Постмодерністський фолк та фестивальні бойовики. Яким вийшов новий альбом Дахабрахи

Гурт ДахаБраха – один з найвідоміших українських музичних проєктів у світі. Єдиний український гурт, який мав уже три ефіри на KEXP, брав участь у Glastonbury та виступав майже на всіх найбільших світових фестивалях. Проєкт був заснований 2004-му у театрі –«Дах» під керівництвом Влада Троїцького. 27 березня ДахаБраха випустила свій сьомий альбом Alambari. Олексій Бондаренко розбирається як гуртові вдається кожного разу робити ледь не геніальні речі із легкістю, що вражає.


Головна складність в описуванні та сприйнятті ДахаБрахи в тому, що цей гурт має рідкісну, але важливу рису – ти розумієш, що це круто, але не завжди можеш пояснити чому. Цей ефект «безумовної краси» досягається низкою методів. А відчуття крутості виникає завдяки тому, що ДахаБраха створює епічні твори ніби граючись, дуже легко. Приказку про «усе геніальне – просто» якнайкраще можна застосувати саме до них.

Попередня платівка Шлях була величезним концептуальним полотном із наскрізною ідеєю та тематикою, яку за бажання можна й не розбивати на треки. Alambari ж – це сім різних за настроєм та складом розповідей, які складаються у роман.

ДахаБраха – гурт, який ідеально вписується у світ пост-всього. Їхній основний матеріал – фолк, який вони використовують наче тісто та ліплять усе, що їм заманеться. А як начинку використовують все, до чого душа ляже: від року й хіп-хопу до танго й блюзу. У відсиланнях та змістах, які зашиті в Alambari, можна загубитися. Їх настільки багато, що ловиш себе на музичній параної – а чи це справді алюзія, чи плід моєї уяви? Відповіді на це питання не буде. Можливо навіть і сам гурт не завжди знає, де він когось інтуїтивно процитував.

В Alambari дивовижним чином поєднуються тягучі мелодії, серйозна робота із народним матеріалом та фестивальні бенгери. 

У Dostochka одразу відчувається вокальна гармонія джазового стандарту Summertime. Який Лана Дель Рей торік вчергове відродила своїм кавером. Який став джазовим стандартом завдяки Біллі Голлідей. Яку насправді написав Джордж Гершвін. І яка взагалі спочатку була створена як оперна арія. Тепер вона знайшла своє видозмінене відображення в українському фолкові. Але все не так просто. ДахаБраха не були б ДахаБрахою, якби не заміксували це із народним наспівом з Чернігівської області. За схожою схемою була зроблена найпопулярніша за прослуховуваннями на Spotify пісня Baby. Фірмове нашарування інструментів та гучна кульмінація – у комплекті. 

За пеленою геніальності та значущості можна й забути, що насправді ДахаБраха – напрочуд іронічний та навіть самоіронічний гурт. Це можна було зрозуміти ще по піснях Сухий дуб та Жаба. Квартет балансує на межі кітчу та стьобу, але ніколи не подає виду. Що є ще однією ознакою постмодернізму в їхній музиці. Vynnaya Ya – яскравий приклад такого підходу. І це перший енергійний концертний бойовик на альбомі. В основі – текст народної пісні, яку гурт записав в Івано-Франківській області, а також підкреслено стандартний рок-н-рольний біт із поклоном до Елвіса й The Beatles. А наприкінці пісні раптом починається українське весілля, вакханалія, танці та фортепіано наче з американського салуну.

Khyma. Центральноукраїнський фольклор, який гурт обернув у форму оперної арії, яка технічно перетікає в аргентинське танго. І все ще звучить як українська народна пісня. Ну і псевдосоло на трубі, яке насправді Марко виконує голосом. Відмова від традиційних інструментів та самої їхньої суті, коли ти все що завгодно можеш замінити чим завгодно – ще одна ознака відмови від стандартних форм.

Сильна сторона ДахаБрахи – вони заморочуються з усіма складовими пісні. Текст відіграє таку ж першочергову роль як і музика. І з ним гурт теж постійно експериментує. На цьому альбомі особливо сміливо. ДахаБраха вписує в канву українського фолку класичний сонет Шекспіра на пісні Sonnet та «Лорелею» Гейне на Im tanzen liebe. Здавалося б, називати пісню «Сонет» та взяти сонет – це аж надто прямолінійно. Проте іноді сині портьєри – це просто сині портьєри. За емоційною напругою це, певне, найсильніша пісня з альбому, яка мені чомусь нагадала про творчість Esthetic Education своєю тривожністю та розвитком треку.

Ніби збавляючи рівень емоційності «Сонету», наступною йде ламана Torokh, яка поєднує в собі грайливу та томну ДахаБраху із шаленими вставками, під які люди будуть вибивати всю пилюку з землі під час живих виступів. Ще один фестивальний бойовик.

Більшість концертних сетлистів будується за певним принципом. На початку – кілька енергійних пісень та хітів. У середині – спокійна частина, щоб люди трохи відпочили. І наприкінці – ще кільки вбивчих треків. Так от порядок пісень Alambari повністю протилежний. Щоб слухач не знудився на середині альбому гурт поставив туди найгучніші та найдинамічніші пісні, а початок та фінал зробив монотоннішим. Кульмінаційною точкою альбому є Lado. Чотири хвилини пісня несеться на повній швидкості. У ній вгадується сильний вплив метал-музики. Рифф на віолончелі з дісторшном вибиває дух на концертах, ми вже могли упевнитися в цьому у Палаці Спорту. Схоже, ця пісня була написана, щоб нею завершувати сети. Не дарма гурт вставив представлення учасників, як це люблять робити рок-гурти на лайвах. Lado – це майстерний реверанс усій фестивальній рок-музиці водночас. І так, я вже навіть втомився рахувати стилі, до яких звертається на цьому альбомі ДахаБраха.

Im tanzen liebe – довга, медитативна, розтягнута, із постійним нашаруванням інструментів і голосів. Глибокий видих після скаженства на Lado. Водночас згадується Діброва з альбому Ягудки – одна з найменш очевидних, але найбільш емоційно потужних пісень гурту. Im tanzen liebe побудована трохи інакше і не така інтригуюча, але несе схожий вайб. 

Найбільш насиченою алюзіями та відсиланнями гурт зробив 9-хвилинну Я сів не в той літак. Любов до українських поетів-модерністів та шістдесятників – спільна риса всіх колективів «Даху». Dakh Daughters зверталися до робіт Миколи Холодного та Йоганссена, ДахаБраха у свою чергу взяли вірш Миколи Вінграновського. «Я сів не в той літак» – багатошарова пародія на блюз і блюз-рок. А якщо бути точним, на творчість гаражних гуртів типу The White Stripes. ДахаБраха навіть нота в ноту цитують впізнаваний перехід між куплетом і приспівом Seven Nation Army. Це зчитується на кульмінаційному моменті пісні (на 7:20). Разом із тим гурт міксує текст поета-модерніста із однією з найвідоміших народних пісень «Чом ти не прийшов». А наприкінці, попри те, що це все ще частина вірша Вінграновського, так і хочеться почути Стусове «Як добре те, що смерті не боюсь я». А манера виконання Марка на цій пісні аж надто сильно нагадує стилістику Братів Гадюкіних. Отже, маємо: класичний блюз, відсилку до The White Stripes, Вінграновського, привид Стуса, народну пісню та Братів Гадюкіних в одному флаконі. Ну або ж музичну шизофренію. Думаю, на цьому етапі не варто й нагадувати про постмодернізм.

Аламбарі – муніципалітет в Бразилії, якому гурт присвятив цей альбом. Якщо Шлях був подорожжю Україною, то Alambari – це «бразильський альбом». Завершується платівка ідеальним треком для споглядання у вікно під час довгої дороги. Це розтягнута трансова медитація. Пісня, у якій ти не відчуваєш ні початку, ні кінця. Вона просто йде, просто існує та говорить з тобою ніби голосом в голові.

Головна проблема ДахаБрахи зараз – це їхній новий статус визначної і вже навіть визнаної групи. Через це може здатися, що гурт займається самокопіюванням та просто використовує вже віднайдені формули. Особливо на фоні того, що тепер очікування від їхньої творчості з кожним разом збільшуються.

Але якщо придивитися, то можна побачити, що підхід ДахаБрахи не змінюється протягом усього їхнього шляху. На кожній платівці гурт експериментує з жанрами, шукає нові форми та заходить на території, на які не заходив раніше. І робить це, ніби граючи. Гурт не намагається загравати з андеграундом чи традиційним фолком. Вони постійно балансують на межі між аудиторією меломанів та популярною музикою. При цьому поп-гуртом так і не стають.

Якщо Шлях звучав як альбом, який хочеться слухати в навушниках під час довгої дороги, то Alambari схожий на ідеальний фестивальний сет. А це те, чого особливо не вистачає в період тотальної самоізоляції.

ДахаБраха створили постмодерністське полотно, яке містить з десяток музичних стилей та вчергове переосмислює силу та форму українського фольклору. Цей гурт розслаблено, але впевнено створив черговий шедевр, який важко з чим-небудь порівнювати. 

9/10


Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.