10 імен, які формують сучасне українське документальне кіно (спойлер — це не лише режисери)

Авторка, чия присутність у кадрі та за ним завжди означає граничну чесність. 21 лютого її нова стрічка «Сліди» (співрежисерка Марися Нікітюк) здобула одну з головних нагород секції Panorama Берлінського кінофестивалю. Фільм став першим в історії українського кіно лауреатом цієї нагороди. Це надзвичайно делікатне та поетичне дослідження доль жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни. Коваленко продовжує працювати на межі правозахисту та високого мистецтва, перетворюючи болючі свідчення на глибокі кінематографічні образи.

Один із перших кінооператорів Вавилонʼ13. Його камера — це не лише інструмент фіксації подій на фронті, а джерело вивіреної, майже мальовничої картинки в умовах хаосу. Стеценко працював над десятками фільмів («Перша сотня», «Сильніше ніж зброя»), де його камера стає повноцінним співавтором історії, створюючи візуальний літопис боротьби України, що робить його одним із головних майстрів сучасної мілітарі-документалістики.

Майстер візуального концептуалізму, чия робота «Цей дощ ніколи не скінчиться» здобула нагороди на IDFA та в Карлових Варах. Торік робота Аліни спільно з Семеном Мозговим та Єлизаветою Сміт була зосереджена на масштабному проєкті Militantropos. Це фільм-дослідження, що розглядає війну через призму антропології та складних філософських образів.

Його крайня робота «Куба і Аляска» (2025) виводить жанр портретної документалістики на новий рівень. Трояновський фокусується на двох парамедикинях, але замість класичного героїчного епосу пропонує глядачеві тонку історію про дружбу, побут та плани на життя, яке обов’язково має настати після перемоги.

Перша українка, що отримала нагороду за режисуру на Sundance («Земля блакитна, ніби апельсин»). Наразі разом з продюсеркою Дарʼєю Бассель Ірина експериментує з жанром анімадоку у проєкті «Червона зона». Її підхід — це «оптика ніжності», яка дозволяє говорити про найстрашніші речі без надмірного пафосу, через деталі та мистецтво.

Типовий приклад сучасного кінематографіста-універсала. Ганна поєднує продюсерську експертизу з глибоким розумінням монтажу. Зараз вона працює над проєктом «Квіти на Марсовому» (реж. Сніжана Гусаревич), допомагаючи трансформувати складний документальний матеріал у цілісну художню форму.

Людина, яка створює аудіовсесвіт українського доку. Закутський перетворює звук із технічного елемента на потужний інструмент емоційного впливу. Маючи в портфоліо понад 10 повнометражних робіт, він створює звуковий простір, який змушує глядача відчувати фізичну присутність у кадрі.

Спеціалізується на фільмах, що працюють із темою колективної та приватної пам’яті (зокрема фільм «Крихка Пам’ять»). Наразі Олександра разом із Тетяною Симон розвиває проєкт «Надмірна чутливість» (Fucking Sensitivity) — дослідження вразливості та емпатії у суспільстві, що змушене бути жорстким, щоб вижити.

Людина, яка перетворила монтаж на засіб детективного розслідування. Після «Залізних метеликів» (про збитий MH17), Любий продовжує експериментувати з поєднанням архівних футажів, анімації та знайдених відео. Його кіно — це інтелектуальний виклик глядачеві, де істина збирається з дрібних уламків фактів.

Представниця нового покоління продюсерів, що системно розвивають нішові та соціальні теми. Її основний фокус зараз — повнометражний док «З Радванки» (реж. Томаш Гажлінскі), який розповідає про життя ромської спільноти через об’єктив самої героїні. Це унікальне занурення в життя ромської спільноти Ужгорода під час війни, де головна героїня Жанна сама фіксує свій світ на камеру.