Що дивитися на кіновікенді «Надзвичайний стан» від українських документалістів

11-13 листопада у київському кінотеатрі «Жовтень» відбудеться спеціальний випуск 19 Docudays UA — кіновікенд «Надзвичайний стан». 

Цьогоріч організатори максимально включили до фестивальної програми українське документальне кіно. Серед них і повнометражні стрічки — «Нескінченність за Флоріаном» Олексія Радинського, «І кожна річка» Олесі Моргунець-Ісаєнко та «Плай» Єви Джишиашвілі.

Разом з програмною директоркою Docudays UA Вікторією Лещенко та кіножурналістом Алексом Малишенко розповідаємо чому варто звернути увагу на ці фільми.

Усі стрічки входили до програми національного конкурсу міжнародного кінофестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Через повномасштабне вторгнення Росії фестиваль поставили на паузу, а відтак весь цей час фільми національного конкурсу подорожували іноземними фестивалями, а церемонія нагородження відбулася на Краківському фестивалі. 

А тепер організатори хочуть показати українські фільми українському глядачеві. У програмі — фільм про війну у VR-форматі, добірка нових короткометражних фільмів, створених під час повномасштабної російсько-української війни та повнометражні фільми, про які розповідаємо детальніше.

Читайте також: У Києві пройде кіновікенд «Надзвичайний стан» від Docudays: розповідаємо чому варто відвідати подію

«Нескінченність за Флоріаном»

Фільм режисера Олексія Радинського розповідає нам про київського архітектора Флоріана Юр’єва, який побудував «Літаючу тарілку» в столиці, а також шукає відповіді на запитання «що таке Земля?», «що таке сонячна система?», «чим є людство?», «чому Юр’єв побудував “літаючу тарілку”?», «чи зможемо ми використовувати її за призначенням у майбутньому?» та інші.

Показ на кіновікенді буде прем’єрним. Програмна директорка Docudays UA Вікторією Лещенко каже, що стрічка особлива, зокрема й для киян. Адже фактично фіксує історію модерністської споруди на Либідській — «Летючої тарілки» Флоріана Юр’єва.

«Для мене це дивовижна історія. Фільм цінний тим, що розкриває особистість Флоріана, його харизму. До того як Олексій Радинський зробив цей фільм про архітектора знало набагато вужче коло. А тепер про нього дізнаються все більше й більше, і не тільки в Україні, а й закордоном. Режисер підсвітив цю людину і тепер, дивлячись фільм, ми можемо оцінити масштаб величі та таланту. Крім того, фільм документує історію боротьби активістів із забудовниками. Перед повномасштабною війною був великий конфлікт між киянами й забудовником, який споруджував додаткові приміщення Оушен Плази й хотів використати “летючу тарілку« порушуючи певне бачення архітектора. Тоді активісти та небайдужі кияни спільно з Флоріаном розпочали кампанію, перемовини із забудовниками і намагалися відстояти цю споруду у класичній формі. Зараз війна, деякі речі заморозилися, але ця проблема нікуди не зникла. Історія повторюється. Наприклад, ситуація навколо Довженко-Центру, там також присутній конфлікт із держслужбовцями до якого дотичні забудовники. Просто зараз триває війна і спільноті стає ще складніше відстоювати власні інтереси, інтереси кіно, української культури, національної пам’яті», — розповідає програмна директорка.

А відтак Вікторія каже, що в цьому загальнокультурному контексті особливо цікаво дивитися «Нескінченність за Флоріаном» і дуже радить це зробити.

«І кожна річка»

Режисерка Олеся Моргунець-Ісаєнко розповідає українцям про їхні річки, які можуть зникнути. Кожна річка — чиїсь відображення і пам’ять. І стан кожної з них — це результат нашої з вами діяльності чи бездіяльності, а не лише кліматичних змін, як ми часто думаємо, щоб виправдовувати цим свої дії. В цьому і намагається розібратися режисерка.

Вікторія Лещенко зізнається, що фільм доволі неформатний для програми, адже більше тяжіє до документально телевізійного жанру. Але водночас «І кожна річка» важлива стрічка, тож організаторам видалось важливим презентувати її.

«Стрічка розповідає про велику екологічну проблему пов’язану з водними ресурсами України. Зізнаюсь, що для мене багато речей при перегляді стали відкриттям, справді. Я мало залучена в екологічні проблеми, а тут я зрозуміла масштаби, — каже Вікторія. Цікаво й те, що Олеся зробила панорамний зріз по всій країні. Взяла не лише окремі озера чи річки, а всю Україну, включаючи східну частину, на яку війна впливала з 2015 року. Фільм класний тим, що артикулює доволі складну і масштабну проблему, яка пов’язана з тим якою ми бачимо нашу країну після перемоги. Тобто фільм пов’язаний з візією майбутньою. Після війни багато речей доведеться відбудовувати, буде багато проблем, які потрібно вирішити, а крім того ми повернемося до довоєнних проблем. Відповідно зараз мати й планувати візію, розуміти куди треба звертати увагу громадськості, куди спрямовувати наші ресурси — важливо. Попри те що може здаватись наче це не на часі. Як на мене, цей фільм дуже класно задає цю візію, дає можливість подумати й подивитися в той бік, вийти трохи з кола нагальних проблем і подивитися панорамно, трошки дистанційно на те, що відбувається з нами й нашою країною».

Вікторія додає, що фільм й дуже приємний візуально, адже показує красиві місця, красиву Україну:

«Кожен фільм, що показує мені красу і силу України допомагає мені, посилює мій стан. “І кожна річка” показує красиві річкові пейзажі й оцей градус патріотизму, любові до країни, підвищується. Це те, що я відчувала, коли дивилась фільм. Тож запрошую на перегляд з двох боків: з критичного — аби глядач зміг намацати візію майбутнього, зрозуміти проблему й з більш приємного боку — терапевтичного, так би мовити, який допомагає згуртуватись навколо ідеї нашої країни». 

«Плай»

Фільм «Плай» — повнометражний документальний дебют Єви Джишиашвілі. Саме ця стрічка перемогла у національному конкурсі Docudays UA.

Фільм занурює у життя родини Малковичів. Стрічка розповідає про родину, що живе та ґаздує на Закарпатті й змушена мужньо витримувати виклики долі. Зокрема ті, що виникли через війну, розв’язану Росією.

Кіножурналіст Алекс Малишенко каже, що «Плай» з перших секунд зачаровує красою природи, на тлі якої відбувається побут головних героїв:

«Ця природа тут окремий герой, який співіснує з родиною Малковичей у кадрі. І вона ж трошки відволікає глядача від наслідків війни, яка пробралася навіть у цю далечінь. Природа навколишніх гір може нагадати про українське поетичне кіно, на кшталт “Тіней забутих предків” Сергія Параджанова. Це цілком зрозумілі та правильні асоціації — фільм справді просякнутий поезією. Тільки його поезія — це не сконструйовані образи ігрового кіно, а справжня ліричність навколишніх пейзажів».

За словами Алекса, у поетичній інтонації «Плаю» криється і його магія — важливе тут не проговорюється та не пояснюється, але показується:

«Режисерка спостерігає за своїми героями і запрошує глядачів/глядачок наслідувати її приклад і теж «пожити» з людьми на екрані. І вже освоївшись, ставши частиною їх родини — зробити власні висновки про побачене».

Порада від Алекса Малишенка: щоб отримати максимум задоволення — дозвольте фільму «вести вас» та брати весь час, який авторка заклала на споглядання сцени. Це, так би мовити, медитація.

---

Читайте також: Аппекс про новий альбом «Внутрішня Волинь»