

Замість висновку

Ярослава і Богдана радять прочитати всі три книжки в послідовності Слотердайк — Зебальд — Зонтаґ. 

«Після Слоттердайка ти дуже брехливо полемізуєш, і ось тобі Зебальд почасти допомагає, ти з ним сваришся і теж полемізуєш, а потім ти виходиш на достатньо приємну розмову із Сюзан Зонтаґ, ну і далі серія буде тривати, я думаю, що і далі дискусії будуть відбуватися», — підсумовує Богдана Романцова.

Придбати всі три книжки можна за посиланням.


Літературно-перекладацький фестиваль Translatorium присвячений художньому перекладу приурочений до Міжнародного дня перекладу. Починаючи з 2017 року він щорічно проводиться у Хмельницькому. Цьогоріч фестиваль відбувся за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження» та за сприяння Хмельницької міської ради.


Над створенням цього матеріалу працювала команда із шести людей.
Допоможи нам продовжувати працювати на цьому ж рівні — задонать Ліруму на Buy Me a Coffee

Підтримай Лірум

Читайте також: Номінанти на премію Шевельова та Megogo Music Awards, кліп Муіньо для Чонгука та інше: дайджест культурних новин

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Новини
Мистецтво свідчень: чому Голодомор — не міф. І як про трагедію розповідають у кіно, літературі та музиці
Кравченко Марія Кравченко Марія
25 Листопада, 2023
Література
Чому ти любиш Різдво? Читаємо уривок з книжки «27 днів до Різдва» Дзвінки Матіяш
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
23 Листопада, 2023
Музика
Відеошоу «Не за кадром»: Женя Галич про «останні» концерти O.Torvald, діяльність в ЗСУ та молодих артистів
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
22 Листопада, 2023