Рік народження нової української музики. Музичні підсумки 2022 року

Як повномасштабне вторгнення РФ призвело до карколомного підйому музики, але поки не індустрії.

2014 рік вважається роком буму української музики. Після Майдану з’явилося доволі багато перспективних артистів, а російські попзірки майже покинули український ринок. Але попри все на кінець 2021 року складалося враження, що музичний процес заходить у глухий кут. Щороку все важче було назбирати хоча б з десяток альбомів, які хотілося б додати до фонотеки. Нові артисти все частіше цілилися в віральність, а не творчість. Одна й та ж когорта попартистів окупувала головні мас-медіа. Все це на фоні розборок стосовно роялті, у які втягнулися всі більш-менш помітні артисти й артистки.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну змінило все. Після 24 лютого був страх, що індустрія зупиниться: українська музика перестане продукувати новий контент. Сталося з точністю до навпаки. За підрахунками LiRoom у 2022 році українські артисти випустили приблизно втричі більше музики, ніж у будь-який із попередніх. Ми побачили народження цілого пласту нових артистів та навіть кількох стилістичних напрямів, зокрема, «байрактарщини».

Головний редактор LiRoom Олексій Бондаренко аналізує основні тренди, які зʼявилися у 2022, та пояснює, чому трагічний для нашої країни рік став роком навіть не відродження, а народження нової української музики.

Перехід на українську

Давайте будемо чесним, українська музика так і не відрефлексувала події 2013-2014 років. Звичайно є винятки. Але загалом індустрія продовжила працювати в «позаполітичній» парадигмі. Російська мова весь цей час залишалася цілком легітимною в репертуарі як попзірок, так і андеграундних артистів. Monatik зібрав стадіон з переважно російськомовним репертуаром. Тренери «Голосу країни» продовжували говорити російською. Артисти — загравати з російським ринком, а продюсери — писати музику тамтешнім музикантам. Багато хто навіть продовжував виступати й в Росії, і в Україні.

Після Майдану, окупації Криму та початку війни на Донбасі відбувся прорив у музиці. Відродження. Але тектонічного зсуву не сталося. Нова українська музика не народилася, хіба трохи оновилася. 

Більш спритні артисти зуміли заповнити ніші, які звільнилися після відходу російських попзірок (наприклад, Олег Винник який вдало застрибнув в аудиторію Стаса Михайлова та Лепса). Зірки першого ешелону продовжували вдавати, що бути аполітичним (читай, співати російською) — це круто і доросло (як Dorofeeva, Mozgi, Макс Барских, Monatik, Іван Дорн тощо). Різноманітні поппремії з року в рік отримували ті ж самі люди (The Hardkiss та Yuna вже стали внутрішнім мемом).

24 лютого 2022 все змінилося. Ілюзії стосовно «не все так однозначно» розвіялися. Ті, хто мали зробити вибір між Росією і Україною, були змушені його зробити. Мовчання стало ознакою зради. Підтримка Росії — співучастю в убивствах і тероризмі. Буквально за тиждень-два індустрія різко очистилася. Не останню роль в цьому зіграв Макс Барських, один з тих артистів, який найбільш активно виступав в Росії до того, — зайняв навдивовижу радикальну позицію. 

Тепер вся публічна комунікація — українською. Нові пісні — українською. Заяви, інтерв’ю, коментарі — теж українською. Уже за 10 місяців від початку війни здається, що так завжди й було. Але ні, не було. Просто зсув відбувся надзвичайно різко. Так буває тільки у світлі тектонічних, катастрофічних подій. Власне, з якими стикнулася Україна. 

Звісно, все не так ідеально, адже залишається купа питань: як працювати із залишками російського ринку, які розкидані по індустрії; що робити з російськомовними хітами, які вже є; як вибудовувати стосунки з новою для себе аудиторією; чи варто цілитися на європейський ринок тощо. Але глобально, це нюанси. 

Новий жанр — Байрактарщина

Звісно ж, не обійшлося без надмірності. В LiRoom ми намагаємося дивитися  усі кліпи, які виходять в Україні. У період з березня по червень кількість однотипних пісень і кліпів, які оспівували байрактари, джавеліни, боротьбу з орками й кацапнею була настільки великою, що ти переставав їх розрізняти. Тим паче, що більшість подібних кліпів — нарізки з кадрами новин, які ти й так щодня можеш побачити у Національному марафоні.

Це не погано, це природна реакція. Навіть добре, що Леся Нікітюк використала свій медійний ресурс, щоб ще агресивніше запалити людей на боротьбу. Добре, що у нас з’явилася неокозацька «Горить-палає техніка ворожа». Що музиканти перестали ховатися за піснями про любов, і почали оспівувати ЗСУ. Не завжди вдало, але вже як вміють. 

Просто не треба плутати засилля пісень із різновидами фрази «русский корабль» із мистецьким прогресом. Серед пісень-рефлексій, що з’явилися у перші тижні після початку повномасштабної війни, хіба декілька претендують на статус видатних. Зокрема, Шо ви браття jockii druce та Буде весна Макса Барських.

Цей напрям у музиці поки не отримав фіксованого терміну: кажуть «байрактарщина», «байрактар-поп» і навіть неошароварщина. Але назва жанру не настільки важлива, як сам факт, що він сформувався. І багато кого дратує.

У кількох інтерв’ю, які ми брали у військових (зокрема й музикантів) лунала думка, що їх ця музика не підтримує.

«Для мене наявність слова “байрактар” чи “джавелін” у пісні не підбадьорює жодним чином. Я вважаю, що перетворення знарядь вбивства кацапні на елементи попкультури в 90% випадків — штучна, синтетична історія, яка звучить максимально награно, кон’юктурно та часто взагалі недоречно», — казав Андрій Дмитренко.

У його словах криється головна проблема цього жанру. Кон’юнктурність. Знайти правильний кут, під яким можна і варто висвітлювати війну і подвиг українців — доволі важко. Для цього недостатньо натягнути військову форму, залізти на танк та заспівати про неньку. 

До речі, саме в цьому полягає сутність більшості претензій до Kalush, які почали все активніше лунати наприкінці цього року. Попри те, що лейбл ENKO дуже якісно працює з аранжуваннями та стилем, останні роботи Kalush Orchestra, Kozak Siromaha, Skofka та навіть alyona alyona аж надто кон’юнктурні у своїх спробах грати у національний колорит. Хливнюк з автоматом на фоні Софії Київської без жодної пшениці та величезного прапора за плечима, усе ще виглядає переконливіше і викликає набагато більше патріотичних почуттів, аніж 10 пісень на кшталт Нумо козаки або Батьківщина. 

І це ми не говоримо про Тараса Боровка, який випустив три альбоми під назвою Байрактар із піснями про різні види озброєння та десять москалят.

TikTok та шалений підйом інді-тусовки

10 років тому ми запускали LiRoom як медіа, яке пише передусім про інді-музику. На жаль, більшість наших тогочасних героїв або розбіглися, або так і залишилися з аудиторією у 100-200 відданих фанів. До 2021 року здавалося, що українська DIY-сцена та великий шоубіз живуть у паралельних світах, які ніколи не перетнуться. Звісно, були винятки, як-от Latexfauna чи Tvorchi, які просочилися в мейнстрим. Але постійного потоку артистів з андеграунду в мейнстрим, який мав би оновлювати індустрію — не відбувалося.

У 2022 ми можемо зафіксувати, що прорив відбувся. 

Цьому посприяли два фактори. Перший — шалений ріст TikTok. Зараз можна стати зіркою за кілька тижнів, якщо вдало застрибнути у тренди. В Україні сформувався прошарок артистів, котрі можуть замахнутися на зали в сотні, а то й тисячі людей, завдяки успіхам у TikTok. SadSvit, Mistmorn, Структура Щастя, vioria, Артилерія та інші — усі вони знайшли значну частку своєї аудиторії саме в цій соціальній мережі. До речі, це — глобальний тренд. Якщо ви досі думаєте, що TikTok це забавка для дітей, а не Х-фактор у світовій музиці, почитайте цей матеріал.

Другий — попзірки звільнили місце. Багато артисток і артистів банально виїхали за кордон. Багато — пішли воювати. Інші ж виявилися неспроможними швидко відреагувати на масштабну українізацію. Не кажучи вже про те, що банально впали заробітки, бо зникли концерти й корпоративи. Українська попсцена у перші місяці повномасштабної війни виглядала щонайменше розгублено, тоді як домашні саундпродюсери заповзято почали фігачити контент. 

Lely45, яку ми критикували за підігравання російському ринку, випустила аж три (один з яких — переклад власних пісень) українськомовні альбоми за рік і от уже стоїть поруч із Дорофєєвою на новорічних передачах. Otoy зробив те, що мають робити репери — агресивний альбом про сувору воєнну буденність Околофронт — і ось його вже сватають у найбільші продюсерські центри. Jerry Heil потоваришувала з alyona alyona, різко змінила вектор з жартівливих пісень про брудне взуття та вільну касу на патріотичний напрям — і отримала абсолютно новий імпульс у творчості. thekomakoma просто продовжив робити свою дивакувату музику, і зараз збирає повні зали усюди, куди приїде, та наближається до статусу культового. А відкриття минулого року — Tember Blanche, які дісталися аж до Нацвідбору. The Unsleeping, які ризикували залишитися у статусі гурту для 100 фанатів, розпродають концерт в залі на 1000 людей настільки швидко, що організатори не встигають акредитовувати журналістів. Паліндром із «копії раннього Скрябіна» перетворився на ворота у світ українського хіп-хопу для багатьох, хто шукав туди вхід.

З іншого боку — переважно інертні попзірки, які раз на кілька місяців витискають із себе патріотичну елегію та мріють про закордон. З найхарактернішого — Тіна Кароль, яка випустила альбом перекладів своїх пісень англійською під вельми посередній електропоп, компіляцію українськомовних пісень, і аж один кліп на пісню з промовистою назвою Вільні. Нескорені, у якому вона їздить на джипі пустелею та драматично танцює в чорному.

У реп-тусовці теж пожвавлення: ледь не щодня з’являються нові герої, а вчорашні андеграундні артисти потроху вибиваються у мейнстрим. Важка сцена активно стає популярнішою закордоном: наступного року на Hellfest будуть уже три українських гурти (і не буде Jinjer): 1914, Stoned Jesus та White Ward (чий альбом на 56 місці за рік на сайті rateyourmusic, одному з головних меломанських сайтів світу). 

Це все надзвичайно позитивні сигнали для української музики. Уже з наступного року музичний ландшафт стане різнобарвнішим.  У нас зʼявиться багато нових, а головне — різноманітних зірок. 

А те, що у нас мало зірок, завше було проблемою індустрії, про це я писав раніше.

Індустрія не встигає за темпами розвитку музики

Якщо на рівні творчости ми бачимо величезний підйом, то на рівні індустріальних процесів усе доволі погано. На жаль, багато проблем впираються у небажання чи неспроможність держави та державних інституцій їх вирішити.

Прийнятий закон про квотування української музики на рівні 50% радіоефірів та заборону російської музики лише зафіксував ситуацію, яка і так, за негласним консенсусом, склалася після 24 лютого. Лише той факт, що «Русское радио Украина» перетворилося на «Радіо Байрактар», є дуже промовистою реакцією медіа на повномасштабне вторгнення Росії. 

Найбільшою проблемою залишається питання роялті. Попри те, що закон 5572 «розблокував» роботу організацій колективного управління, ця галузь залишається у хаосі, а публічна боротьба організацій Валерія Харчишина (УААСП) та Руслани (Автори та видавці) триває. І доки це питання не буде вирішене, годі й думати про нормальну індустрію. Оскільки без прозорих правил нарахування і збирання роялті, артисти залишатимуться без можливості заробляти на будь-чому, окрім концертів і стримінгів.

Фінансової підтримки від держави теж нема. Ще у 2021 році руками концертної індустрії держава де-факто позбавила галузь ледь не єдиного механізму державної підтримки, переформатувавши та змінивши керівництво Українського культурного фонду. Так, цього року там були невеликі гранти для окремих музикантів, але це — крапля у морі, порівняно із тим, як ця інституція підтримувала культуру раніше. До того ж зупинило видачу такого фінансування і повномасштабне вторгнення, адже фактично повноцінний грантовий сезон цього року не відбувся. 

Проникнення стримінгових сервісів в Україні досі недостатньо велике, аби забезпечувати артистам спокійне життя коштом великих прослуховувань. Хоча потроху і це змінюється.

Попри те, що лейбли й окремі дистриб’ютори ще в березні вийшли з Росії, конкретно для українського ринку вони ще не зробили  нічого особливо. Досі навіть до кінця не зрозуміло, ким і де приймаються рішення стосовно того, як збираються тематичні і регіональні плейлисти в Apple Music та Spotify в Україні. Офісів тут, під час війни, очевидно, ніхто відкривати не буде. 

Окремою больовою точкою став дистриб’ютор Believe, із яким працювала або працює значна частина українського ринку. Believe так і не вийшли з Росії (хоча обіцяли). Через це навіть великі гравці, такі як Mozgi почали забирати звідти свої каталоги. Це доволі складні юридичні та фінансові процеси. І не лише для великих артистів, а для інді-виконавців, які часто розповсюджують свою музику через TuneCore, який теж є частиною Believe. 

Але є й один, парадоксальний плюс. 2022 став першим роком від початку пандемії COVID-19, коли з’явилася можливість проводити концерти без карантинних  обмежень. Російські ракети, іранські дрони, повітряні тривоги виявилися не такими «вбивчими» для живих виступів, як санітарна заборона на масові збори. 

Як було — вже не буде

Я щиро переконаний, що 2022 рік став переломний для української культури. Це перший рік, коли майже всі українці усвідомили, що Росія — ворог. Не тільки на полі бою, а й культурно. Ще ніколи не було такого масового переходу людей на українську мову. Ще жодного разу за часи незалежності не було такої консолідації громадської думки. Можу припустити, що й такого спалаху інтересу до власної культури за останній 31 рік теж не було.

Це відкриває величезні можливості для артистів. Інтерес до них уже є і буде лише зростати. Тиску з боку російського ринку тепер немає. Питання — чи працювати з Росією, чи ні — більше не стоїть (навіть суто економічно, ніхто не захоче працювати з ринком, який з усіх боків під санкціями). Так, російські артисти за інерцією ще лишатимуться у топах платформ та особистих плейлистах людей, але ця тенденція, скоріше за все, спадатиме. 

До цього всього додається й потужний внутрішній імпульс. Нас усіх розриває зсередини. Артисти — ті люди, які можуть цю емоцію перетворити на творчість.

Дуже шкода, що поштовхом для переламного моменту в українській музиці стала велика війна. 

Але музичний висновок цього року один. 2022 — рік народження нової української музики.