Головна
>
Література
>

23 найважливіші книжки року в українській літературі

23 найважливіші книжки року в українській літературі

Ми підбиваємо підсумки 2022 року. У якийсь момент здавалося, що культура зупиниться. Пісні не виходитимуть, кіно не показуватимуть, а літературна галузь завмре. Але вийшло навпаки. 2022 найбільш продуктивний з точки зору кількості пісень за останні 10 років. Одразу кілька українських картин потрапили в топи міжнародних фестивалів. Літературна галузь витримала натиск і продовжує розвиватися. Так само й у нас буде серія текстів про підсумки року в українській музиці, українському кіно та українській літературі.

Спеціально для LiRoom літературна критикиня Богдана Романцова зібрала свій персональний топ-23 в українській літературі за 2022.

Фото: Андрій Резніченко

Ймовірно, це був найскладніший рік в історії незалежної України. Та ми всі встояли, а ще встояла культурна сфера, яка видавалася такою крихкою та вразливою. Тексти часто сильніші від ракет, а любов завжди перемагає смерть. Аби довести це, пропоную власний топ 23 найважливіших книжок цього року. Список суб’єктивний, невичерпний, недолугий, непідігнаний під красиві числа суто заради кількості — просто-таки як цей рік. Мій найвідвертіший і найсуб’єктивніший персональний канон. Але ви в ньому обов’язково знайдете щось своє.

Катя Калитко «Люди з дієсловами».
Найчесніша поезія війни і миру

Хороших поетів уже якось звично порівнюють із камертоном: так само безпомилково беруть ноту часу і стійко її тримають. Калитко пише про нашу реальність, не прикриваючись екраном художньої умовності, ніби ведучи поетичний репортаж наживо. Це шорстка поезія, сповнена, втім, округлих, м’яких метафор. Ніби іконопис на стіні будинку, з даху якого стирчить снаряд.

Володимир Аренєв «Скарбничка історій».
Найкорисніша історія про історії

Через натхненні оповіді про письменництво як Дар Небес (обов’язково з великої літери) ми забуваємо, що письмо — то насамперед craft, ремесло, якого можна навчитися. Аренєв — один з найкращих вчителів у нашому літературному процесі, і цього разу він присвятив креативності цілу книжку. Юна Урсула має порятувати свого нового друга – ув’язненого у скарбничці джина. Юнакові допоможе тільки захоплива історія, на створення якої в героїні лише три дні й три ночі. Авантюрний сюжет перемежовується Урсулиним докладним конспектом: як починати історію, що таке конфлікт, які компетенції може мати герой, чому важливо, аби персонажі переміщувалися в просторі — і ще багато цікавого. Кожен художній розділ стає ілюстрацією до висвітленої у конспекті теми. Так маємо живий майстер-клас, доповнений чудовими малюнками Сашка Ком’яхова. Скільки б вашій дитині не було років (а може, ви сам(а) — така дитина), «Скарбничка історій» Аренєва їй стане в пригоді. Та що там, вона щиро полюбить цю книжку.

Світлана Ославська «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого».
Найпотужніший репортаж про наш Схід

Світлана Ославська обдарована дуже тонким чуттям репортажистки. На цей раз вона розповідає не про Туреччину, а про Сєверодонецьк — типове виробниче містечко, в якому зростала сама. Місце, близьке до Харкова, а не Донецька, як багато хто думає. Місто, що досі не може вирішити, як же воно називається. Сєверодонецьк сформувався навколо промислового центру, а потім, коли завод «Азот» поволі почав занепадати, став територією із виколотою точкою посередині. Зелена оаза посеред пустелі — саме така міфологема є базовою для розуміння локусу. Живий пам’ятник ностальгії — так бачать Сєверодонецьк приїжджі. Майже всі репортажі журналістка написала до початку повномасштабного вторгнення, тепер же місто захоплено окупантами, а тексти про нього перетворилися на уламки, скалки мозаїки, що зображає те, чого більше немає — як монументальні роботи зі спортсменами та масками на Льодовому палаці. Сєверодонецьк Ославської — це велика і болісна (не)зустріч з тими, хто ще там живе, хто вже переїхав і кого більше немає. Так краєзнавець Сергій Каленюк, якому присвячено репортаж «Оаза», загинув. Нема його улюбленого міста, нема і його самого. Але книжка є. Щось таки лишилося.

Читайте також: Читаємо уривок з книги «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» Світлани Ославської

Андрій Любка «Щось зі мною не так».
Найповніша книжка про Андрія Любку

Це книжка роздумів-есеїв, де Андрій Любка є центром і відліком всього. Що любить на обід та до обіду Андрій Любка, який Андрій Любка як читач «Улісса», куди і коли мандрував Андрій зі Свідками Єгови, як Любка був Любком Дерешом, що Любка думає про Сковороду і що — про київські маршрутки. Якщо чесно, я в захваті (жодної іронії): ніби поговорила із давнім другом про все на світі. Андрію, дякую тобі за це!

Марина Гримич «Лара».
Найобнадійшливіше літературне покоління нашого літпроцесу

Так, це триквел роману «Клавка». Нагадаю, що Клавка — секретарка Спілки письменників, що нотувала пленум 1947-го, Юра – Клавчин син, чия юність припала на Празьку весну, а от тоненька, напівпрозора Лара – то вже Клавчина онука і Юрина донька. Третя книжка серії, тож можемо говорити про створення Гримич літературного покоління, хроніки тривалістю майже півстоліття. Ларі також доведеться жити у часи змін: вибухає Чорнобиль, Союз наближається до розвалу, замість київської квартири вона опиняється разом із бабусею серед тайги Томської області. Втім, тайга бодай не настільки гучна й нав’язлива, як місто, тож подобається головній героїні. Дочка татарки Лара, або ж Діляра, бачить світ не так, як решта безтурботних підлітків. Наприклад, одного разу вона записує у щоденник: «Люди не риби: вони вміють валити ліс», — і хоча б заради такого бачення варто прочитати роман.

Ukraїner. Ukrainian Insider.
Найкращий подарунок друзям з-за кордону

Кожен постійний пасажир потягів хюндай знає не лише меми про котика, який грається із господинею, та господиню, яка приготувала неймовірний торт, а й кадри від Ukraїner. Цим чудовим хлопцям та дівчатам вдається осягнути безмежний простір нашої Батьківщини, водночас розгледівши найдрібніший відблиск роси на гілці у клеванському Тунелі кохання. У черговому томі, на цей раз англомовному, маємо всі регіони: від Карпат до Бессарабії, від Слобожанщини до Причорномор’я. Почуваєшся птахом, що споглядає фрактали дерев у Горганах та пейзажі Кінбурнської коси. Та найважливішими для мене в цьому альбомі є самі українці. Будист з Донецька Сергій Філоненко на сході сонця, винахідник Володимир Яковенко зі своїм орніфоптером, яворівські майстрині виготовлення ліжників. Навіть не віриться, що ми живемо в країні таких неймовірних людей.

Олена Павлова «Шкіра міст».
Найестетичніший поетичний світ

Так, знаю, книжка була надрукована наприкінці 2021-го. Та через повномасштабну війну її було презентовано лише цьогоріч, тож було несправедливо оминути збірку увагою. Книжка-каталог естетичного світу. Де поруч із зірочками анісу — алітерації кориці, а трамваї спізнюються не як трамваї, а як рок-групи. Час пахне «безсмертником, амброзією, сріблястим полином […] чебрецем і чорнобривцями». Світ, у якому так хочеться жити, візуальний і дотикальний, простір запахів і доторків. Вишита чорнилом краса.

Микола Хвильовий «Повість про санаторійну зону. Сентиментальна історія. Я (Романтика)».
Найкласичніша серія

«Віхола» взялася перевидати класику наших 20-х, і не просто так, а з ключем до прочитання. Я сказала б, що навіть із мультитулом від Віри Агеєвої — стільки інтерпретацій вже знайомих текстів нам відкривається. Улюблені герої Хвильового — трагічні романтики, яких «кличе тривожна даль», однак життя заганяє у глухий кут. Тобто всі ми наприкінці року та перед дедлайнами. Втім, інтелігенти Хвильового сидять без смартфонів і з такою-сякою електрикою. За слова Агеєвої, у цих текстах автор постає як «літописець трагічного досвіду», що засвідчив «кризу маскулінної утопії». А найцікавіше, на думку дослідниці, у письменника розроблено «психопатологічний невротичний дискурс». Інтригує? Тож якщо ви досі думаєте, що українська література зародилася в момент заснування Бу-Ба-Бу, вам по цю серію.

Читайте також: «Класика потребує сучасних інтерпретацій» — Віра Агеєва про серію «Неканонічний канон» у видавництві «Віхола»

Ірена Карпа «Тільки нікому про це не кажи».
Найвідвертіша консервативна книжка року

Карпа видала на-гора трилер «Тільки нікому про це не кажи». Що приховують витончені жінки, які вдягають червоний шовк та невимушено носять годинники Cartier, а в багажнику тримають розпаровані Jimmy Choo? Чому суспільство звинувачує жертву, особливо коли йдеться про сексуальне насильство? Що відбувається на закритих вечірках у найкращих будинках Парижа? Так, саме те, що ви подумали. Все це — у декораціях напівзабутого локдауну, коли «одна з п’яти кав’ярень працює на виніс».  Мене точно не назвати фанаткою трилерів із нескінченним бренд-дропінгом, але паризька атмосфера у романі все ж чарівна, а запахи й звуки — саме такі, якими мають бути у наших перенасичених рекламою мріях. Ірена написала абсолютно «карпівський роман», що філігранно точно вписується в обрану нею нішу, тож шанувальникам зайде. Фінал, щоправда, не дуже вдався: я до останнього сподівалася бодай на якийсь рятівний твіст, але ні: все так, як є. Та загалом читається захопливо. А література — це ж не лише на гору круту кам’яную підіймати брили завбільшки з «Амадоку».

Читайте також: Суто соціальна проза з домішками фешн роману. Рецензія на «Тільки нікому про це не кажи» Ірени Карпи

«Моє тихе Різдво».
Найріздвяніша книжка складного року

Традиційна і вже давно всіма улюблена збірка різдвяних історій від одразу багатьох учасників літпроцесу. Ми давно хочемо, аби не тільки література імітувала життя, а й у зворотний бік це теж працювало. Відкриваючи чергову комірку адвент-календаря від «Ukrainian Gears» і запиваючи її маслопивом за рецептом Тома Ґрімма, я вірю, що все можливе. Побачиш в інстаграмі карусель — а то герої з оповідання Каті Бабкіної. Чи постукаєш у двері, аби записати чергове інтерв’ю, а там смішний внучатий племінник якогось генія, як у тексті Євгенії Кузнєцової. Чи прийде очікуване повідомлення з нуля від тих, кого любиш, як у творі Мар’яни Савки. Коротко кажучи, спрацює міметизм-навпаки, і життя візьме приклад з літератури. Хай цього разу Різдво тихе, а всі наші думки із рідними та друзями, що лишаються на фронті, це все одно час дива. Дозвольте йому статися.

Олександр Осадко «Жити не можна померти».
Найцікавіша ветеранська проза року

Олександр Осадко із позивним «Танго» загинув на Донеччині цього літа, захищаючи всіх нас. Та пам’ять про нього й тексти житиме не одне десятиліття — і це аж ніяк не фігура мовлення чи звичний топос пошани до військових. Короткі яскраві оповідки справді варті уваги, а коли вже взявся читати, годі тих героїв не полюбити. Осадко — з тих, хто помічає дрібні деталі і кожну звичну ситуацію виводить на вищий, символічний рівень. Його селяни харизматичні й живі, а поруч із ними існує така ж проста, майже побутова магія. Чудовиська не лякають, бо видаються знайомими й рідними. Навіть кури, що готові здзьобати геть усе, що бачать, включно із відрізаним циркуляркою пальцем господаря, розчулюють своєю курячою нерозбірливістю. А ще це справді дуже смішні тексти десь між Гоголем та Нечуєм-Левицьким, якби ті писали сьогодні.

«Ода до України» (упорядник Еммануель Рубен).
Найщемкіша книжка про наші малі батьківщини

При згадці про цю книжку, що паралельно вийшла українською та французькою, у моїй літкритичній голові запалюється червона лампочка «конфлікт інтересів» — я ж бо писала до неї передмову. Та, попри це, радитиму: надто вже це видання барвисте, розмаїте і сильне. Це історія про дім: у когось великий, як ціле промислове місто, а в когось – зовсім крихітний, завбільшки з кімнатку. Оповідь про реальні місця і випалені ворогами точки на нашій карті, фантомні рани та зруйновані будинки, які болять, як справжні забої. Це тексти про особисті травми, що їх письменники ховають або, навпаки, оголюють. Розповіді людей, що сіли колом поговорити, адже в них/нас є дещо спільне. Клуб анонімних вцілілих у цій війні.

«Книга Love» (упорядниця Катерини Бабкіна).
Найромантичніша книжка року

Хто сказав, що у війну любов не на часі? Книжку любовних поезій від українських авторів варто прочитати з двох причин. По-перше, нарешті можна буде написати щось пристойне не з жуйок «Love is» на листівці до Дня святого Валентина. По-друге, чудові ілюстрації  Христини Лукащук, які самі як листівки. Для любителів любовної класики тут знайдуться: «Твої очі, як те море» Івана Франка, «Мовчи. Я знаю. За всіма словами…» Євгена Плужника, «Три перстені» Богдана-Ігоря Антонича, «Чари ночі» Олександра Олеся і чимало іншого. Інша половина – то вже сучасна любовна поезія. Щось – впізнаване, фірмове, як-от «ніжність повільна лінива нахабна» Іздрика. А дещо виявилося для мене геть неочікуваним, як-от Забужчин текст про сплячого чоловіка, що схожий на беззахисного равлика без черепашки. Розмаїття — головний козир збірки.

«Про що він мовчить» (упорядниця Ірина Лісова).
Найвідвертіша чоловіча книжка року

Тарас Прохасько, Остап Сливинський, Павло Вишебаба, Дмитро Безверхній — лише кілька з-поміж десятків авторів видання «Про що він мовчить». Чоловіки чесно і відкрито говорять про видимість і вразливість, силу та слабкість. Про суспільство, яке постійно намагається увібгати їх, як і жінок, у жорсткі рямці: як далеко ти маєш стрибати, скільки важити, з ким зустрічатися чи не зустрічатися, коли одружитися і як поводитися у стосунках. Це історії про те, що ми всі, не лише чоловіки, є поколінням, що виросло точно не в здорових умовах і не за здоровими правилами. Про стіни мовчання, які нас оточували, а ще засудження й цькування, що починається мало не з народження і триває все життя. Це оповіді про страх та сором, бо боятися нормально, а сором – неодмінна частина існування. Але є й хороша новина: в наших силах дати наступним поколінням трішки більше щастя (заводити дітей, до речі, також не обов’язково, якщо не хочеться). А ще — стати щасливішими самим. Подаруйте цю книжку своєму брату, другу, партнеру, чоловіку. А насамперед — батькові. Він теж про щось мовчить.

«Війна 2022: щоденники, есеї, поезія» (упорядник Володимир Рафєєнко).
Найантологічніша антологія про війну

Ще одне видання, яке радити і незручно, і хочеться, бо в ньому є і мої тексти. Упорядником збірки, куди ввійшли твори 42 українських авторів, став український прозаїк Володимир Рафєєнко. Здебільшого це рефлексії, поезія, щоденникові записи, замальовки, тобто моментальне відбиття дійсності, швидка реакція, часто болюча й безпосередня. Ці уривки, уламки прекрасні саме у такій своїй різності та розхристаності. Втім, завдяки таланту упорядника вони таки витворюють суцільне плетиво: ми у війні та війна у нас — тема, яка ще довго триватиме.

Олександр Михед «Котик, Півник, Шафка».
Найсвітліша казка темних часів

Сашко Михед написав поетичну, ніжну і водночас болісну історію. Знайомі всім нам герої, реальні символи цієї війни, стикаються віч-на-віч із ворогами й принагідно дають їм відсіч: вчасно б’ють дверцятами, дбайливо ховають своїх улюблених людей, повстають буквально з попелу. Все живе об’єднується заради спільної мети — вціліти у хаосі війни. Котик, Півник, Шафка, бабуся, онука тримаються, насамперед одне за одного. Як усі ми сьогодні.

Маркіян Прохасько «Мрія про Антарктиду».
Найкращий нонфікшн про подорож

Антарктида — такий собі величезний білий кит, тільки на рівні цілої планети. Ти або мариш нею, як капітан Ахав, або геть байдужий. Однак і тим, і тим я раджу репортаж Маркіяна Прохаська. Автор відправляється на станцію «Академік Вернадський», аби побачити, що ж таке насправді «білим по білому». Історія однієї людини в Антарктиді і водночас стосунків всього людства з цим континентом: від перших згадок до найновіших відкриттів. Місце, де так просто померти, щойно втратиш пильність, і де на зміну короткому літу приходить майже нескінченна чорно-біла зима. Континент колективної ізоляції, де ти вимушено перебуваєш з тими самими людьми під одним дахом багато місяців, без жодних шансів вибратися. І водночас священний Ґрааль для романтиків, що з юності марили картою Пірі Рейса та експедиціями Амундсена та Скотта. Я не марила, та все одно захоплено стежила за кожним айсбергом на шляху Маркіяна.

Оксана Забужко «Найдовша подорож».
Книжка, яку страшно не включити у список

Якби в цьому списку не було Оксани Стефанівни, вона обов’язково б сама у нього завітала — настільки я вірю у її силу й натиск. На цей раз пані Оксана міркує в есеї, що вийшов також німецькою, польською, італійською, норвезькою, шведською мовами, про причини російської агресії та загадкову російську душу. Точніше загадкову порожнечу натомість. Чому ми здебільшого не боялися повномасштабного вторгнення 23 лютого? Як росіяни нищать екологію захоплених регіонів? На що впливає той факт, що росіянам бракує тяглості історії, яка є в нас? Як автохтонний народ дає собі раду із власною територією? Письменниця аналізує теперішнього власника футболки з V чи Z, зробленої в Китаї, як спадкоємця загарбників минулого. «Як росіяни грабували та вбивали крізь століття» — так міг би називатися текст. Звісно, особливо актуальною книжка буде в перекладі, ми-бо з вами трохи знаємо власні витоки та історію хтоні. Але пригадати деталі не завадить, а дещо й точно буде новим.

Лесь Курбас «Філософія театру».
Найважливіше видання про театр

Завдяки видавцю Олександру Савчуку, який дивом продовжує у Харкові сьогодні видавати книжки, маємо найповніше зібрання статей, лекцій, есеїв, стенограм виступів режисера Леся Курбаса — #нашоговсе українського театру. Так, це перевидання легендарної збірки 2001 року від видавництва «Основи», якої вже ніде не дістати.  Шанс зазирнути за лаштунки «Березолю» і вкотре переконатися: театр 1920-х — явище непересічне і малодосліджене. Гірко від того, що в нас забрала імперія. Тепло, бо тепер можемо дізнатися про українське мистецтво більше.

Юлія Юрчук «Швеція. Модель для збірки: вілла, “вольво”, песик».
Найкраще дослідження іншої країни

У мене в активі є кумедна історія, як одного разу перед новорічними святами я потягнула друзів у Стокгольм, впевнена, що справді happy new year можливий тільки в Скандинавії. Швеція була і лишається однією з моїх улюблених країн: де ставлять освітлені вогниками зірки на вікна, їдять булочки з корицею — вибачте, каннебули, — бо настав час фіки, а люди такі красиві, ніби Тор та Фрея спустилися на землю. Над всім цим панує лаґом, тобто баланс і гармонія. Юлія Юрчук вже багато років мешкає у Стокгольмі, і її Швеція не така наївно ідеалізована, як моя внутрішня, однак також затишна й відкрита. Я чекала на це видання від першого анонсу, подумки називаючи його «Вілла, “вольво”, @₴?$0» — і нарешті тримаю в руках. Тут є все, що треба знати про Швецію: чому екологія така важливо для  кожного шведа, як шведи навчилися довіряти владі, а влада завоювала цю довіру, чому Швеція обрала серединний шлях і стала утопією в очах Західного світу, що швед розуміє під відпочинком і чому не вітається з вами в коридорі, навіть якщо ви знайомі. Нарешті, що таке folkhemmet, «народний дім», і як IKEA використовує ностальгію за минулим у великому бізнесі. «Швеція» історикині Юлії Юрчук — це шанс вперше чи знову побувати у Скандинавії, не виходячи з квартири. А то велика перевага, я вам скажу, у часи, коли ліфт не працює, а спогади про Бориспільський аеропорт розмиті.

Тарас Лютий «Сковорода. Самовладання».
Головна книжка про Григорія Сковороду

Тарас Лютий побудував свою філософську споруду, базуючись на концепті самовладання — «умінні споглядати істину та втілювати її у вчинках». Таке самовладання «не травмує ні тебе, ні когось іншого» і має чимало спільного зі вченням античних стоїків. Нас зі школи переконували, що Сковорода = кордоцентризм, мовляв, відчувай серцем і перебувай у потоці. Просто-таки коучінґ XVIII століття. Та насправді, як доводить Лютий, Григорій Савич завжди лишався на боці розуму та раціональності. А, ще наш головний філософ — то не бідний босоногий хлопець, що всюди із собою тягав Біблію, а освічений чоловік, що знав багато мов, носив хороший англійський годинник, любив витриманий пармезан і непогано розбирався у вині. Більше шокуючих відкриттів — у головній книжці року про Сковороду.

«77 днів лютого» (упорядкування Марічки Паплаускайте).
Найпрофесійніший репортаж про всіх нас

Пам’ятаєте, як 24-го лютого час застигнув, ніби крапля смоли, в яку ми всі втрапили? Збірка репортажів журналістів Reporters оповідає про перші 77 днів великої війни. Коли було особливо складно й страшно, а літало так низько, що здавалося: випростаєшся — і отримаєш просто у маківку. Ніхто не обіцяє, що так більше ніколи не буде, однак нині ми бодай знаємо, що після 77-го лютого стає тепліше. І хай я пишу цю фразу при свічках і з вимкненим опаленням, нині мені спокійніше, ніж навесні.

Віра Агеєва «Марсіани на Хрещатику».
Найочікуваніша книжка найближчих місяців

Наші 20-ті — це суцільний рок-н-рол українського літпроцесу ще до виникнення самого рок-н-ролу. Письменницькі дачі, будинок Слово, нестримні літературні експерименти, спроба спалити все, що горить, і потім втопити печаль у недорогому пиві. Час, коли всі були молодими і все здавалося можливим. А поруч із «серйозними» історичними романами на полицях книгарень з’являлися травелоги, фантастика і навіть еротика. Читати книжки професорки Віри Агеєвої — це як підглядати у замкову щілину, а там голий Майк Йогансен миється. Захопливо так, що не відірватися. І хоча поки доступні лише уривки, я вже чекаю. Нумо полювати на це видання разом.Тут годиться якось підсумувати цей чималий список. А найкращими підсумками буде подяка ЗСУ за те, що ми можемо й далі читати, писати й критикувати книжки. Хай наступний рік принесе більше блискучих текстів, а головне — нашу перемогу.

Читайте також: Читаємо уривок з книги «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ XX століття» Віри Агеєвої


Читайте також: Рік народження нової української музики. Музичні підсумки 2022 року

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Новини
Від Onuka до Foa Hoka: як звучить Чернігівщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
1 день тому
Музика
Від Wellboy до Re-read: як звучить Сумщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
1 день тому
Музика
Як звучить Дніпропетровщина (Січеславщина): плейлист від Ліруму та Dnipropop
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
12 Червня, 2024