До дня ЗСУ. Українські митці про своє рішення піти воювати

Щороку 6 грудня ми відзначаємо День Збройних сил України. З часу повномасштабної війни чимало українців приєдналися до лав ЗСУ та взяли до рук зброю. Серед них і культурні діячі. Режисери й актори, письменники й поети, музиканти й художники стали бійцями. Для когось цей досвід вперше, хтось — повернувся на війну знову.

Свої історії вступу до ЗСУ для LiRoom розповіли Павло Нечитайло, Саша Буль, Валерій Пузік та Максим Девізоров.

Чому вони не змогли залишитися осторонь, чи складно було прийняти рішення вступити до ЗСУ і що на їхню думку мають робити ті, хто залишився працювати в цивільному житті — читайте у матеріалі.

«Коли наших б’ють, треба вписуватись»

Павло Нечитайло — лідер гурту Пропала Грамота та учасник дуету Zapaska один з тих, хто проміняв інструменти на зброю й зараз він
стрілець ТрО ЗСУ.

Павло Нечитайло зізнається, що абсолютно щиро вважав — всі дієздатні чоловіки просто зобов’язані дати відсіч росіянам:

«Для мене проблема вибору не стояла. Це з дитинства. Коли наших б’ють, треба вписуватись. Ось я і вписався куди зміг. В моєму випадку це — ТрО ЗСУ».

А ті, хто залишився у цивільному житті, на думку Павла, мають займатися сродною працею і донатити. Зокрема на фонд Musicians defend Ukraine, який збирає гроші на потреби представників музичної індустрії, які знаходяться у зоні бойових дій, активно займаються волонтерською та гуманітарною діяльністю. . 

«Хочу висловити свій респект колегам, які щодня перемагають себе, чесно тягнуть солдатську та офіцерську лямку, не заради піару, а заради чину».

«Мені знадобився тиждень, щоб усвідомити нову реальність»

Саша Буль — український співак, композитор, автор пісень у жанрі кантрі та інді-фолк також тепер тримає в руках зброю. Він приєднався до війська  в перші дні березня і зараз є заступником начальника штабу. 

«Мені знадобився тиждень, щоб усвідомити нову реальність, оговтатись, підготувати підґрунтя в родині і піти до центру комплектування. Тож це було виважене рішення», — розповідає Буль.

Він каже, що запитання про мотивацію вступу до війська — звучить для нього дивно: 

«Я думаю, тут доцільніше ставити питання тим, хто цього не зробив».

Щодо колег у культурній сфері, то Саша Буль гадає, що за час великої війни «усі, в кого є совість, вже визначили своє місце в цій новій системі координат — культурна дипломатія, збори коштів для війська та гуманітарних потреб».

«А от чого робити не варто, то це паразитувати на темі війни й людського горя. Суки, які на хвилі вирішили зробити собі кар’єру — ми вас бачимо. Усі ці мамкині рейнджери, що знімають кліпи з пушками та мордами в балаклавах, оці блеяння про Україну, перемогу, байрактари та героїв, що не вмирають. Вмирають, на жаль».

«Вибір був складний, але очевидний»

Валерій Пузік — український художник, письменник, режисер, оператор, сценарист й артилерист. Зараз до друку також готується книга «З любов’ю — тато!». Валерій каже, що це книга, яку він би хотів, аби прочитав його син, якщо він загине.

У 2015 році Валерій вступив до лав Добровольчого українського корпусу «Правого Сектору» і не думав, що брати до рук зброю доведеться знову.

«Вибір був складний, але очевидний: або тікаєш і залишаєш все, чим жив, або залишаєшся і відстоюєш свою сім’ю, дім, країну. Складний, тому що на війну вдруге не хотілося й очевидний, адже тікати теж не хотілося. Перші дні, якщо чесно, була паніка. Я не знав куди ховати дружину та сина. Ми живемо в Одесі й розуміння того, що їм потрібно їхати було теж очевидним. Одеса, попри її 600-річну історію, чомусь живе в площину російського міфу. І захоплення міста входило в їхні імперські плани. Ситуація була складна, реакції від очільників міста в перші дні фактично не було. Одного дня я пішов у волонтерський штаб на Канатну 35. Перед виходом ми всією сім’єю робили туди бутерброди. Після нічного патрулювання вулиць Одеси прийняв рішення вступити до лав ЗСУ. Я зрозумів, що маю дуже багато однодумців, що місто не здадуть, а будуть вигризати у ворога його».

Відтак митець посадив дружину Ірину та сина Ореста в потяг. А тоді пішов в одну бригаду волонтером, а коли волонтерська діяльність закінчилася — до військкомату.

Він каже, що ті культурні діячі, які залишились в цивільному — роблять все можливе. 

«Як в культурному полі, так і для поля бою. Довго не потрібно шукати: Олег Каданов передавав нам дальноміри та бусоль; Юлія Ілюха — берци. Знаю, що письменники, як от Любка, Жадан, Лір, женуть автомобілі для ЗСУ. Перший бронежилет у нашому підрозділу з’явився завдяки Одеському літературному фестивалю. Це була середина березня. Коли ми збирали кошти на авто для свого підрозділу видавництво “Лабораторія” організувало лотерею, і, саме завдяки їм таких розіграшів в мережі було десятки. Ще: викладачі університету Мечникова, в якому я зараз навчаюсь — плетуть маскувальні сітки, відвідують госпіталі, допомагають чим можуть. Такої єдності я ще не бачив. Звісно, тим хто ще не вбив у собі малороса — потрібно це зробити. Чим скоріше, тим краще. На щастя, серед моїх знайомих таких немає. Ми граємо в одній команді за для перемоги. Це підтримка, яка додає сили».

«Я не бачив іншого варіанту розвитку подій»

Максим Девізоров — актор Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, зірка серіалу «Перші ластівки», знімався у стрічці у стрічці «Мирний 21» Ахтема Сеітаблаєва та інших, боєць 103-ої окремої бригади ТрО.

Думки про вступ до ЗСУ у Максима Девізорова були з першого дня повномасштабної війни. Втім остаточне рішення актор прийняв після того, як загинув його колега і друг Павло Лі.

«Трагедія з Пашкою стала останньою краплею у розв’язанні цього питання. Думки були від самого початку. У перші дні я і мої брати стояли у чергах, щоб записатися до ТрО. Але оскільки ми не мали військового досвіду, нікого з нас не взяли тоді. Зрештою, я мобілізувався у Львові. Двоє моїх братів наразі теж перебувають у лавах ЗСУ. Чи важко далося це рішення? Насправді ні. Я не бачив іншого варіанту розвитку подій».

А тим хто залишився в тилу радить брати приклад з акторки Анастасії Пустовіт, яка волонтерить з перших днів великої війни.

Читайте також: «Ми не знали, розстріляють нас чи ні», — акторка Настя Пустовіт про евакуацію з Немішаєвого та волонтерство

«Вона не тільки актриса, це — Мати донатів. Якийсь несамовитий приклад самопожертви й віддачі… Це дуже важко, не всі так можуть. А як так, то прошу вас знайти можливість допомогти репостом чи донатом.  Насправді культурні діячі роблять дуже багато всього, щоб допомагати обігріти переселенців, нагодувати родини, що вимушено покинули свої оселі та, звісно ж, допомогти тим, хто на фронті. Я пишаюся тим, що мої колеги організовують ініціативи — різні фестивалі, концерти, толоки, аукціон Act Lots, зокрема — з метою забезпечити бійців, медиків та інші підрозділи усім необхідним. Та й про культурну оборону варто не забувати. Мене особисто тішить бурхливий розвиток україномовного Youtube. Так тримати».

---

Читайте також: «Поспав, проснувся і дальше їбошить» — Аміл і Раміл Насірови про волонтерство, творчість в часи великої війни й любов до Харкова