За 2023 рік, за підрахунками Лірум, вийшло понад 1100 альбом. Близько 400 з них — повноформатні альбоми. Це ще більше, ніж минулого року, і в рази більше ніж десять років тому.
Загалом же тенденції минулого року збереглися. Артисти продовжують надавати перевагу синглам та мініальбомам, а не великому формату. Традиційні гранди української сцени все ще не випускають альбоми. Більшість релізів — представники «середньої» та малої сцени.
Цього року ми продовжили оцінювати альбоми за внутрішньою методикою. Під час оцінювання ми враховуємо три критерії: наскільки альбом є проривним з точки зору творчости, наскільки професійно зроблений, та наскільки суб’єктивно сильні емоції викликає. В оцінюванні взяли участь чотири експерти з редакції: Олексій Бондаренко, Артем Рісухін, Лєра Зданевич та Настя Головань (ковток). Вони ж написали анотації до альбомів нижче.
Читайте також:
- 22 найкращих українських альбоми 2022 року
- 21 найкращий український альбом 2021 року
- 20 найкращих українських альбомів 2020 року
- 19 найкращих українських альбомів 2019
- 18 найкращих українських альбомів 2018
- 17 найкращих українських альбомів 2017
23. Kinva — Kinva
Вихідці з гурту Shokolad Анастасія Литвинюк та Ігор Гнідин у Польщі обʼєдналися із польським контрабасистом українського походження Романом Хранюком та утворили гурт Kinva, який 2023 випустив дебютний альбом. Це вельми традиційний джаз із серйозним вкрапленням народних мотивів. Місцями це навіть нагадує аранжування до Вночі Вакарчука.
У Польщі гурт дійсно доволі помітний, та й більшість інформації про нього можна знайти саме польською мовою. Власне, складається враження, що гурт і не дуже хоче, щоб про нього тут знали, на альбомі є пісні, названі польською мовою, а, наприклад, із 7 альбомів попереднього гурту Shokolad жодного нема на Spotify.
Олексій Бондаренко
22. Ivan Humoreska — Ми маємо уявляти Сізіфа щасливим
Міф про Сізіфа постає в уяві більшості історією про тяжку кару — вічно робити безсенсовну роботу, котити нагору тяжкий камінь, який вкінці все одно скотиться вниз. Проте Альбер Камю у своєму есе «Міф про Сізіфа» запропонував нове філософське прочитання давньогрецького героя, де Сізіф — герой, який приймає свою приреченість й знаходить у своєму абсурдному покаранні свободу й умиротворення.
У такому абсурді живе й Іван Гумореска, намагаючись не загубити здатність відчувати прекрасне у воєнній дійсності навколо. Його герой живе між намаганням прожити своє життя усвідомлено, підколюванням ґраманаці, спогляданням дерева за вікном, подихом смерті від російських ракет та іншими дрібницями життя, загортаючи це все в іронічно-чудернацькі тексти і не менш цікаву музику. Іван каже, що у 2023-му жанрів не існує, тому він не обмежується одним стилем. Такі тези можна почути від кожного другого сучасного музиканта, який вивчив більш як три гітарні акорди, та у випадку Гуморески це більш виправдано.
Слухаючи Ми маємо уявляти Сізіфа щасливим, хочеться згадувати Мертвого півня початку 90-х і називати всю цю музику красивим, хоч і лінивим терміном «артрок», щоб узагальнити не узагальнюване. Альбом повен звукових експериментів, тут можна почути що завгодно, від постулатного прогроку до ще одного авторського прочитання фолку, східних психоделічних мотивів, краутроку і навіть жвавої електроніки, якій пасує звучати десь у Closer. Та врешті це майстерне жанрове жонглювання каже, що перед нами — справжній митець, котрий вміє робити музику висловлюванням, а не контентом для стримінгів і соцмереж. Та й не всій музиці варто бути широкодоступною, треба ж лишити смаколика для тих, хто шукає й цікавиться.
Лєра Зданевич
21. Ziferblat — Перетворення
Циферблат мали би бути в топах року принаймні за свою амбітність. Це, певне, найдивніший, найбільш артовий і музично винахідливий гурт. Циферблат хочеться називати невимовними романтиками: це розповсюджується як на бажання робити тільки так, як їм хочеться, так і на підхід до своєї творчості. Власне хіба цим і можна виправдати російськомовний приспів пісні Дурень, який музиканти виправдовують творчою незмінністю надпису на стіні.
Циферблат експериментує з жанрами. У відгуках можна знайти згадки фанку (ну тут очевидно по Диско-Фанко терапії), вплив Боуї, бритпопу, 90-х і не тільки. І дійсно все це там є. Його намішано настільки багато, що, щоб розібратися, треба мати непересічну музичну ерудицію.
Це особливо іронічно, враховуючи, що гурт випускається на одному лейблі з Машею Кондратенко. Яка, здається, перепробувала вже все, що тільки можна, щоб зачепитися за хайптрейн і досі не знайшла себе.
Перетворення — однозначно сміливий перезапуск гурту. Можливо надто перемудрений, можливо, надто наївний водночас. Але це музика, яка змушує здіймати брови догори й радіти, що в українській попмузиці взагалі є таке явище.
Олексій Бондаренко
20. Disappeared Completely — Pretty Average
Disappeared Completely на цьому альбомі перетворилися з гурта, чия поява на релізному полі не обходилася без порівнянь з The xx та Radiohead, на щось більш агресивне і самобутнє. Pretty Average — це альбом в найкласичнішому розумінні цього слова, цілісне й продумане музичне висловлювання, чия поява обґрунтована внутрішніми трансформаціями учасників колективу і потребою означити, де гурт є зараз на музичній мапі. І це заслуговує на повагу в світі, де лонгплеї здебільшого є збірками неповʼязаних між собою синглів. Приємно бачити артистів, які все ще працюють за принципом «альбом як віха творчості».
Більше драми, більше експресії, більше гітар, порівняно з попередньою творчістю — це справді музика, наближена до нерва сьогодення. Важко залишатися спокійним та меланхолійним у такі буремні часи, от і Disappeared Completely шукають звук для вираження чогось дуже особистого (а історій там вдосталь).
Музиканти повторюють у програмних інтервʼю, що Pretty Average зʼявився з бажання робити музику, яка б розвалювала на живих концертах. Я бачила гурт наживо з цим матеріалом, і можу констатувати, що їм вдається бути ненудними та балансувати між гаражним запалом і вилизаністю інді-року. Таких виконавців варто цінувати, оскільки часто поточна українська сцена, на жаль, не може похизуватися спроможністю видавати у лайві матеріал так же якісно, як дистрибʼюторам на реліз. Проте на записі цього лонгплею кудись ділася добряча частина сценічної експресії, складається враження, що гурт надто вже тримався попередньо наміченого меланхолійно-електронного курсу, стримувався, щоб не вибухнути по-справжньому. Хтозна, чи це частина концепції альбому, врешті, сама його назва відлунює добрячою самоіронією.
Загалом Pretty Average — це гарний приклад того, як робити те саме «західне» інді, яке було б на українських (та й не тільки) теренах значно затребуванішим, народися учасники в умовній Британії чи Німеччині. Тому хочеться побажати учасникам не зважати на закиди і далі досліджувати свою музичну експресію.
Лєра Зданевич
19. Onuka — Room
Альбом Onuka — найкращий за звучанням з усього списку. З ним просто неможливо конкурувати по рівню саунд-продакшну і комплексності музичного підходу. Євген Філатов багато часу присвятив своїм проєктам «Як звучить Україна», але це радше звукові експерименти, тоді як Room — гра по-справжньому.
Євген та Ната постійно вдосконалюються. Їм усе краще вдається велика форма — велика рідкість для наших часів. Саме тому Room цікаво слухати від першої до останньої ноти — суцільний жах для людей, які постійно сидять у тіктоці.
На треці LINA так взагалі доречні порівняння із Moderat, а не так багато гуртів вважаються ледь не еталонними з точки зору електронного звучання.
Водночас у Room проявляється певна проблема, з якою стикнулася Onuka. Патріотична тематика дуже натужно лягає на «бездушне електро». Колись із треком Misto Наті і Євгену і так вдалося неможливе: написати глибоко патріотичну (щодо Києва) пісню з використанням мінімальної лірики й електронний обрамленням. Повторити це в масштабах альбому-рефлексії на війну виявилося важчим завданням. Навіть трек під назвою Peremoha все ще звучить як фестивальний бенгер, але не крик душі. Саме тому, емоційна прив’язка, на якій має триматися ця платівка, розбивається на звучання, яке з емпатичною музикою не асоціюється.
У будь-якому разі творчість Onuka вже зараз можна заносити у національну культурну спадщину. Рівень, на якому працює ця артистка, майже недосяжний для більшості інших українських артистів і їм усім багато чому треба в неї навчитися: як у звучанні, так і в живих виступах.
Олексій Бондаренко
18. Nazva — Гурма
Nazva відроджують традицію концептуального альбому. Відгомін наскрізної драматичної лінії можна знайти й в інших платівках цього списку, але довести список пісень до формату ледь не театральної вистави, ще й з колаборацією на кожному треці — це потребує особливого таланту. Не дарма Павло Гоц має освіту режисера.
Суперсила гурту Nazva полягає в умінні збирати навколо себе нескінченну кількість талановитих людей. У цій дивній синергії не виглядає навіть дивним те, що гурт співпрацює із лейблом Pomitni, що важко було б передбачити, враховуючи ростер лейблу.
Альбом Гурма (що є синонімом слова “юрба”) — це проєкція того, як музиканти гурту Nazva бачать музику й образи своїх колег. Від кожного гурту та героя вони взяли те основне, що вважають найцікавішим для себе: наївність Tember Blanche, ніжність Renie Cares, проникливість Артистки Чуприненко, зухвалість Марини Круть, унікальне звучання Гордія Старуха, вокальне багатство Юлі Юріної.
Разом це звучить як навдивовижу цілісна, цікава й розмаїта подорож, яка тримається купи лаконічним, але виразним інструментальним арсеналом самої Nazva, які не тільки не розгубилися на фоні інших артистів, а й змогли ввібрати в себе найкраще.
Олексій Бондаренко
17. Паліндром — Найліпші питання собі
Ще одна можливість поринути в уже знайомий світ Степана Бурбана. Із альбому Придумано в черзі там мало що змінилося. Паліндром розповідає про любов до коханої, смуток за втратою мами, осмислення себе як артиста в індустрії, роздумує про воєнну реальність країни, пошук і прийняття себе в ній.
Та змінилася форма — після цього альбому читати про «репера Паліндрома» доведеться в рази менше (сподіваюся). Це вже впевнений роцк, записаний з живими інструментами. У своєму жанрі альбом довершений — мені аж сумно трохи, що нема, до чого докопатися… може, пред‘явити Степану за неідеальний вокал? Але, будьмо чесні, кому воно треба? Ця музика про інше. І слухачів усе влаштовує, бо зі своїми задачами Паліндром справляється на відмінно.
Настя Ковток
16. пуленбір — музика грає
Я ніколи не жила у Львові. Та й була там не так часто, як хотілося б. Та, коли я ввімкнула музика грає, пуленбір підійшов до мене, впевнено взяв за руку й сказав: «Я тобі покажу, який ти ще не бачила Львів». А я що? А я не пручаюся.
Під час цієї прогулянки ми встигли нахуяритися/добряче набратися, поспати в «Арсені», попиздитися/вступити в бій із кріслом, побіситися на тих, хто називає ціни в баксах, а не гривнях і прорекламувати Uklon. Ще й по дорозі завітали в таємниче місто «П», яке «пахне кіосками, еспресо і алкашами».
Але розібратися, чому «вона кОпає його рюкзак», так і не вийшло…. можливо, вийде в наступних релізах, можливо й ні. Але наразі музика грає, і на цьому дякую.
Настя Ковток
15. Roman Bulakhov — Surfing
Surfing певне наймасштабніших джазовий альбом в історії України, як за розмахом задуму, так і за кількістю залучених музикантів. А їх тут понад 20 з усього світу. Відповідний розкид по жанрах: від сучасного джазу (Lonely Sad Tbilisi Dog) до джаз-року (You Never Know What Will Happen Next), мат-року (Bog Cool And Angry) й елементів металкору (Hammer To The Head) та й всього завгодно, і все тримається на віртуозній гітарі Романа.
Зокрема взяли участь і українці: Hyphen Dash, Hidden Element, Денніс Аду. Тим контраверсійнішим є й бекграунд виходу платівки.
Сам Роман Булахов — гітарист гурту Нерви. Народився в Сєвєродонецьку, разом з гуртом у 2015 році переїхав у Росію. Там і заробляв, мав власний магазин гітар у Москві. Після 24 лютого 2022 року виїхав у Грузію та Європу і покинув все нажите в РФ.
До Нервів в Україні (та й у мене особисто) ставлення неоднозначне. Формально вони є українцями і війну засудили, але з 2014 року жили й працювали переважно в Росії. Зараз вони збирають багато грошей в турі в тому числі й на ЗСУ. Сам Булахов чітко ідентифікує себе українцем.
З огляду на це приналежність альбому до нашої індустрії — питання спірне. Але Surfing дійсно видатна робота світового рівня і відмовлятися від такого скарбу — однозначна втрата для української музики.
Олексій Бондаренко
14. Chubáreenee — Height
Іноді здається, що про джазовий гурт (чи то навіть оркестр) Chubáreenee знають тільки на Подолі та в Малому театрі. Власне, перший альбом гурту — це лайв у барі HVLV. А презентацію студійного повноформату Height організовувала Леся Квартиринка. І насправді доволі сумно, що про такий якісний і милозвучний джаз у нас майже не чули.
Приємно вражає і вирізняє з-поміж багатьох джазових альбомів те, що композиції тут доведені до логічної форми. Вони не звучать як шматки джемів, нарізані на треки, це окремі історії, що мають власну драматургію, настрій і напрям.
Звучання барабанів, ніби з легким присмаком хіп-хопу, відсилає до сучасного UK джазу, водночас гітара, що пульсує і подорожує треками до тріо Khruangbin. Але головне — як усе це звучить разом, а разом це звучить напрочуд атмосферно. Цей альбом не хочеться виключати, і якщо вам наступного разу спитають, що ви можете порадити з українського джазу, цілком безпечним варіантом буде порадити Chubáreenee.
Олексій Бондаренко
13. Stoned Jesus — Father Light
Перший за п’ять років альбом гурту. Перша частина запланованої дилогії (Mother Dark має вийти вже цього року). Ігор Сидоренко, в одному зі своїх інтервʼю, каже, що зараз люди переважно не слухають альбомами. І я частково з ним погоджуюся. Але Father Light, як й інші альбоми Stoned Jesus потребують занурення. Це не рівномірний альбом: між акустикою та емоційними соло, між прогресів роком та стоунером.
Він починається з майже клаустрофобного головного треку, який був написаний за часів пандемії. І вже на Season of the Witch гурт вривається у масивні рифи, не покидає глобального контексту — параною. Музичні відсилки до Black Sabbath та майже одинадцять хвилин стрибків у темпі виносять до Thoughts And Prayers. Таких Stoned Jesus тепер хочеться навіть більше — з цупкими рифами, іронічним текстом та шикарним гітарним соло. Водночас Porcelain та Get What You Deserve — це яскравий приклад найкращої форми гурту. Вони накривають атмосферою, придавлюють наче важка ковдра.
На відміну від другої частини дилогії, про яку Ігор каже, що вона буде більш особистою, Father Light не зачіпляє тематично так, як можливо він міг би це зробити у 2021. Він тримається цілісно, але найбільший його вплив відчувається саме музично, емоційно. Тут багато 70-х, багато спроб рухатись убік-вперед стилістично. Це робота, яку хочеться слухати повністю, і завдяки якій хочеться чекати другу частину.
Артем Рісухін
12. Psionic Arc — Mama! I’m Leaving Metal!
Альбом київського метал-гурту Psionic Arc майже пройшов повз радари видань, не зачепився у топах. І це дивно, адже якщо навіть не брати до уваги радикальну і доволі самоіронічну зміну концепції гурту (ще сім років назад це Psionic Arc грали якісний металкор, все за канонами жанру), це неймовірно весела і по-своєму щира робота.
Mama! I’m Leaving Metal! — це перетворення кліше, відвертого цитування та глузування з жанру на f*ck буквально всім, в тому числі і самім собі. Поки Lifewolves відкидає у найкращі часи Protest the Hero та відривається у вокальних партіях та вовчих завиваннях, Cosmoskit уносить у космічні далі інструментального прогресив-металу. Водночас AmenRa(p) абсолютно несподівано витаскує соло на саксофоні, перекидає у вокальні гармонії з близькосхідними мотивами. Spaceshroom Flow хоче повернути з небуття кренк.
Кожен трек альбому — це наче антологія музичних ідей гурту, який хоче сказати своє фінальне слово без умовності, без серйозності. Втім, хай навіть ця іронічна подача та тексти які наче ліпили з різних фраз, не вводять вас в оману. Цей альбом зіграний і записаний професіоналами. Не намагайтеся повторити ці трюки вдома.
Артем Рісухін
11. Phil It — Пролог, Епілог
Поки гурт Kadnay скаче по синусоїді помітності й забуття, а також участі в різної естрадності проєктах, його учасник Філ Коляденко взявся за сольну творчість. 2023 року проєкт Phil It випустив дві платівки, які концептуально й стилістично можна об’єднати в один альбом — Пролог і Епілог. Це атмосферна, винахідлива і глибока музика, що містить глибинні рефлексії і багаті аранжування.
Особисто для мене Phil It багато в чому нагадує Woodkid. Це так само музика, яка знаходиться поза жанрами, хоча наближається до попіндустрії. Це своєрідний артпоп від людини, яка втомилася варитися в жорнах шоубізнесу і хоче висловитися. Це музика, яка не має естрадного потенціалу, але розкриває Філа як талановитого й глибокого митця.
Живий виступ Phil It мені пощастило побачити на Megogo Music Awards, і це один з найкращих лайвів, які мені доводилося бачити. Філ об’єднує атмосферність музики із потужною хореографією шоубалету. Це той випадок, коли сцена використовується по максимуму, а харизма б’є від кожної людини, що на ній знаходиться.
Phil It — це заявка на статус одного з найцікавіших композиторів/аранжувальників сучасної української сцени. Це зовсім інший рівень попмузики, і хотілося би, щоб попмузика наступних років рухалася саме в такому напрямку.
Олексій Бондаренко
10. maxandruh — Holy Random
Максим Андрух — один із найталановитіших саундпродюсерів Дніпра. Співзасновник DZ’OB та експериментатор. І повірте, Holy Random — це суцільний експеримент. Складно звʼязати всі треки в якусь цілісну картину, втім всі вони не звучать як нариси. Скоріш — як спроба Максима зафіксувати себе у музичному просторочасі. Тут і ембієнт, і брейккор, і винахідливі експерименти з гобоєм Василя Старшинова на Transpolaria. Усі партії в треку крім барабанів — це гобой, який звучить через гітарний процесор.
Якщо сусіди Максима Monotonne (Юрій Буличев теж долучився до цього альбому) лише обережно вкраплюють глітч у свої треки, то Макс пускається у всі тяжкі. Глітч стає зіркою альбому, але саме завдяки цій контрастності на тому ж 3d April, альбом не відпускає, тримає у напрузі. Він не хоче бути зручним, він хоче бути промовистим, в чомусь нахабним і несподіваним. Це один із найцікавіших електронних релізів Дніпра за декілька років. Чудовий дебют, до якого хочеться повертатися за нюансами, за емоцією.
Артем Рісухін
9. Структура Щастя — Вовк
Відверто кажучи, минулого року про Систему Горя Лізи я писала більше з позиції «ооо музика для зумерів, треба брать!», але суб‘єктивно мені чогось у треках Структури не вистачало. Послухавши Вовка, я викупила, чого саме. Автобіографічності.
У цій неймовірно щирій роботі кролик, якого ми знаємо з попередніх релізів, піддався впливу своїх кривдників і повірив у власну нікчемність. І, як це часто буває, із позиції жертви свідомо перейшов у роль нападника. Точніше, вовка, який «очолив цей харчовий ланцюг» і хоче «пережити тих мудаків, що були лицемірні, хоче бачить, як ви захлинаєтеся в піні».
Але за маскою все ще живе понівечений кролик, який шукає спокій і «не хоче продовжувати життя, яке побудував».
Послухавши альбом, мені чисто по-людськи захотілося обійняти Лізу та подякувати за цю роботу. Думаю, якщо музика викликає сильні емоції — це музика хороша.
Настя Ковток
8. Марія Квітка — Дай серцю Волю
Братися за фольклорний матеріал в Україні сьогодні — задачка із зірочкою. Із одного боку це безпрограшний варіант, тому що фольк сидить в наших душах дуже глибоко і задача митця, повернути ці скрижалі, а вони самі зроблять всю роботу. З іншого, це зрозуміли всі, кому не лінь, і завалили ринок тоннами посереднього контенту, за який частіше соромно, ніж радісно. (читай — байрактарщина)
Цей альбом — приз Марії Квітки за перемогу в «Голосі країни». До речі, останньому, який проводився ще в Києві. І це ще один важливий фактор, тому що переважно доля переможців «Голосу» складається не найкращим чином. Навряд ви зараз згадаєте бодай одного артиста, який не те щоб дійсно став популярним, а хоча б випустив притомну платівку.
Тож замість того, щоб цілитися в телеаудиторію, Марія пішла до Ярослава Татарченка, саундпродюсера й учасника гурту Тонка, який став продюсером Дай серцю Волю. Цей визначило долю альбому і дозволило йому стати одним із найсміливіших і найцікавіших висловлювань в українському постфолку останніх років.
Складні ритмічні конструкції, винахідливі гітари, неочевидне семплування, атмосферність треків — усе це вирізняє альбом Марії Квітки з-поміж усього іншого. Це є й головним досягненням, й основною проблемою. Часто за експериментами губиться сама артистка, а її голос стає лиш одним з елементів пісень, але не його провідною силою. Це музика, яку цікаво досліджувати, яку можна демонструвати як приклад по-справжньому креативного підходу до народного вокалу.
Плескач — готовий фестивальний хіт. На жаль, серед інших пісень альбому знайти пісні, які б дійсно могли знайти шлях до широкої аудиторії непросто. Але це міг би бути потужний фундамент для розвитку проєкту в майбутньому.
Олексій Бондаренко
7. Otoy — Недовготривалі Відносини
Хіп-хоп, який народився в суворих кварталах і вперше піднявся у мейнстрим на гостросоціальних темах, сягнув комерційного успіху на іншому. Нашарування «попсової» легкості із цікавими творчими рішеннями, живими інструментами та недурними текстами зробили цей жанр головною музикою у світі. І цей шлях торували репери від 2Pac до Кендріка. Чисті жанри вимерли ще в 90-х.
Сучасний український хіп-хоп страждає на одну хворобу. Він не вміє бути легким. Або це відсилання на генгста-реп із локальним колоритом (що звучить вельми непереконливо, бо вулиці Сихова все ж важко порівнювати з життям чорношкірих у Комптоні). Або це зовсім беззубий R&B, де в текстах важче знайти щось глибше за «очі-ночі-дівочі». Або це нова школа, яка глушить тебе перегруженим усім. Або ж спроби у соціально-політичну повістку. Усе це є в інших альбомах Otoy, але Недовготривалі відносини звучить наче відпустка на Мальдівах.
Недовготривалі відносини хочеться порівнювати із альбомом супергурту Silk Sonic, де об’єднали зусилля суперзірка Бруно Марс та видатний продюсер і музикант Anderson .Paak. Тут за музичну складову відповідає The Lazy Jesus, бас-гітарист і продюсер, який працював ледь не з усією українською музичною сценою. Саме його аранжування принесли в цю музику повітряність і впізнаваний фанковий вайб. Сам же Вячеслав звучить настільки розслаблено й переконливо, що купує тебе з перших рядків.
Найцікавіше, що фіти, певне, найслабша частина альбому. Otoy тут цілком достатньо й інші артисти звучать наче невчасно зайшли в гості, як за рівнем лірики, так і рівнем виконання. Дрофа ж говорить про зраду, про втому від публічного життя, про екзистенційну кризу. Можна було б закинути — чому тут нема про війну? Бо про це є в усіх інших його альбомах.
Недовготривалі відносини — це свідомий ескапізм. Це путівка в життя, де тебе турбують зовсім інші речі. І виявилося, що такої музики страшенно не вистачало українській сцені.
Олексій Бондаренко
6. zwyntar — Тисяча очей
Ще один альбом-довгобуд, пісні з якого готувалися, гралися на концертах і поступово випускалися синглами з 2018. І це є чи не єдиним мінусом альбому, оскільки пісні при прослуховуванні автоматично діляться на «о, так вони це ж вже n-нну кількість років грають» і «о, щось нове». Та Zwyntar наразі — найголовніший український гурт у ніші кантрі, і тому вихід їхнього альбому — ціла подія.
Хоча дарк кантрі — занадто прямолінійний термін для музики Zwyntar. Адже на альбомі ми можемо почути натхнення як очевидні для жанру (як-от фолк чи госпел), так і не дуже очевидні — як от хеві-метал, стоунер чи психоделічний рок. Що найважливіше, цей весь жанровий та інструментальний мікс звучить цілісно і вимальовує химерний і автентичний звук гурту. Я ж дуже поважаю гурти з саундом, що впізнається з перших нот.
Тичяча очей цікава не лише музично, а й текстово. Тут так багато про смерть, як у доволі класичних для готичного кантрі murder ballads, яких тут кілька, чи у розповідях про благодать релігійних культів. Видно, що в гурту є жорсткий фільтр матеріалу, і те, як вони відточують тексти, викликає щирий захват, вартий розглядів під сюжетним мікроскопом. Усі персонажі з рядків постають яскравими образами під час прослуховувань, усі розповіді — живі й колоритні.
Та не так страшна фольклорна болотяна нежить, моторошні міські легенди чи усвідомлення розплати за гріхи, як українська реальність. А її тут вдосталь — про минуле (Інтродукція. Камʼяна могила), теперішнє (Госпел) і, на жаль, майбутнє чи теперішнє для багатьох, чиї життя нівечить Росія (Мати темрява). Гурт каже про свій альбом, що «це трохи апокаліптичне відчуття світу, що руйнується навколо нас просто зараз». Краще й не скажеш.
5. Юля Юріна — Рефлексія
2023-й рік став для Юлі Юріної надзвичайно активним: дебютний сольний лонгплей, концертна програма Ґвара, яка потім стала лайв-альбомом, ЕР переробок різдвяних пісень, а також хрестовий похід проти шароварщини. Та, як на мене, найголовніше за цей рік — Юля нарешті знайшла свою справжню, не фолкову форму.
Чому така важлива її не фолкова форма? Бо Юля чи не в кожному інтервʼю розповідає, що хоч вона з фолком все життя, та її тягне в бік відвертої попмузики. Там вона може не ховатися за давніми текстами й мелодіями, а бути чесною зі своїм слухачем. І якщо раніше ця чесність була фріковою і непослідовною для слухача після Yuko (період ЮЮ), то зараз Юля показує нам темніші сторони своєї натури, говорячи про слабкості, депресію та досвід абʼюзу.
Рефлексія є тим, чим здається — це готична робота, яка занурює в емоційні досвіди, не завжди найкращі, проте завжди яскраві. Юля злиться на світ навколо і не переводить це все в жарт, а дозволяє емоційному надриву вийти назовні, що особливо видно на лайвах (рівень яких може молодій сцені хіба що снитися). Це все підкреслюється виточеними аранжуваннями, де декларований поп змішується з електронікою та роком. Виходить похмура попальтернатива.
Цей альбом готувався до релізу 25.02.22, але він був перенесений через очевидні причини, перекладений і доповнений (Чорна хмара). Так, це вартувало перероблювання великого пласту роботи, але Рефлексія від цього лиш виграла. Навіть якби реліз встиг би заскочити в останній потяг доповномасштабної музики, кому потрібні були б терзання на той момент неоднозначної артистки, яка в очах багатьох «зрадила трушну музику» в Yuko і перейшла на сторону зла, тобто російськомовної провокативної попси.
Повномасштабна війна ж показала, ким Юля себе справді ідентифікує, і після волонтерської і фолькової діяльності з Ґварою оновлена Рефлексія виглядає як довгоочікуваний і міцний дебют Юлі Юріної як сольної артистки (так, уже не ЮЮ). І можна впевнено говорити, що вона заслуговує на більшу увагу аудиторії, ніж наразі має.
Лєра Зданевич
4. Пиріг і Батіг — Зелений
Є щось прекрасне в даті 17.11.23. Тоді вийшов найкращий український альбом 2023-го року на думку нашої редакції (і один з найкращих водночас в 22-му році), а також ще один альбом, який десь дуже поруч. Такі схожі в плані якості мистецького висловлювання (на нашу субʼєктивну думку) і такі віддалені за сетингом. Якщо Warнякання — це камера реакцієспостереження за «тут і зараз», то Зелений — річ позачасова, чиє сприйняття навряд зміниться за 10-20 років.
Пиріг і Батіг працюють у напрямі співаної поезії, проте це надто широке визначення, куди можна зарахувати і Артема Пивоварова з його проєктом Твої вірші, мої ноти. Проте внаслідок різниці у підходах таке порівняння ніколи не здасться доречним. Так, якщо До весни могла би бути будь-якою іншою піснею Пивоварова, якщо з неї забрати поезію Антонича, то з Пирогом усе складніше. Адже його ціль — не обтесати красу поезії до текстового супроводу всюдисущої безликої радійщини, а навпаки, розкрити її у всій її величі, щоразу перевинаходячи під це власний стиль музичної експресії. Тому альбоми Поетичний на слова Тичини, Сьпівомовний на слова Руданського та врешті Зелений на вірші Антонича такі несхожі між собою.
Зелений — дуже барокова річ, на якій проєкт розрісся до розмаху звучання невеликого оркестру напротивагу строкатому мінімалізму попереднього альбому Сьпівомовний. Не останню роль в цьому зіграли музиканти з академічним бекграундом. Чого не зробиш, щоб передати містичність Антонича. Поезія на альбомі живе й дихає, утворюючи цілісну історію. Ми разом з нею немов біжимо через кволий сон і ритмічну міську метушню до чогось природного, сюрреалістичного життєдайного і врешті вічного. Десь в інтервʼю Марʼян Пиріг розповідав, що до написання музики для поетичних текстів він підходить, як до саундтреків, які мають обрамлювати кіно.
Врешті, тяжко сказати, хто кого обрамив — Пиріг і Батіг поезії Антонича, чи це поезія Антонича окриляє музику Пирога і Батога. Найголовніше — ми маємо величну роботу поза часом і короткочасними трендами, яка не спрощує літературного класика до рівня «how do you do, fellow kids», а дає слухачеві відчути його багатогранність.
Лєра Зданевич
3. Христина Халімонова — Прокидатися навесні
Христина Халімонова належить до когорти загадкових мисткинь. Вони наче стихія, з’являються в певний історичний момент, виблискують, залишають по собі слід, і знову ховаються у свої творчі ліси.
Це важко слухати. Через те, що кожна пісня ріже тебе наче ніж. У мене йдуть мурахи буквально від кожного твору. Стає боляче, ком стоїть у горлі. Не кожному режисеру вдається за півтори години фільму викликати у людини емоцію. Халімоновій вдається прокрутити тебе через м’ясорубку почуттів і змусити ридати за 60 секунд Повітряної тривоги.
Прокидатися навесні, певне, одне з найкращий, найчесніших, найгостріших висловлювань про війну, як було за цей час, і, скоріше за все, буде. Христині для цього достатньо лише її голосу й укулеле. Це поезія в музиці, це чиста, викристалізована творчість. Саме тому вона майже приречена на культовість рівня забуття. Про цю музику знають ентузіасти й меломани, але важко уявити як їй дістатися широкого слухача, тільки якщо не стати легендою. Що Халімоновій цілком під силу, щоправда, від неї це мало залежить. Якщо говорити за цей альбом — вона вже все зробила.
Олексій Бондаренко
2. Tember Blanche — Ти лиш людина
Перший альбом Tember Blanche я полюбив, не бувши знайомим із Владом і Сашею. З того часу ми подружилися, а з Владом так взагалі запустили спільний проєкт «Звучить!». Того все написане далі не можна назвати об’єктивним.
Чого не скажеш про оцінку і місце в цьому рейтингу. Це дійсно зведений результат по редакції. Очевидно, що він не може бути абсолютно об’єктивним, але абсолютно об’єктивним я б не назвав жодну оцінку в цьому рейтингу, вона все одно є наслідком тих чи інших впливів і особистих уподобань. Ми лише намагаємося позбутися надто сильно персонального впливу і розпорошити його між членами редакції.
Закінчили дисклеймер, і тепер можна сказати про альбом. Лірум починався передусім як видання про українське інді. Тоді нашими героями були 5 Vymir та гурт Pur:Pur. На сьогодні Tember Blanche, певне, найпомітніший і один із найбільш успішних інді-проєктів останніх років. У них на рахунку є суперхіт (Калуські вечорниці), самостійно зібраний тисячник у Києві та понад 2 тисячі аудиторії на фестивалі (Файне місто). При цьому за спиною Саші й Влада нема ані продюсера, ані великих капіталовкладень.
Ти лиш людина ризикував захворіти на синдром другого альбому. Свій стиль, підхід і унікальність дует показав на першому лонгплеї. Але натомість другий альбом став етапом дорослішання. Tember Blanche постійно експериментують, але примудряються залишатися вірними власному стилю. Тут є неймовірно щемка балада Пізно, хітова й іронічна Хороший хлопець, концертний бойовик Так чи інакше, наївна й мила Завтра.
Попри зовнішню простоту форми, у текстах Саші Ганапольської навдивовижу багато глибини. І щоб її розкрити варто послухати ці пісні не раз і не два. Але ця глибина не ховається за ускладненнями форми, вона просто є. І саме в цьому криється чистий талант, який вирізняє Tember Blanche з-поміж інших артистів, які відчайдушно намагаються витиснути із себе чи то хіт, чи то нове слово в музиці.
Олексій Бондаренко
1. Антон Слєпаков, Андрій Соколов — warнякання
Warnякання важко слухати. Я люблю і ненавиджу Антона Слєпакова за те, що він змушує відчувати у своїх піснях. А він змушує відчувати все. Кожне слово. Цей альбом прибиває тебе до землі і не відпускає.
На відміну від ВГНВЖ, де всі треки маніфестують, пробивають електронними бітами та жорсткою подачею Антона, його дует з Андрієм Соколовим не має на меті докричатися чи достукатися. Платівка покладається на документальність та рефлексію, які роблять свою справу. warнякання — це терапевтичний сеанс, у якому тебе проносять по містах, місцях, людях, долях від початку повномасштабного вторгнення.
Документальні аудіофрагменти, нариси та історії — Антону та Андрію нема потреби створювати музичну драматургію, бо за них це робить фіксація реального життя. Утім даунтемпо Андрія Соколова не звучить фоном, не втомлює своєю монотонністю (попри аритмічність). Музика у warнякання відіграє важливу роль — занурює у контексти (наче ми колись з них виходили або вийдемо), без перетягування емоційної ковдри на себе. Це намет, в якому Антон збирає слухачів, це світло прожекторів, які Антон повертає на фрагменти того, що всі ми переживаємо ці два роки.
З 23 треків, кожен з яких розбиває серце, мені особливо важливий і близький Клуб, якого нема, присвячений дніпровському клубу Модуль, команда якого з перших днів повномасштабної війни воює та волонтерить. Ми живемо у час, коли мистецтво, справжнє мистецтво рафінується у своїй життєтворчій функції, стає критично важливим. Таким є і warнякання. Це альбом про нас, для нас. Це найважливіше музичне висловлювання минулого року.
Артем Рісухін
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: