«Ми говоримо і пишемо, бо не можемо дозволити собі замовкнути»: промова поета Остапа Сливинського на фестивалі «Фронтера»

27-28 липня в Луцьку тривав IV Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера». Цьогоріч фестиваль був присвячений зміні ролей: про літературу й документування дійсності, поезію та мову, що змінюються під впливом воєнних дій, а також про те, як текст можуть протистояти тиранії.

Відкрили фестиваль промовою Остапа Сливинського.

Остап Сливинський — український поет, перекладач, літературознавець і віцепрезидент клубу ПЕН в Україні. Серед поетичних збірок, численних есеїв та перекладів, йому належить ініціатива «Словник війни» — антології історій, які тлумачать звичайні слова у воєнній реальності. Детальніше про проєкт Остап розповів у нашому інтерв’ю, прочитати яке можна за посиланням.

У своїй промові на «Фронтері» Остап розмірковував над тим, чим є культура в часи війни й дав три відповіді на це запитання: спільнотою взаємодопомоги, спротивом щодо мовчання та інструментом відновлення справедливості.

Ділимося з вами повною промовою поета.

* * *

Наприкінці восьмої пісні «Одіссеї» Гомер каже: «боги посилають людям нещастя, щоб ті з покоління у покоління могли їх оповідати». Через багато віків, у трагічному ХХ столітті, Мішель Фуко доповнив цю фразу Гомера так: «Люди оповідають нещастя, щоб вони ніколи не з’явилися в їхньому житті».

Але — або ми погані оповідачі, або надто слабо віримо у силу своєї оповіді, бо нещастя трапляються з нами знов і знов. І щоразу, коли стається нова війна чи геноцид — те, що вже ніколи, вже точно-точно ніколи не мало спіткати людство — заламуємо руки, як обманута наречена: «Як же? Я так вірила словам».

То навіщо ж потрібна культура, якщо вона не робить ні світ, ні людство кращими — і, схоже, вже ніколи не зробить? Може, варто було все-таки дослухатися до сумнівів Теодора Адорно і перестати писати вірші після Аушвіцу, припинити собі співати цю колискову, після якої вже не раз наставало чергове болюче пробудження?

Ні поезія, ні філософія, ні опера, ні театр не можуть зупинити на кордоні ворожі танки, не можуть збити в небі ракету, ними неможливо говорити з ворогом, вони не можуть воскресити загиблих. То що ж вони можуть?

*

Пригадую один із вибухів у моєму місті навесні 2022 року. То був, мабуть, найсильніший приліт з початку російського вторгнення. Зранку була гроза з блискавками, і мені на якусь мить здалося, що це — якийсь запізнілий грім. Після вибуху я ще сидів якийсь час, трохи спантеличений. І в той самий час у стрічці фейсбуку прочитав щойно написаний вірш поетки Катерини Міхаліциної, яка живе за два квартали від мене:

як діти?
ідіть в укриття.
грім більше не грім.
зламалося небо.
ми вірим, що вміємо їх захистити.
що нитка життя
таки не порветься в руках безіменної парки.

Я з подивом усвідомив, що став свідком того, як із неможливої реальності народжується вірш. Те, що, за задумом агресора, мало б відбирати мову, робить її ще більш виразною. Так, я прочитав цей спокійний, навіть тихий вірш як чисту, абсолютну форму спротиву. Але ще більше здивувало мене те, що відбувалося в коментарях під текстом. Люди дякували за вірш, обіймалися, втішали одне одного. Десятки коментарів.

Маленький острівець близькості для людей, розділених у їхній тривозі стінами квартир, бетонними перекриттями бомбосховищ. Поезія заповнила потрібними словами тишу, що настала після вибуху. Поет знаходить слова там, де будь-хто інший зміг би лише обійняти.

Першою війною, яку я пережив і прожив — хай і на фізичній віддалі — була війна в колишній Югославії у 1990-х. Остання європейська війна ХХ століття, перша європейська війна за мого життя. Я її не бачив, але прочитав. І не лише в новинах, але й в щоденниках, оповіданнях і віршах. У текстах Мілєнко Єрґовича, Ненада Величковича, Феріди Дуракович, Снєжани Мулич. Коли почалися обстріли українських міст, я звідкись уже знав ці валки автомобілів, ці ночі і дні в укриттях, ці блекаути і постійне очікування закордонної допомоги; цю неможливість повірити в реальність видимого, цей конфлікт між розумом і зором.

Я згадував, і мені не просто ставало легше: до мене поверталася впевненість. Хтось уже побував усередині чогось подібного і лишив нам послання — так, саме нам. Хтось уже проходив по цьому жарі і вижив. Яке полегшення! Бо ж немає нічого гіршого, ніж усвідомлювати, що ти переживаєш абсолютно винятковий досвід, що на цьому палаючому березі, до якого тебе прибила історія, немає ніякого П’ятниці, який поплескає тебе по плечу і скаже: дивися, зміг я, отже, зможеш і ти.

Можливо, це і є найважливіша місія культури, часто не помітна з перспективи так званих «мирних» часів: бути рукою, поданою в біді. Простягнута крізь часи й кілометри, ця рука знаходить того, хто її потребує; це не напучування, не повчання, не інструкція, не вимога, не заклик і не докір, а просто потиск, що виражає оце: «зміг я, отже, зможеш і ти». Ці подані руки творять ланцюг, що тягнеться крізь час, і найкраще, що ми можемо зробити, якщо захочемо подякувати: постаратися, щоб на нас цей ланцюг не обірвався. Адже ніхто не є настільки наївним, аби вважати, що це остання війна.

Хай це буде перша з трьох відповідей на питання, чим є культура в часи війни: вона є спільнотою взаємодопомоги, що простягається крізь простір і час.

*

Зрозуміло, як непросто творити культуру в погані часи. Той, хто творить, мусить хоча б час від часу обережно ходити поза спинами інших, зазирати, помічати, порівнювати. Мусить бачити більше, ніж інші. І саме це є важким у час війни. Реальності завжди забагато, а від надміру знання про ТАКУ реальність може просто заціпити.

Саме тому культуру під час війни підстерігає небезпека мовчання. Немає нічого простішого, ніж замовкнути перед лицем жахливої реальності. Але ніколи мовчання не є таким руйнівним, як у час війни.

«Говоріть щось, бо страшно, коли всі так мовчать», — каже жінка в укритті в березні 2022 року. Якась дівчина посеред розмови з подругами дивиться на екран телефону і надовго замовкає. Я не знаю, що вона там побачила. Я знаю, що вона там побачила. 

Мовчання того, хто виконує бойове завдання на передовій: вже більше доби від нього немає повідомлень. Мовчання окупованих територій, звідки майже не пробиваються слова. Мовчання під фото розстріляних, закатованих, під фото місцевості, де колись було село, а тепер лишився тільки ландшафт. Там немає підписів, бо немає чого писати: все видно, а для того, чого не видно, немає слів.

І все-таки ми мусимо знаходити слова. У цьому полягає стратегія російського окупанта: завдати удару настільки раптового і брутального, щоб у жертви відібрало мову. Вчинити такі немислимі злочини, щоб слова для їхнього опису не знайшлися навіть через десятиліття. Ті, що втратили мову, не зможуть організуватися для спротиву, а неназваний злочин так і лишиться непокараним.

Хай це буде друга з трьох відповідей на питання, чим є культура в часи війни: вона є спротивом щодо мовчання.

*

Так, ми мусимо шукати слова, називаючи реальність на імена, бо вона не безіменна. Хай наша література від цього буде непоетичною, навіть нудною. Як той епізод «Іліади», де Гомер перелічує імена 1186 суден, що вирушили на Троянську війну, і місцевості, з яких вони прибули. Гомер знав: інакше ці імена забулися б назавжди. «Справжня поезія тримається на точності», — якось написав Сергій Жадан. Нам сьогодні потрібна справжня поезія. Настільки точна, щоб вона змогла стати актом обвинувачення.

Я вірю в те, що це можливо. Таке вже було і має статися ще раз. Наші щоденники війни, нашу воєнну прозу і поезію я хочу побачити на столі у суддів і прокурорів Гаазького трибуналу. Я хочу побачити там вірші наших загиблих і зниклих безвісти: Вікторії Амеліної, Максима Кривцова, Юрія Руфа, Володимира Вакуленка, Олега Клюфаса, Бориса Гуменюка, Миколи Леоновича. Там є імена і дати, там є місця і описи обставин, усе, що необхідно для свідчення, — і все-таки ці тексти лишаються поезією, літературою. Попри все.

Хай це буде третя з трьох відповідей на питання, чим є культура в часи війни: вона є свідченням, інструментом відновлення справедливості.

*

Ми сьогодні зібралися на фестивалі «Фронтера», щоб поговорити про зміну ролей. Так, сьогодні багато українців виконують нову для них роль, яку вимагає реальність: служба у Силах Оборони і волонтерство, протидія пропаганді і міжнародна адвокація України. Але змінилися й ролі всередині культури. Так, наш театр, наша поезія і проза стають щораз більш документальними, а наша документалістика говорить про настільки неймовірні речі, що іноді читається як фантастична література. Як і суспільство, українська культура сьогодні працює як єдиний організм, що об’єднав усі свої сили для виживання. Все – від мемів і стріт-арту до академічної музики — сьогодні має єдиний кровообіг. Це — кровообіг цінностей.

Те, що ми сьогодні збираємося, щоб поговорити про літературу — теж частина цього кровообігу. Ми говоримо про свободу, без якої неможливе письмо. Ми говоримо про письмо, яке — серед іншого — захищає свободу. Ми говоримо і пишемо, бо не можемо дозволити собі замовкнути. Заради нас, сучасних, і заради тих, кому в майбутньому стане в пригоді наша подана крізь час рука. 

Остап Сливинський

---

Читайте також: «Це найменше, що ми могли зробити». Історії книг з присвятами українським воїнам