«Я хотів вразити присутніх і вигадав жанр фільму». Розмова з режисером «Ля Палісіади» Філіпом Сотниченком 

«Ла Палісіада» — дебютний повнометражний фільм режисера Філіпа Сотниченка, знятий в жанрі пострадянського нуару. Події розгортаються у 1996 році, в останні місяці існування смертної кари в Україні.

Світова прем’єра фільму відбулася на Роттердамському міжнародному кінофестивалі, де отримала приз FIPRESCI.

Згодом стрічка здобула ще кілька нагород (на кінофестивалі в Сараєво та Вільнюсі), а також стала переможницею цьогорічної премії «Кіноколо».

Українська прем’єра фільму відбулася в 12 жовтня межах 7-го Київського тижня критики, а в широкий прокат фільм вийде 11 січня 2024 року.

Напередодні прем’єри кінокритик Ігор Кромф поговорив з Філіпом Сотниченком. Про зйомки фільму та вигаданий під нього жанр, неонуарне кіно, українські 1990-ті та іронічність детективів. 

В інтерв’ю ви якось сказали, що ідея для фільму вам прийшла, коли ви дізналися про те, що в нас до 1996 року відбувалися смертні кари. Ваше ставлення до смертної кари? 

Я проти смертної кари. Таке моє ставлення.

У фільмі є сцена смертної кари. Ви з кимось консультувалися з працівників пенітенціарної системи тих часів чи можливо читали якусь профільну літературу? 

Звичайно. Ми консультувалися з колишніми співробітниками пенітенціарної системи, але вони неохоче розповідали щось, коли бачили, що розмова йде під запис на диктофон. Здебільшого вони розповідали якісь нюанси про форму, яку носили в той час. Також я читав мемуари Олега Алкаєва — колишнього начальника Мінського СІЗО №1, де якраз проводили до виконання смертні вироки в Білорусі. Зараз він в еміграції проживає.

Якщо перейти до 1990-х, то у вашому фільмі атмосфера досить така «нейтрально-споглядова», що вирізняє «Ля Палісіаду» на тлі інших українських стрічок про 90-ті, де ця епоха зображена з теплотою і ламповістю.

Я хотів досягнути атмосфери, яку я пам’ятаю з дитинства. Мені взагалі подобається кіно, в якому майже нічого не відбувається.

Окрім того, ми не хотіли спекулювати на цих хутряних шапках та інших артефактах. Під час примірок ми навпаки знімали з акторів якісь елементи одягу 1990-х. Не хотілося, щоб ми робили ряджених героїв.

Як ви підбирали акторів? Бо, наприклад, Новруз Хікмет, який грає слідчого настільки схожий на слідчого, який приходив до мого батька в 1990-х, що я прям дивився і ловив флешбеки з дитинства.

З Новрузом ми дружимо уже добрий десяток років. За декілька місяців до зйомок він відпустив собі вуса і досі їх носить. До речі, вони йому личать. Здається, у нього був дядько, який працював «в органах» Баку в 1990-х. І він став прообразом для Новруза. Він перейняв його жести, пластику, мову. І мені здається, що він дуже увійшов у цей образ. Є непогані актори, які прийшли, щось зіграли й пішли собі далі зніматися в рекламі чи грати в той же вечір в театрі. А він не виходив з образу навіть коли був поза кадром. 

У цьому фільмі відчувається натхнення творчістю австрійського режисера Міхаеля Ганеке. Ви багато фокусується на якихось предметах. Вся ця історія зі зйомками телевізорів. Наскільки стилістика Ганеке впливала на ваш фільм? 

Я навчався недовго, десь рік, на кінознавстві, і в мене батько працював на кіностудії «Київнаукфільм». Він постійно купував касети й показував мені фільми, хоча мама казала, що зарано мені їх дивитися. Наприклад «Кримінальне чтиво» Тарантіно. Потім додалося телебачення, де показували «Твін Пікс» Лінча. Цей певний медіум через телевізор я підхопив ще з дитинства, а потім звичайно був Ганеке, який дуже вплинув на цю естетику. 

Це геніальна людина, геніальний режисер. Не багато кого можна назвати генієм У кіно. Хоча не скажу, що це мій улюблений режисер. Я не знаю, як це відбувається. Це дуже цікавий процес, воно десь «на підкірці» зберігається і потім вилазить із тебе при зніманнях. Я не контролював ці процеси. Тобто це не те, щоб я якось хотів бути схожим на Ганеке, чи Кіаростамі, чи Муратову. Таким чином я виказую свою повагу їм.

Ви називаєте свій фільм «пострадянським нуаром». Що це таке?

Є ціла історія, як це поняття виникло. На пітчингу Одеського міжнародного кінофестивалю, у 2019 році я хотів якось пожартувати чи вразити присутніх і вигадав такий жанр для свого фільму. Спершу я сказав «пострадянський неонуар», але потім до мене підійшла продюсерка з країн Балтії й порадила спростити до «пострадянський нуар», бо одночасно приставки й «пост» і «нео» — це складна конструкція. Тому ми спростили, хоча, звісно, що нуарне кіно — це фільми, які виникли при певних історичних обставинах і стосуються певної епохи. Я навіть коли на IMDb хотів додати до «Ля Палісіади» жанр «нуар», то мені не дозволили, бо нуарне кіно знімалося до 1950-х. 

Як взагалі з’являється нуарне кіно? Нуар — це в перекладі чорний, темний. Воно з’являлося, коли була мафія й інші соціальні катаклізми. Те ж саме з неонуаром чи постнуаром. Для нас 1990-ті — це також важкий час, і ось ця «нуарність» влучно відображає реальність того періоду. Хоча звісно, що «Ля Палісіада» — це все ж ближче до неонуару, який існував до 1980-х чи постнуару, який існує досі, наприклад, «Мементо» Нолана чи «Сім» Фінчера. 

Дистриб’ютори позиціонують «Ля Палісіаду», як іронічний детектив. Наскільки ви згодні з цим твердженням? 

В цілому згоден, бо люди сміються. В цьому, звісно, є певний маркетинговий хід, але це не обман. Тут багато іронії.

У продовження теми іронії. Мені мій колега Кирило Пищиков, який був на презентації фільму в Роттердамі, розповідав, що після перегляду якийсь глядач з Індії запитав в нього, а що власне він подивився, бо наші контексти з 1990-х важко зчитати, якщо ти не українець. Як взагалі фільм сприймали закордоном?

У Роттердамі було багато українців, як і в Польщі, наприклад. І, мені здається, поляки, ментально ближче нам. У нас є спільний радянський досвід. Тому образи у фільмі їм були зрозумілішими. Хоча, наприклад, в Сараєво, в Боснії та Герцеговині, де була війна у 1990-х, ці контексти так не зчитувалися. Вони якось дуже серйозно кіно дивились. Це цікаво, бо ти розумієш, що десь цю іронію зчитують, а десь ні. 

Найдивніше питання, яке ставили на міжнародних презентаціях?

У Роттердамі якась явно місцева жінка запитала, що мені буде в Україні за те, що я зняв цей фільм. Я ще перепитав, може вона знає щось чого не знаю я. Вона собі досі думає, що ми тут живемо в 1996 році чи в якійсь репресивній державі, як Білорусь чи Росія, де митця можуть переслідувати за іронічний детектив про 1990-ті. 

Чому події відбуваються в Ужгороді? Це ж не найкримінальніше місто було в 1990-ті, в порівнянні з Києвом чи Кримом?

Якщо чесно, я не дуже знаюся на кримінальній обстановці того чи іншого міста в 1990-ті. В Ужгороді мені сподобалися люди, зокрема голова місцевої фільмкомісії В’ячеслав Єгоров, який допоміг організувати локейшн-скаутинг. Тому вирішили знімати в Ужгороді. Але тут цікавий інший контекст. Коли почався знімальний період один актор запитав «А це ви знімаєте про того міліціонера, якого убили в 1996 році?». Тобто там насправді в 1996 році убили міліціонера і це мало великий резонанс. Ми випадково влучили фільмом у схожі реальні події.

Для вас 1990-ті — це більше епоха про прогрес, розвиток, незалежність, чи все ж більше якусь чорнуху, кримінал і стагнацію. Українські 1990-ті — це плюс чи мінус? 

Це перехідний період, який треба було пройти. В 1996-му році відбулася «друга Незалежність»: провели грошову реформу, затвердили Конституцію. 

А стосовно кримінального контексту 1990-х, то, мені подобаються відеоархіви цієї епохи: усі ці хроніки затримань, слідчих експериментів тощо. Я це збирав, бо сама фактура зображення мені подобається. Якщо я знову зніматиму кіно, то можливо мені сподобається інший період і я захочу відобразити його, знімаючи на 16-ти міліметрову плівку. Якщо я знайду матеріали, які будуть цікаві, наприклад, про 1948 рік, то чому б ні?

Тому 1990-ті — це період, який я не романтизую, але мене він дуже цікавить.

Ну і наостанок: топ-5 улюблених нуарних, неонуарних чи постнуарних фільмів. 

Ох, це буде складно назвати п’ять. Давайте, щось геть відоме, типу «Мальтійських соколів» я не називатиму. 

Тому буде «Самурай» Жан-П’єра Мельвіля 1967 року, обов’язково «Мементо» Крістофера Нолана. Третім нехай буде «Драйв» Ніколаса Віндінг Рефна. Не хочеться повторювати ще Мельвіля, тому «Китайський квартал» з Джеком Ніколсоном. І треба щось з Джоном Кассаветісом обов’язково. Нехай буде «Вбивця китайського букмекера» 1976 року. 

---

Читайте також: На Takflix вийшла добірка українських комедій «Торгувати зубами»

Над створенням цього матеріалу працювала команда із шести людей.
Допоможи нам продовжувати працювати на цьому ж рівні — задонать Ліруму на Buy Me a Coffee