Головна
>
Інтерв'ю
>

Лєна Ребрик (Idealism Addict): «Я буду грати те, що хочу сказати»

Лєна Ребрик (Idealism Addict): «Я буду грати те, що хочу сказати»

Проект Idealism Addict — один з новачків української сцени цього року. Перші композиції потрапляли до наших добірок «Зорепад релізів» (тут і тут), а дебютний міні-альбом — у список найкращих за квітень.

Ми зустрілись з фронтвумен та засновницею проекту Лєною Ребрик та поговорили про Hard Times, вплив революції та АТО на музику і роль у проекті генерального продюсера «Нового Каналу» Олексія Гладушевського.

– Вітаю з виходом дебютного альбому. Хочу почати нашу розмову саме з нього, зокрема зі Стомлена, інтро якої — норвезька народна пісня. Розкажи про що вона і чому ти її використала?

– Чесно скажу, що я взагалі нічого про неї не знаю. Так сталося, що я одного разу на репетиції почула як моя віолончелістка, Анна Глухенька, грала її. Я зіставила її в голові зі Стомленою і мені здалось, що це класно може звучати. Потім я запропонувала зіграти її як інтро на концерті Idealism, який був минулого року в Малій Опері. Для мене ця норвезька пісня — це настрій, атмосфера. Я взагалі не знаю, про що вона, і вона мені від цього ще більше подобається.

– Ти сказала про настрій і, хоч мені й не хочеться спрощувати, але складається враження, наче весь альбом побудований на емоції суму і самотності. Чи не хотілось починати з чогось емоційно іншого?

– Хоч це і дебютна платівка, але не початок музичного шляху для мене. На альбомі є пісні, написані багато років тому. Це наче підбиття підсумків дуже тривалого періоду життя. У мене є навіть окрема пісня Hard Times, яку я не використала на міні-альбомі. Саме ця платівка так називається, бо я майже чотири роки не займалась нічим, навіть музикою, тому що брала активну участь спочатку у революції, пізніше почалося АТО.

Стомлена, у тому числі, стосується подій, які сталися зі мною на тлі Майдану. Я ніколи не сідаю з думкою, що «зараз я буду писати пісню». Пісня пишеться сама і змушує мене займатись її оформленням.

Я часто чую, що моя музика така трагічна і чи не хочу я якось інакше. Ні, не хочу! Я просто роблю те, що іде. Воно так йшло раніше і потрібно ці емоції і свій ПТСР (посттравматичний стресовий розлад — прим.ред) кудись дівати. Хтось це випускає через картини, мій інструмент — музика, хоч я їй ніколи не вчилась.

Я знаю, що у майбутньому мій настрій зміниться. Я пишу постійно і в мене вже є новий матеріал, абсолютно інший. Розумієш, навіть оця трагічність, яку мені «інкримінують», не мінорна, а мажорна. Це наче «щоб не плакать, я сміялась» (цитата Лесі Українки — прим.ред).

– Сприйняття альбому сильно змінюється, коли чуєш пісню Доброволець. Очевидячки, вона пов’язана з подіями на Сході. Наскільки правильно сприймати весь альбом через оцю призму?

– Я завжди цікавилась війною з точки зору «життя під час війни». Мене приваблювала сама думка про те, що війна показує найкраще і найгірше в людях. На її тлі усі побутові речі відчуваються сильніше. Навіть любов здається в рази епічнішою і трагічнішою, ніж «в битовусі». Так само і злочини та нехороші дії. Ти відповідаєш за кожне слово вдесятеро сильніше, ніж у цивільний час.

Для людей усе дуже однозначно: якщо хтось загинув, то це завжди епічно-трагічно і дуже красиво, якщо жінка чекає чоловіка з війни — це завжди епічно-трагічно і дуже красиво. Але це не так. Це страшно, сумно і брудно. Трагедії, які стаються під час війни, зовсім не пов’язані з самою війною. Але все, що стається там, автоматично набуває цього ореолу величності. Мені також казали, що я робила якісь визначні речі, хоча я так не відчуваю, бо знаю, що можна було зробити щось більше і краще, допомогти комусь інакше, не робити якихось дурниць.

Із альбомом така ситуація, що, наприклад, пісня Спать не планувалась російською. Я російською та українською мало пишу, мені найлегше дається англійська. Так склалось з дитинства. І от ця пісня мені прийшла, я нічого не могла змінити. Коли почала її співати, то потім сама зрозуміла, що вона про переселенців. І ти ж теж це відчула. Хоча я сама так не писала. На концерті я бачила, як плакали багато моїх знайомих переселенців. Це дивне відчуття.

Щоразу, коли мене питають, чи не хочу я робити більш легку музику, я відповідаю, що є багато музикантів, які грають те, що слухач хоче почути. А я буду грати те, що я хочу сказати. Я роблю це не для грошей чи слави і не буду підлаштовувати свою музику під чийсь смак.

– Я знаю, що ти брала активну участь у революції і потім була у 39-й жіночій сотні. Це для всіх дуже особиста історія, тому розкажи, чому ти вийшла на Майдан?

– Мені було 22 роки на той момент. Я нещодавно закінчила університет, випустила першу книжку і була направлена на творчість. Я тоді ще грала на ударних в різних гуртах і писала музику тільки для себе. 2 грудня 2013 року мене запросили в Одесу зіграти на концерті. Я повернулась, якраз після перших розгонів, і пам’ятаю, що провела цілу ніч за переглядом роликів з побиттям людей «Беркутом». Наступного дня я вирішила піти на Майдан.

Було відчуття такої злості. Вони ж вважали, що можуть таке робити і нічого їм не буде. Наче люди, яких вони били, самотні. А це ж не так. До того моменту мені здавалось, що ти один класний і все розумієш, але доводиться жити у системі. Я навіть не знала ім’я мера, нічим не цікавилась з цього.

Я тоді працювала у галереї Mainstream girls gallery на Подолі. Ми зробили там хостел для учасників Майдану, захищали людей і відбивались від міліції. Потім нас заклали, ніби ми приводимо невідомих людей і цим загрожуємо безпеці жителям дому. Хоча у нас просто можна було переночувати і поїсти.

На самому Майдані усі найбільш героїчні люди, яких я зустрічала, робили усе не на камеру. Найдостойніші вчинки були у тих, хто ніколи не рвався до влади через революцію, не хотів привілеїв. Вони прийшли і працювали. Коли я побачила хто там, зустріла людей, з якими я б ніколи не перетнулась сама, то й завертілося. Я була там постійно і не могла нікуди дітись. Почала впроваджувати якісь правила на кухні і ще якось допомагати. Далі було зрозуміло, що роздавати чайок на морозі — це не кінець. Утворилась Жіноча сотня і я долучилась. Найгарячіші моменти ми провели разом.

– Коли почалась АТО ти продовжила волонтерити?

– Я не люблю про це розповідати, бо було дуже тяжко. Це пов’язано з великими трагедіями, про які, зокрема, й альбом. Ми знали, що у Луганську щось починається. Я була у першому заїзді батальйону Айдар на Схід. Була там недовго, десь два тижні, але встигла побачити зародок цього всього. З тих 120 людей, які туди поїхали, половини вже й з нами немає. І це дуже складно усвідомити. Я пам’ятаю себе там. Як сприймала це через призму творчості, думала, що невже оці люди можуть загинути, думала, що це неможливо. А воно он як склалось.

– Є поширена думка, що музика має бути поза політикою. Як ти до цього ставишся?

– У мене є дуже чітке розуміння цієї фрази. Нею люди часто намагаються перекрити свої невдалі вислови про саму політику.

По-перше, якщо ти поза політикою, то будь ласкавий не висловлюйся про «кордони», «дружбу міжнародну»… Це ж все «політика». Тоді говори лише про свою музику, а не про те, за що потім не відповідатимеш. А по-друге, почитайте визначення «політика». Де вона починається і закінчується? Якщо перефразувати, це просто спосіб ведення якихось речей, дій.

Коли частина твоєї країни перебуває в окупації, а ти вважаєш, що це «політика» і тебе не стосується, це неправильно. Адже так добре, що у твій дім поки що не прийшли і ти можеш міркувати на ці теми. Дуже часто цим займаються люди, які не були в небезпеці. От вони і люблять про «дружбу» казати.

Деякі музиканти вважають себе «янголами миру». Вони кажуть, що «я просто хочу, щоб усе було добре, і музика моя несе світло». Ну нехай несе, але таким чином ти нівечиш і не поважаєш нашу армію, добровольців, країну і людей, які втратили домівки. Наче вони всі мріють про війну і кров, а ти, такий класний, сидиш у Києві і хочеш миру. Громадянство накладає обов’язок.

– З відповіді очевидно, як ти ставишся до виступів українських музикантів в Росії.

– Погано ставлюсь, одразу кажу. Я вважаю, що це неприпустимо. Хтось мені каже про бізнес і гроші, але краще з голоду померти, ніж ганьбити себе на весь світ.

– Тому я краще спитаю, як ти ставишся до того, що потім цим музикантам зривають концерти тут, в Україні?

– А чого вони чекали від людей, що потерпають від окупації та насилля? Це лицемірство. Треба обирати, чи ти зі своєю країною, чи ні.

– Повертаємось назад до музики. Ти казала: «Для мене є недопустимим писати дослівно про певні переживання. Їх треба заховати, завуалювати, наче ти розповів про них, але насправді — ні. Це для мене наче тайне послання».

– Я інакше не можу. Мені соромно писати про любов зі словом «любов».

– Як ти тоді поставишся до того, що слухач може інакше сприйняти зміст.

– Я розумію, про яку ти ситуацію питаєш (після виходу дебютного треку Big Fish у рубриці «Зорепад релізів» наш головний редактор написав, що це пісня про любов. Лєна Ребрик у себе на сторінці написала пост-обурення про це. Наразі сам допис недоступний — прим.ред). Я просто не хочу, щоб хтось стверджував, про що саме моя пісня. Трактувати можна як завгодно, це недоторканні почуття.

– Може тоді музиканту потрібно, якщо не розповідати про що вона, то хоча б показувати напрямок, в якому має рухатись слухач?

– Як я маю це зробити?

– Інтерв’ю, соцмережі?

– Насправді мене не так багато людей читає, щоб я таке писала. Мій пост був виключенням. Відгук звучав не як думка, а як твердження — «ця пісня про любов». Мені й стало цікаво, чому ж ви так думаєте, чому так категорично?

– Поговоримо про твій бекграунд. Як давно ти займаєшся музикою?

– Важко сказати «займаюсь», я не маю музичної освіти, не знаю нот. Тому, якщо я хоч місяць не буду грати, то одразу забуду своїй ж пісні. Я все пам’ятаю візуально, куди натискати і все. Коли хвалять мою гру на піаніно, то я пояснюю, що це враження складається тільки тому що я пишу класну музику. Вам подобаються комбінації, які я відчуваю, а не техніка.

А от на барабанах я класно граю, хоч теж не вчилась.

– У яких гуртах ти грала на барабанах?

– Були круті гурти, у яких могло бути майбутнє. Але люди роз’їхались, а я подорослішала. У 17 років грала у гурті, де ми писали пісні французькою. Надкруті були дівчата, дуже молоді й  талановиті! Це було перше розчарування, бо успіх міг бути, якби працювали. Я дуже хочу самореалізації і досі тримаюсь, бо готова працювати. А багато людей ставиться до музики так, наче воно за один день може все трапитись.

Я також грала декілька років у рок-гурті WAYCUP, заснованому дівчатами. У нашому світі дискримінації, коли ми виходили на сцену, ніхто не очікував такого. Але потім знову щось пішло не так, не поділили, посперечались. До речі наша басистка, Ася, зараз грає у Small Depo і Krobak.

– Жіноча сотня самооборони, гьорлз-бенди, дівчача галерея. Ти феміністка?

– Звісно (сміється)! Я завжди займалась тим, на чому є тінь дискримінації. Коли я починала грати на барабанах, то сильно її відчувала. «Гарно граєш як на дівчину», казали вони. Але ж я гарно грала і як на хлопця. Я не прикольна дівчинка за барабанами, я багато працюю, у мене є хист.

В усьому таке, навіть на Майдані. Я за це нікого не судила, бо розуміла, що важко видовбати з голови оці стереотипи щодо «дівчаток». Коли ми жіночою сотнею йшли поряд з чоловіками — було важко, бо треба було боротись не лише зі свавіллям влади, а й з жартиками. Тобі страшно, але ти не можеш цього показувати, бо подумають, що тобі страшно, бо ти дівчина. Нам довелося нічого не боятись, ось усі і вирішили, що ми довбануті.

Я не спеціально працюю лише з дівчатами. Так виходить, що життя мене зводить з неймовірними жінками і я не можу з ними поруч заперечувати, що я феміністка. Усі адекватні люди — феміністи.

А зараз у мене таке оточення, де дискримінації не місце. В Idealism Addict жодної дискримінації і не буде, бо Гладушевський (генеральний продюсер «Нового Каналу» — прим.ред) надто крутий для цього. Йому байдуже дівчина ти чи хлопець, скільки тобі років. Він почув, загорівся і все.

– От і прийшов час спитати про Гладушевського. Як так вийшло, що генпродюсер Нового каналу зацікавився музичним проектом?

– До речі його призначили вже після мене! Я сама була шокована, якщо чесно. Ми познайомились в інтернеті. Він сам мене знайшов, як я розумію, після постановки «Том на Фермі» (українська постановка «Дикого театру» — прим.ред), до якої я писала саундтрек. Олексій написав мені, що хоче записати мою музику після концерту Idealism1, про який я казала раніше. Це був спільний виступ з поетесою Настасьєю Мілевською — вона читала, я імпровізувала, а потім співала і свої пісні.

– Він і його команда займається не лише менеджментом, а й творчою частиною?

– Він жодним чином не втручався у написання і зміст, але підказав, який сингл треба випустити першим, а на який зняти кліп. І я йому у цьому довіряю.

– Чи не було страху пускати людину з мейнстріму до своєї музики?

– Не було страшно, бо мені не соромно за свої пісні. Що б він не обирав, мені все одно, бо воно все класне. Усі поради Гладушевского треба слухати, бо він людина з бездоганним смаком.

– У фейсбуці була інформація, що ви шукаєте музикантів. Як справи з цим?

– Ми тільки це запустили. Я шукаю людей, які залишаться зі мною. Уже знайшла гітариста, з яким ми готуємось до концерту. Відчуваю, що з ним ми доходимо до того звучання, яке я хочу. Я дуже люблю госпел і музику чорних. І у мене є схожі на їх музику речі. Я не хочу, щоб було багато клавіш. На концерті пісні з альбому буде складно упізнати.

– Яку музику ти взагалі слухаєш? І хто з наших музикантів подобається?

– Якщо чесно, я постійно слухаю ембіент-звуки, типу тріскотіння каміну або звуки відтвореної вітальні Грифіндору. Я сильно втомлююсь від музики.

Взагалі мої улюблені музиканти — це The Chemical Brothers, Бейонсе, Ніна Сімон, Мевіс Степлс, Coldplay.

Зараз я починаю слухати і нашу музику. Чомусь мені раніше не йшла наша музика, особливо з цим жахливим англійським акцентом. У тебе ж музичний слух, скопіюй же вимову! А українською мене часто дратують тексти, бо складається враження, наче вони підбирають няшні правильні слова.

З тих, хто сильно сподобався — Tik Tu, Костя Почтар (Postman) та 5 Vymir. Останні взагалі поза конкуренцією, це новий рівень. Якщо коли-небудь людей відпустить Океан Ельзи і вони прозріють, то усі почнуть слухати 5 Vymir. Ясно, що у цьому ж списку крутих ДахаБраха і Dakh Daughters.

Але я тільки зараз починаю відкривати наших музикантів. Ми ж звикли, що щось велике не може трапитись поруч. Але як тільки вони «отримують греммі», то одразу згадуємо про них, а поки вони тут — просимо по дружбі безкоштовно пройти на концерт.

Фото: Євгенія Люлько

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Культура в регіонах
Від Onuka до Foa Hoka: як звучить Чернігівщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
13 Червня, 2024
Культура в регіонах
Від Wellboy до Re-read: як звучить Сумщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
13 Червня, 2024
Культура в регіонах
Музика Дніпропетровщини (Січеславщини): плейлист від Ліруму та Dnipropop
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
12 Червня, 2024