Якими будуть українські фільми в найближчі п’ять років? Відповідають кінематографіст(к)и

Головна

Кіно

Яна Ільків

Кіно

Яна Ільків

•

17 Січня, 2023

Нещодавно українська сценарна платформа Terrarium разом з французькою Less is More запустила спільний проєкт, щоб підтримати українських кінематографістів із проєктами малобюджетних ігрових повнометражних фільмів. Воркшопи для кінематографістів відбуватимуться в різних містах Європи за участі сценаристів Ларса фон Трієра та Томаса Вінтерберґа, а також учасників Каннського та Берлінського кінофестивалів.

За результатами відбору, який завершився 13 січня, четверо українських сценаристів отримають безплатне навчання та стипендію. Ця програма, зокрема, допоможе українським кінематографістам підготуватися до нових правил гри, які чекають на українське кіно в найближчі роки.

LiRoom разом із Terrarium поговорили з представниками кіноіндустрії, щоб зрозуміти у якому становищі кіноіндустрія зараз та що чекати українському кінематографу в наступні 5 років.

Українське кіно переживає кризу

Якщо коротко, то у 2022 році українські стрічки знімалися і виходили на широкі екрани, наше кіно брало участь в українських та міжнародних кінофестивалях, було представлено на різних маркетах та платформах і здобуло чимало нагород. Попри це зараз українське кіно переживає кризу:

Частина проєктів так і не була реалізована, як от «Мій юний принц» Олексія Гладушевського та Хачатура Васіляна.. Частина — дороблялася в умовах війни. Наприклад, «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука завершували, коли велися бої на Шулявці;
Відбувається й відтік кадрів: чимало талановитих людей йдуть на фронт, гинуть, змінюють основу сферу діяльності чи їдуть з країни через те, що не змогли знайти роботу тут;
Державне агенство з питань кіно та Міністерство культури, за словами кінематографістів, також не допомагають вирішити нагальних питань чи розробити антикризові плани. Тож на допомогу цих інституцій кіноіндустрія не розраховує;
Брак ресурсів, зокрема, й фінансових.

Тож представники української кіноіндустрії кажуть, що в майбутньому кіно не буде таким масштабним, але буде. Втім, митцям варто розраховувати лише на себе. Можливо, доведеться відмовитися від деяких жанрів, шукати потужні історії з мінімальною затратою ресурсів на виробництво, працювати в копродукції (це передбачає не лише про фінансування з-за кордону, а й співпраця із закордонними кінокомпаніями, іноземними спеціалістами, знімання стрічок за кордоном).

Докладніше про це розповідають продюсери(ки) фільмів Валерія Сочивець, Дар’я Бассель і Денис Іванов, режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук та продюсерка платформи для сценаристів Terrarium Олександра Сорохан.

Валерія Сочивець, продюсерка («Ля Палісіада», «Із зав’язаними очима»)

Через брак державного фінансування в нас, можливо, зараз відбуваються останні прем’єри фільмів, які зроблені за підтримки Держкіно України. Потім буде пауза — наскільки велика ніхто не знає. І поки Держкіно, за бажання, могло б виправити цю ситуацію. Але маємо що маємо.

Я впевнена, що кінематографісти, які не можуть не знімати, будуть знімати самостійно, за маленькі бюджети чи зовсім без грошей, у камерних локаціях. Можливо, знайдуться олігархи, які захочуть спродюсувати кіно й залишити своє ім’я в мистецтві.

Кіно не буде таким масштабним, яким було. Мені здається, ми перетворимося на «румунську нову хвилю», коли в кадрі мінімально всього, але водночас є дуже міцна історія.

Денис Іванов, продюсер («Носоріг», «Демони», «Донбас»), засновник та керівник кінокомпанії «Артхаус Трафік»

Українське кіно зараз переживає кризу такої ж глибини, як і в 1990-х. Якщо говорити про виробничу реальність, то наш кінематографічний кластер суттєво постраждав. Багато кінопрофесіоналів-чоловіків зараз на фронті, багато жінок виїхали за кордон і будують нове життя там. Але попри всі ці проблеми, досі можливо зібрати хорошу творчу групу, адже кількість проєктів суттєво зменшилася. Насправді основна проблема буде не стільки щодо процесу кіновиробництва, скільки щодо браку ресурсів, фінансування на зйомки.

Українське кіно й до війни не могло вразити своїми бюджетами. Здебільшого стрічки знімалася з кошторисами до 1,5 млн євро, що вважається малобюджетним кіно за європейськими стандартами. Оскільки зараз наш кінофонд — Державне агенство з питань кіно — фактично самоусунувся і від фінансування, і від розв’язання нагальних питань українського кінематографу, то очевидний шлях розвитку — це, передусім, копродукція.

Копродукція — це залучення не тільки фінансування з-за кордону, а і співпраця із зарубіжними кінокомпаніями, іноземними спеціаліст(-к)ами. На практиці це означає також, що проєкти будуть зустрічатися зі стандартними європейськими гонорарами й умовами співпраці. Тож, на мою думку, бюджети на копродукційні проєкти суттєво не зменшаться, тільки в Україні із цих бюджетів буде залишатися набагато менше ресурсів.

Щодо локацій для зйомок, думаю, що багато проєктів, навіть на військову тематику, будуть уникати територій, наближених до фронту. Не думаю, що цього року можливо буде знімати в Херсоні, Миколаєві, Запоріжжі чи Дніпрі. Проте Київ, як український центр кіновиробництва далі працюватиме, і зйомки без проблем можна буде робити в західних регіонах.

На шляху відновлення кіновиробництва найближчим часом доведеться відмовитися від багатьох складників, адже українське кіно зараз у режимі виживання. Це передбачає відмову від складнопостановочних стрічок, від історичних фільмів і деяких жанрів, які можуть вважатися недоречними під час випробовувань війною.

Дмитро Сухолиткий-Собчук, засновник сценарної платформи Terrarium, режисер («Памфір»)

Оскільки економіка країни неймовірно постраждала під час війни, відновлення діяльності інфраструктури та різних сфер життя займе велику частину бюджету всіх надходжень, репатріацій, які нам будуть виплачені Росією. Зазвичай культура стоїть в останній черзі, тож які б кошти на відновлення культурної діяльності не надходили, всередині спільноти буде шалена конкуренція.

Гадаю, для великої кількості проєктів будуть виділяти невеликі кошти в різних сферах. І на кіно як одне із найбільш затратних видів мистецтва й виготовлення контенту навіть не варто очікувати фінансування в найближчі три-п‘ять років точно. Ставка буде на міжнародну копродукцію та історії, що матимуть потенціал для невеликого бюджету, який швидко зможуть знайти копродюсери. Ці реалії безперечно вплинуть на історії. Потребою ринку стане шукати потужні історії з мінімальною затратою ресурсів на виробництво.

Якщо говорити про дебютантів, їм і до війни було важко знайти кошти на фільм, а після завершення війни буде ще важче. Превалюватимуть малюбюджетні фільми. Можна дивитися в бік «румунської нової хвилі», «Догми-95», незалежних проєктів, які захоплюватимуть увагу. Тож, швидше за все, й українські продюсери звертатимуть увагу саме на ці критерії у виборі проєктів.

Про що будуть картини? Спільним знаменником у всіх проєктах буде війна, що виявлятиметься різними аспектами, рівнями болю. Основне, не опускатися до прогандистьського-солодкої і тиражної доступності. Звісно, будуть приклади, що будуть педалювати цей бік «доступності», та вони вже є. Але є і приклади сильних та вдумливих висловлювань. Усе залежатиме від авторів.

Гадаю, багато буде «прохідного матеріалу», який потребує дискусії та визначення того, як саме ми себе позиціонуємо. Дійсно важливі речі зараз відбуваються саме в документальному кіно: Аліна Горлова, «Вавилон’13» тощо. Ці матеріали мають ставати нашою доказовою базою, щоби це не робили сторонні спостерігачі. Адже приїде Шонн Пенн, який зніме все через свою призму та своє відсторонене бачення.

Дар’я Бассель, продюсерка («Бачення метелика», «Назовні», «Будинок зі скалок»)

Виробнича реальність наразі дуже сумна, оскільки ігрове кіно, навіть якщо це low budget, це однаково доволі великі гроші. Тобто це складний організаційний процес, що потребує безпеки, певних графіків і можливості планувати — це те, чого нам усім зараз бракує. І, звісно, грошей.

Я впевнена, що без державного й національного фінансування ігрового кіно не буде. Зараз дознімаються якісь фільми, що були профінансовані до повномасштабного вторгнення. Знаю, що відбуваються, наприклад, дозйомки фільму «Сірі бджоли» Дмитро Моісеєва, зняли картину про Малевича, яку Аня Паленчук продюсувала. Але це все проєкти, які встигли отримати гроші до повномасштабного вторгнення. Отже, якщо ми не знайдемо спосіб поновити державне фінансування або не з’являться фонди, які будуть надавати українським продюсерам гроші, не думаю, що ігрове кіно зможе відбуватися і вироблятися в Україні в найближчі роки.

Вочевидь, зараз має сенс думати про ідеї, які можуть бути реалізовані з мінімальним бюджетом. Я би казала про 200–500 тисяч євро. Звісно, наразі є велика підтримка з Європи. Але також є велика конкуренція. Тож, проєкти, що потребують меншого бюджету, який можна доволі швидко зібрати в міжнародних фондах та за підтримки міжнародних копродюсерів, мають набагато більші шанси реалізуватися навіть зараз, під час війни.

Складно давати якісь прогнози на майбутнє. Знімати великі ігрові проєкти зараз в Україні — великий організаційний та фінансовий ризик. Це також ризик для вашої групи. Ми не знаємо, куди й коли прилетить. І ми навіть не можемо застрахувати виробництво. Тому я би будувала таку стратегію створення фільму, що передбачає зйомки картини (або її частини) за кордоном. У будь-якому разі, якщо фінансування в Україні не буде, і продюсери будуть шукати фінансування у фондах інших країн, через міжнародних копродюсерів, то цей крок буде логічним і необхідним. Бо національні фонди завжди вимагають витрачати бюджет (або його значну частину) у своїх країнах, і наразі ці правила не змінюються.

Це сумно, але режисерам доведеться відмовлятися від своїх груп. Якщо фінансування буде забезпечуватися більшою мірою через національні фонди інших країн, це означатиме, що оператори, художники, постановники, композитори, інші важливі позиції будуть з інших країн також. За певних зусиль, думаю, творчу групу можна буде зберегти, але не повністю. Це погано для нашої індустрії загалом, але це також питання, яким би мали опікуватися державні інституції, що відповідають за кінематограф.

Олександра Сорохан, продюсерка платформи для сценаристів Terrarium

Люди кіноіндустрії з початку війни зрозуміли, що не варто сподіватися на якусь держпідтримку, антикризові плани чи будь-яку іншу ініціативу від, наприклад, Міністерства культури. Окремі митці, маленькі чи великі платформи, організації мають допомагати собі самі. Шукати партнерів закордоном, подаватися разом на стипендії, знаходити фінансування та організовувати проєкти, що підтримають нашу діяльність, дадуть поштовх і можливість для розвитку нашим сценаристам та режисерам. Виробництво кіно не має зупинитися в Україні. Наші кінематографісти доклали величезних зусиль і крайні декілька років українське кіно було присутнє на всіх найбільших і найпрестижніших кінофестивалях світу. Я мрію, щоби в наступні роки, навіть під час чи після великої війни, український кінематограф мав свої впевнені голоси. І нехай, якщо говорити про ігрові картини, це буде малобюджетне кіно — основне на екрані — це історія. А хороших історій у наших сценаристів чимало.