Любовний лист з 1998 року: рецензія на фільм «Назавжди-Назавжди» Анни Бурячкової

У межах Київського тижня критики відбулася українська прем’єра фільму Анни Бурячкової «Назавжди-Назавжди». На початку вересня стрічку показали на ювілейному 80-му Венеційському кінофестивалі у програмі Orizzonti Extra. Це повнометражний дебют режисерки. Стрічка розповідає про життя підлітків у Києві 90-х років, їхні надії, сподівання та, звісно ж, кохання в перші роки відновленої незалежності України.

Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм та спеціально для Лірум розповідає про нього.

Рефлексії навколо епохи 1990-х в українському кіно стали трендом. Ба більше, здебільшого ці рефлексії — це історії дорослішання: «Я і Фелікс» Ірини Цілик, «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової, певною мірою про 90-ті й «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча та «Королі репу» Мирослава Латика. Через призму зростання персонажа кінематографісти намагаються показати досить буремну й неоднозначну епоху, кінематографічні рефлексії, які в нас довгий час були лише російськими з їхнім специфічним контекстом.

«Назавжди-Назавжди» — це також історія дорослішання у 1990-ті, якщо бути геть точним, то це 1998 рік. Головна героїня — 15-річна Тоня (янгол небесний Аліна Чебан), яка переходить із центральної київської школи в школу в спальному районі міста. Вона весела, розумна й дієва, а тому швидко вливається в новий колектив. Усе наче йде досить непоганим шляхом — подружки, закоханість у шкільного бедбоя Журіка (Захар Шадрін), плавання. Але (завжди є ось це «але», якщо це не «Стоп-Земля») Тоня має великого скелета в шафі. У нову школу вона перейшла, тому що в минулій її зґвалтував, а тепер продовжує переслідувати колишній хлопець, який пов’язаний із якимось низовим рівнем криміналу.

Саме поява цього «темного минулого» стає поворотним моментом для закручування подальшої історії у фільмі, а саме любовного трикутника між Тонею, Журіком та його другом Санею (Артур Алієв), який пишається, що спить з усіма подругами друга. Упродовж фільму Бурячкова намагається надати форми цьому трикутнику, який насправді збудований на підлітковій пристрасті та симпатіях. А наївні, але самовпевнені тинейджери 1990-х називають це «справжньою любов’ю». Сексуальна революція в Україні відбулася трішки пізніше, у 2000-ні, однак Бурячкова показує у своєму фільмі перші подихи цього вітру. У фільмі є кілька еротичних сцен підліткового сексу. Це досить гарячі, але водночас не вульгарні сцени. Режисерка створює палітру сексуальних сцен від тепло-інтимної сцени кохання на дачі до жорстко-тваринної сцени пристрасті на кухні. В цілому «справжня любов» для тинейджерів 1990-х — це радше про секс, ніж про партнерство, підтримку, взаємовиручку, спільні плани тощо. В цьому плані «Назавжди-Назавжди» — це хороша ілюстрація того, як змінилося розуміння стосунків за четверть століття.

Цей любовний трикутник повний вітряності, підліткових гормонів та невизначеностей не був би таким цікавим, якби не майже ідеальний акторський каст. Херувимно-ніжна Аліна Чебан, яка грає Тоню. Артур Алієв зі смачним синцем, який грає жорсткого й по-пацанськи брутального гопніка Саню. Йому в противагу Захар Шадрін грає начебто бедбоя, але насправді є лагідним охайним хлопчиком. Ще варто виокремити Єлизавету Цілик, яка грає стервозну подругу Тоні.

Про що фільм «Назавжди-Назавжди» можна зрозуміти з його досить промовистої назви. Це історія дорослішання через підліткову призму розуміння, що те, що відбувається з тобою зараз — це назавжди й ніколи не зміниться. Лише коли це розуміння «назавжди-назавжди» йде — приходить дорослішання і усвідомлення, що нічого (окрім смерті) назавжди не буває.

Щоправда, є в сюжету і вади. Зокрема не всі сюжетні твісти, які закладаються режисеркою, спрацьовують до кінця чи принаймні мають якийсь розвиток. Тоня згадує, що її зґвалтували, однак окрім цього факту, який глядач має прийняти, як даність, сюжет далі не рухається. Теж стосується з другорядною героїнею — стукачкою з їхнього класу. Жодного розвитку історія немає, закінчуючись досить жорсткою «темною» стукачці. Немає жодного розвитку історія з плаванням Тоні, тобто от героїня плаває, потім не плаває, потім знову плаває. Якщо замінити це на волейбол, стендову стрільбу, шашки чи взагалі забрати цю історію, то за великим рахунком нічого фільм не втратить.

Однак сюжетні вади легко й ненав’язливо компенсуються блискучим візуалом, саундом та акторами.

Режисерка Аня Бурячкова до того, як зняти свій повнометражний дебют уже була відомою кліпмейкеркою, яка співпрацювала з найбільшими зірками української музики. Ця своєрідна кліпова стилістка відчувається в побудові мізансцен. Взагалі метч між Бурячковою та операторкою фільму Леною Чеховською дуже відчувається в цьому кіно. Трошки затягнуті кадри тут сусідять із дуже різкою динамікою ручної камери, яка фіксує квартирні вписки та вуличні бійки. Фільм знятий у дуже приємних темно-зелених та сірих тонах панельних будинків, які повсякчас розбавляють яскраві вкраплення спортивних олімпійок, килимів, плакатів, якими дихає цей самий 1998 рік.

Читайте також: Дебют, жіноча команда та роль через Інстаграм: розповідаємо про фільм Анни Бурячкової «Назавжди-Назавжди»

Якщо знову повернутися до 1998 року, то це досить цікавий у музичному плані час. І музика в цьому фільмі грає не менш ключову роль. Герої «Назавжди-Назавжди» постійно слухають музику. Однак для них Океан Ельзи — це перспективний брит-поп гурт, а Кузьма Скрябін — це ще постпанк. Хардпанкового Brutto не існує в теорії, бо тільки з’явився Ляпіс Трубецькой із його смішними пісеньками. А попсою герої «Назавжди-Назавжди» вважають Ірину Білик, яка саме записала свій україномовний альбом Фабри з двома «нєтлєнками» Я пливу в човні та Одинокая (до першого російськомовного альбому ще цілих сім років).

«Назавжди-Назавжди» — це ностальгійно-любовний лист з 1998 року від людей, яким зараз «в районі сорока», людям, яким зараз «майже двадцять». Лист про те, яким було їхнє дорослішання. Так у чомусь воно було лютим, жорстким та суворим. Десь було вітряним, пристрасним та ніжним. Воно завжди було без старших, адже батьки в епоху накопичення перших капіталів були зайняті іншим. Часто воно було наосліп через пітьму. Воно було із цим постійним розумінням «назавжди-назавжди». Й останнє точно об’єднує ці покоління.

Оцінка критика: 9/10