Неонуар подвійної натури 1990-х: огляд на «Ля Палісіаду» Філіпа Сотниченка

12 жовтня, у межах Київського тижня критики, відбулася національна прем’єра дебютного фільму Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада». Світова відбулася на Роттердамському фестивалі, де стрічка отримала приз FIPRESCI.

Події в стрічці розгортаються в 1996 році, в останні місяці існування смертної кари в Україні. У центрі сюжету — судовий психіатр, чиє спокійне життя змінюється, коли він має взяти участь у заплутаній історії вбивства міліціонера. Герой починає сумніватися у правильності системи правоохоронних органів, коли бачить усю беззаконність проведення судових експериментів над підозрюваним. 

Спеціально для Лірум кінокритик Ігор Кромф розповідає про те, чому це кіно дратує і захоплює водночас.

«Ля Палісіада» — це фільм, архітектура якого дратує і захоплює водночас. На початку фільму ми бачимо історію про якихось хіпстерів і їх проблеми, яка раптово перетікає в історію розслідування в Ужгороді 1996 року. Цю вступну частину можна оцінювати залежно від своїх глядацьких умінь: і як флешбек, і як флеш-форвард, і як щось паралельне. Далі архітектура цього фільму легшою не стає, бо якщо ви думаєте, що перед вами класичний детектив про 1990-ті, то ні. Адже класичний детектив — це своєрідний сюжетний пазл, де різні частини завдяки логіці складаються в спільну велику картину. Сотниченку вдається до «сюжетного тероризму» і викидає частину необхідних елементів пазла, іноді замінюючи їх пазлами з іншої коробки. «Ля Палісіада» — це фільм, який потребує від глядача постійно концентрації, щоб зрозуміти, а що власне зараз відбувається, хто веде це розслідування і взагалі про що це кіно.

Очевидно, що такий «некомфортний» підхід змушує дратуватися, але якщо ж вам вдалося витримати півтори години вдумливого перегляду — ви відчуєте емоції близькі до захопленості.

Про що ж, власне, «Ля Палісіада». В Ужгороді зразка 1996 року убивають полковника міліції. Місто стає на диби й знайти вбивцю — справа честі. Довіряють цю нелегке завдання двом присланим «детективам»: слідчому Ільгару Сабітову (Новруз Хікмет) та судовому психіатру Олександру (Андрій Журба). Тандем Хікмета та Журби — це такий класичний поліційний баді-дует із поправкою на пострадянську дійсність. Перший — матьорий слідак, який схильний більше до рефлексів, ніж рефлексій (хоча не завжди, бо з ним є дуже ніжні та інтимні сцени). Судовий психіатр Олександр — це такий типовий (пост)радянський інтелігент, який не лише потрапив у розлом епохи, але в якийсь дивний блудняк із розслідуванням, у додачу до того, що сім’я його руйнується. Абсолютна безвихідь і депресія, у якій Олександр намагається триматись із гідністю (пост)радянського інтелігента. Хоча насправді спільного в майора Сабітова та психіатра Олександра багато — це обидва втомлені життям та обставинами чоловіки, які однаково закохані у вдову вбитого полковника, однак жоден із них ніколи не покаже свої почуття. Найкраще це передає сцена кухонного застілля, де в жовтуватому світлі електролампочки з вольфрамовою ниткою стільки не висловленого, що і висловлювати не треба, ясно й так.

Окремо все ж варто виділити акторську гру Новруза Хікмета, бо вона настільки фактурна та видатна, що ніколи не повіриш, що Хікмет — актор та режисер, а не старий вовк слідчо-оперативних груп. Його харизма, уміння стояти й ходити в кадрі, вуса в поєднанні з хутряною шапкою — він дуже реалістично створив образ працівника карного розшуку з 1990-х (дуже схожий у ті ж 1990-ті приходив до мого батька).

Але не лише акторська гра задає атмосферу тих часів, яка тут дійсно особлива. У нас знято вже досить багато рефлексій на 90-ті, більшість із них це історії дорослішання, з різною долею власного чи знайомого досвіду режисерів та режисерок. У всіх цих історіях дорослішання є спільне — досить тепле та в чомусь ностальгійне відчуття епохи накопичення перших капіталів. Фільм Сотниченка теж занурює в атмосферу 1990-х, але досить нейтрально та відсторонено. «Ля Палісіада» — це концентрована епоха 1990-х із їхніми застіллями, дитячою самодіяльністю, стихійними ринками, братками в спортивних костюмах і київським «Динамо», що ще в когось перемагає. Але 1990-ті Сотниченко передає не через призму лампової, хоч іноді й екстремальної юності, як це робить Ірина Цілик у «Я і Фелікс» чи Аня Бурячкова в «Назавжди-Назавжди» й не через якусь псевдофілософську непроглядну чорнуху, як Олег Сенцов у «Носорогові», а через мутняки та блудняки, якими була наповнена ця епоха, розгадок, до яких ні ми, ні майбутні покоління швидше за все не прийдуть.

Читайте також: Дебют, жіноча команда та роль через Інстаграм: розповідаємо про фільм Анни Бурячкової «Назавжди-Назавжди»

Глядач дивиться дуже мутну історію того, як два працівники правоохоронних органів намагаються шити білими нитками кримінальну справу, щоб швидше знайти винного й підвести його під розстрільну статтю, поки це ще дозволено. Саме в цій мутності й цих блудняках криється сутність того, що сам режисер називає «пострадянським нуаром», чи все ж більш вірно — «неонуаром». Адже наші 1990-ті — це дійсно про мутність і блудняки. Держава тільки поставала, а навкруги вже «обкашлювалися справи», приватизовувалося народне майно, топилися в річках конкуренти, вивозилися в посадку журналісти. Не було зрозуміло, хто тут правий, а хто — ні. Хто в цій епосі герой, а хто — антагоніст. Певною мірою 1990-ті — це епоха суцільних антигероїв. Саме це ми бачимо в «Ля Палісіаді». Фільм знімається в майже телевізійному форматі на ледь не VHS-камеру 4:3. І спершу це здається простим прийомом — передати візуальний світ тих років, який саме таким зберегли чисельні домашні відеоархіви, а також фільмування кримінальної та іншої хроніки.

Але як я вже починав свою рецензію — архітектура «Ля Палісіади» складна. І знімання на цю VHS-камеру — це документування злочину, але не вбивства міліціонера, а фальсифікації розслідування цього вбивства. Сотниченко створює такий собі фільм у фільмі, де головні герої спостерігають за оперативними відео слідчих експериментів щодо вбивства, психіатричної експертизи та процесу впізнання, а глядач спостерігає за відеохронікою фальсифікації злочину. Саме десь на стадії усвідомлення цього процесу роздратування фільмом перетворюється на захоплення.

У прокаті стрічка буде з 11 січня наступного року. І якщо ви хочете подивитися на 1990-ті, як майже документальний зліпок у поетичній формі, то «Ля Палісіада» — це те, що треба дивитися неодмінно.

Оцінка критика: 10/10

Читайте також: «Цей альбом пройшов через багатьох людей» — To Eternity і The Curly розповідають про спільний альбом «Теорія любові»