21 найкращий український альбом 2021 року
Другий рік ми живемо в умовах пандемії. Минулого року була надія, що це все скінчиться у 2021, але цього не сталося. Попри це, ринок починає потроху оживати й цьогоріч нам уже не довелося вносити до топу альбомів водночас і повноформатні платівки, і мініальбоми.
Ми обирали лонгліст та оцінювали фінальний список згідно з внутрішньою системою, яка враховує суб’єктивність, емоційність та професійність творчості. У виборі брали участь Олексій Бондаренко, Артем Рісухін, Лєра Зданевич та Лєра Пірус.
Згодом ми презентуємо топ-10 найкращих мініальбомів та тріумфальне повернення Золотого Фазана. А поки — 21 найкраща платівка в українській музиці за 2021.
Читайте також:
> 20 найкращих українських альбомів 2020 року
> 19 найкращих українських альбомів 2019
> 18 найкращих українських альбомів 2018
> 17 найкращих українських альбомів 2017
> 16 лучших украинских альбомов 2016 года
> 15 лучших украинских альбомов 2015 года
> 14 лучших украинских альбомов 2014 года
21. Ship Her Son — Essen
Вочевидь, у номінації «найбільш концептуальний український альбом року» мав би перемогти саме Essen. Антон кинув виклик не тільки слухачеві, який не знає німецьку мову, але й собі самому. Всі ці «іронічні цитати, коментарі та слогани» німецькою, які розкидані на платівці — це далеко не перший прошарок альбому, дійти до них може лише допитливий слухач. Тим більше — оцінити іронічний гумор, як, наприклад, з рецептом борщу замість тексту пісні.
Але у цій концептуальності та багатошаровості Ship Her Son не губить головного — музики. Холодний постіндастріал, навіть поза контекстом, звучить цілісно. Essen чудово витримує динаміку, затягуючи у беземоційний EBM наче як у транс. Це чудовий приклад того, як досягти баланс між фоновістю та сенсами. Тішить чути ще одне свіже звучання дніпровського лейблу.
Артем Рісухін
20. Тимпаче — Зі швидкістю світла
Гурт Тимпаче починав дуже перспективно. Кілька яскравих виступів на шоукейсах, розігрів гурту O.Torvald, статус «нових молодих Океан Ельзи», ще й продюсер студії Звукоцех Денис Ямбор за спиною. Складалося враження, що от-от в українській популярній рок-музиці з’являться молоді й сміливі, які врешті зможуть посунути гегемонію рок-гуртів нульових на радіо. Але не так сталося, як гадалося.
Тимпаче зникли ніби в нікуди. Чи то зіграла роль пандемія, чи то менеджмент, але навіть попри випущений лонгплей, щоб побачити про них бодай якусь інформацію цього року, треба було дуже постаратися. Ба більше, останній пост в інстаграмі гурту датований 24 серпня. Чи вони існують досі взагалі?
Але таке забуття даремне. Бо насправді на Зі швидкістю світла квартет продовжив лінію, яку задав на дебютнику. Це прямолінійний російсько-український рок зі злегка надривним вокалом, текстами про кохання і (так-так) відблиском раннього ОЕ. Особливої уваги заслуговує трек Квіти серед зими — розлогий, поетичний, із нетиповими музичними рішеннями. Така музика зараз звучить ледь не як андеграунд на фоні поголовного тренду на хіп-хоп. І саме це може дати їй поштовх знову зробити рок саундом протесту в майбутньому.
Олексій Бондаренко
19. Busicama — Птаха емігрант
Це дебютний альбом гурту та підсумування їхньої 9-річної творчості. Всі ці роки Busicama була швидше гуртом вихідного дня. Так, вони випускали сингли, навіть один ЕР та виступали на ряді фестивалів, та до великої форми гурт доріс лише зараз. Під час музичної подорожі гурту мінявся склад, та мова текстів. Учасники встигли пожити у Бусані, Пекіні, Ужгороді, Києві, Беер-Шеві, Празі. Довкола теми змін та постійної еміграції й вибудовується коло тем платівки. В колективу однозначно сформувався власний музичний почерк, що поєднує етнічні мотиви (при чому не в лоба, а доволі елегантно), джаз та індітроніку.
Тут є цікаві музичні ідеї, та без мінусів не обійшлось. Найголовніший — відчуженість. Слухач відчайдушно намагається вхопитися за якусь основну лінію у кожній пісні, за якийсь хук, а його нема, або він губиться. Хоча, можливо, бути зрозумілим та прийнятним для слухача — не завдання гурту. Як кажуть, будь простіше — і люди до тебе потягнуться, лишися складним — і ти досі андеграунд.
Лєра Зданевич
18. VINOK — HOLY FOOL
Кілька років тому гурт Sphingidae здавався новим словом в українському інді. Вони брали небаченим до того розмахом аранжувань, чудовим відчуттям трендів, подібністю до Florence + The Machine та вокалом українізованої бельгійко-американки Наталі Тимченко. Але гурт розпався, музиканти роз’їхалися хто куди. Здавалося, історія закінчилася.
Але ні, Наталя та її чоловік-барабанщик Ілля відродилися в проєкті VINOK. І тепер роблять цілком глобалізований інді-рок, до якого в Україні незаслужено мало уваги. У цій музиці дуже багато сили й бентежності. Вона ніби збиває тебе з ніг і брудними гітарами, і напором Наталі. А трек Hold On Me загалом звучить як робота з золотого фонду американського інді-року імені Yeah Yeah Yeahs.
До того ж це насправді інтернаціональний проєкт. Музику записували в Києві на Звукоцесі, а зведення робив американський продюсер PDub. До того ж у текстах можна почути й українську, наприклад в останній пісні Critical.
Олексій Бондаренко
17. Курган — Квантовий суржик
Курган вже вкотре доводить, що наявність суржику в пісні не обов’язково додає до неї комічний елемент. Сольна творчість Кургана — філософське та комплексне явище, яке геть зовсім відрізняється від творчості основного гурту. Схоже, що на Квантовому Суржику Євгеній досі шукає свою форму. Альбом доволі депресивний, сповнений саморефлексії та метафоричних образів. Він складніший за попередній сольник музиканта, Бібліотеку странних знаній як за формою (часом здається, що слухач взагалі зайвий у цьому потоці свідомості), так і за змістом. Курган кидає в слухача символами, які не мають однозначного розшифрування з боку останнього.
Як розповідав нам сам Курган, альбом натхненний копією його самого, яка «ховалася у майбутньому та повільно помирала у болотах своєї нерішучості, сумнівів та образ». З цього боку можна обережно сказати, що Квантовий суржик — спроба осмислення свого місця у світі з позиції третьої особи, яка існує поза межами реальності та часу, відмова від гіршої версії себе, повної нерішучості, сумнівів та образ.
«Все те, що не побачу, мене більше не турбує / Все те, що не відчув я сам, відчули вже за мене персонажі в книзі / Про все, що утече від мене наче штора по карнизу / Не пошкодую» — чим не маніфест уважності до власного світосприйняття тут і зараз?
Лєра Зданевич
16. ТНМК — ВАТРА red
ТНМК постійно балансують десь між статусом заслужених ветеранів і музикантів, що досі залишаються на хвилі. Так уже вийшло, що гурт Фагота і Фоззі застрибнув на хвилю хіп-хопу — головної музики сучасності — за 20 років до того як цей тренд захопив світ. Можна назвати їх візіонерами. Тоді коли Океан Ельзи намагається наздогнати молодь, записуючи фіти з alyona alyona і Kalush, ТНМК можуть похвалитися тим, що на них та сама Альона вчилася любити реп.
Через це й очікування від ТНМК неочевидні. З одного боку, якщо раніше працювало, то навіщо це змінювати? Для людей, які досі плачуть під Забув та пам’ятають текст Чашки напам’ять Ватра red — наче бальзам на душу. Такий близький і приємний формат — зі скітами, в яких вгадуєш голоси знайомих знаменитостей (від Віктора Андрієнка до Жадана), з душевними піснями без зайвих викрутасів (За Гітарою, ПМ’ТЙ), з текстами, які видаються глибшими з кожним новим прослуховуванням. У цьому альбомі є все, за що ТНМК любили усі ці роки. Хіба не вистачає драйву й елементів репкору, які були притаманні Неформату та Пожежам.
З іншого боку цим саундом гурт визнає свою капітуляцію перед «новою школою репу». Попри те, що в ньому багато цікавих рішень, майже немає скретчінгу та більше трендової електроніки, ця музика настільки далека від творчості Lil’ів, наскільки це можливо для хіп-хоп-гурту. І насправді це цілком нормально. Якщо ви бачили тіктоки Потапа, то знаєте наскільки крінжовою може видаватися спроба гратися в підлітка, коли ти вже 20 років на сцені.
Олексій Бондаренко
15. Postman — Змінилось багато, змінилось нічого
Змінилось багато. Змінилось нічого — це дуже терапевтичний і рефлексійний альбом сольного проєкту фронтмена 5 Vymir Костянтина Почтара, який вийшов на його ж інді-лейблі WATRA.
Особисто для мене — це лагідніший аналог до альбому Стаса Корольова, з неочевидними підводними каменями й подвійними сенсами.
Але якщо альбом Стаса хочеться послухати раз, і більше ніколи не вмикати від його відвертості й напору, то Postman — те, що можна буде переслухати десятки разів. Те, що хочеться слухати, коли підбиваєш підсумки, і те, що могло б бути ідеальним саундтреком до вечірніх поїздок містом в таксі, коли тобі дуже сумно, але хочеться чогось світлого.
Це своєрідний коментар до подій, які відбуваються в Україні протягом останніх двох років. Тут багато рефлексій про поліцейське свавілля у треці Добрий поліцейський (Не існує) з яскравою відсилкою до мему «таке чуство, шо Бог десь наказує нас за шось». Поради про те, що важливо зберігати в порядку своє ментальне здоров’я та турбуватися про нього так само як і про усе інше у треці Як справи, насправді?
«П’ять років із першого альбому, ці пісні звучать, ніби я написав їх сьогодні», — рефлексує Постмен і з ним важко не погодитися.
Почтар також відверто розповідає про свої стосунки з батьком і ця чесність підкуповує, особливо в останньому треці. З першої до останньої пісні Костянтин задає нам десятки питань про кумирів, особливо в однойменному треці, а потім сам же дає на них відповіді.
Крім цього, це перший ЕР з 2015 року, який повністю звучить українською мовою, взагалі без використання англійської. Що симптоматично, враховуючи, що в останні роки Почтар багато часу проводить за кордоном та виступає в Польщі.
Марія Кравченко
14. Lely45 — В наушниках осень
За цей рік киянка Lely45 встигла випустити одразу два повноформатних альбоми. На першому з них вийшов тікток хіт Восемь.
У Lely45 потужний продакшн і напрочуд харизматична музика. Її вокал — один з тих, у які або закохуєшся, або ненавидиш. І це вже перший крок до успіху. На платівках співачка експериментує з жанрами. Всі вони так чи інакше крутяться навколо попроку, але в різних форматах — Lely45 тягне чи то до хіп-хауса (Сияющие змеи), чи то до бардівської пісні (SOS).
Музика Lely45 — напрочуд російська за своєю суттю. І навіть не через мову виконання. Тут всюди прокрадається російський мелос аж до частушок (Ты не пишешь мне письма), а пісні хочеться порівнювати саме з російськими аналогами. Вона робить кавери на Тату та Ночных снайперов. А під її відео не важко віднайти промовистий хештег #русскийрэп.
В Україні є величезна аудиторія для такої музики. Це довела ще Луна, коли зробила свою кар’єру на ностальгії за VHS-касетами та дискотекою 90-х.
Суто з точки зору творчості, у російській конотації (так само як і в будь-якій іншій) немає нічого поганого. Творець ладен надихатися чим хоче. Але музика не існує поза контекстом. А контекст говорить про те, що зараз російська й українська музичні індустрії знаходяться по різні сторони барикад. Барикад цілком реальних — військових. І вести свою сторінку ВК та давати інтерв’ю російським медіа — це прояв позиції.
За нашою редакторською політикою, ми не пишемо про артистів, які виступають в Росії. Lely45 ж поки загалом виступала двічі й у Києві. Якщо закрити очі на реальність — це дійсно самобутня й чарівна музика. Тож сподіваємося, що ми ще знайдемо в її творчості бодай щось українське, окрім вишиванки, яку вона використовує для промоції своєї музики на російський ринок.
Олексій Бондаренко
13. Straytones — Magic Green River Swimmin’ & Stunning Tarzanka Experience
Одна із найбільш laid-back платівок цього року — це альбом київського психоделічного тріо Straytones. Миттєве повернення у психоделію 60-х. Яскрава, бурхлива подорож музичними цитуваннями мала всі шанси стати звичайною імітацією. Але Magic Green River Swimmin’ & Stunning Tarzanka Experience — попри очевидне наслідування, звучить самостійно, цікаво і майже не вторинно.
Гурт намагається не занурюватись у передбачуванні аранжування, водночас залишаючись вірним жанру. Це особливо відчувається, наприклад, на Delusion, де гаражний рок 2010-х органічно вписаний у розмитість та триповість психоделік року. Втім, саме ця вірність канонам і стає головною проблемою платівки — вона поступово стає домінантною, зводить звучання до одноманітного фуззу, навіть гітарні ріфи стають занадто невиразними під кінець альбому.
Це один із найбільш атмосферних українських альбомів цього року. Безтурботний, триповий промінчик 60-х у пандемічному буденні.
Артем Рісухін
12. KALUSH — Hotin
Цей альбом мав за всіма параметрами бути платівкою року, але загубився серед купи мініальбомів та синглів, у тому числі самих Kalush. Але це цілком природно в епоху, коли репери випускають треки ледь не кожного тижня. Для артистів лейблу ENKO це основна робоча схема.
Можливо, Hotin — останній альбом, на якому ми побачили Kalush як гурт, який прагне перевернути світ нової школи українського хіп-хопу і схрестити її з форматним мейнстримом. Пісня Зорі, головний суперхіт — стала благословенням і прокляттям. Трек видався настільки вдалим, що складається враження, ніби гурт з кожним разом намагається повторити його успіх. Гори з alyona alyona, Таксі з Христиною Соловій, Хвилі з Jerry Heil — усі вони звучать як довге відлуння Зорей.
Водночас Kalush сформували свій фірмовий стиль саме на кулеметній читці, і тут її достатньо (Тіпок, Не маринуй). Тут і агресивний емореп (Хата з краю), і треп (Вайб). На наступному альбомі зі Skofka гурт раптово зробив поворот на 90 градусів в сторону кальянного репу та пацанської тематики імені Jah Khalib та Макса Коржа. Це працює, але це про зовсім інший реп.
Олексій Бондаренко
11. alyona alyona — GALAS
До GALAS цього року було незаслужено мало уваги. Це видатна платівка з точки зору продакшну в межах українського хіп-хопу. Це цікава спроба захопити одразу кілька ринків і вивести тусовку реперів, з якими можна колаборуватися, далеко за межі України.
alyona alyona спіткала та ж проблема, що й Kalush. Релізів стало настільки багато, що відрізнити один від одного видається абсолютно неможливим. Хоча на альбомі є принаймні кілька потужних робіт. Наприклад Тихо діти сплять, яка пробирає до кісток, не використовуючи заїжджені формули. Або Читаю реп — ледь не найсильніший трек із похмурим вайбом і карколомним басом.
Інша справа — я не вірю, що можна переживати достатньо подій кожного тижня, щоб випускати про це по пісні з текстом на 2-3 сторінки. Саме через це у битві кількості проти якості врешті програє сама alyona alyona, яка все більше стає схожою на графоманку в постійному пошуці уваги. А вимог до неї тепер — уже як до визнаної на всіх рівнях зірки, набагато більше, ніж до реперки з дитячого садочку. Можливо, стратегія завалювати ринок контентом вже вичерпала себе і час шукати якісь нові шляхи.
Олексій Бондаренко
10. Один в каное — Один в каное
Один в каное вже з першим альбомом намертво вписалися в історію української музики. Так, певне, кожен знає цю легенду про «гурт, який з’явився нізвідки й ніде не промотується, але який усі слухають». Та жарт, розказаний двічі, перестає бути смішним, а платівка, випущена без анонсу у ніч на понеділок, вже не має вау-ефекту. А може, він вже й не треба, бо всі тонкі натури, які справді зрозуміють нову музику Один в каное, уже позбиралися навколо гурту?
Сам альбом був презентований наживо ще у 2018-му, та випущений лише у 2021-му. Чому? Даємо слово Ірі Швайдак: «Ми його записали один раз. Потім записали другий. Почали зводити на студії. Технічно все було добре, але з художнього погляду нам не подобалось.»
У такому разі логічно припустити, що випусти Один в каное перші версії альбому (до речі, так само безіменного), ми б отримали щось більш схоже до 25 пісень 5-річної давнини. Та ні, цьогорічний альбом показує рекорди журби. Витонченої, невловимої, закладеної в наш етнокод. Багато хто у так званій музтусовочці закидав платівці те, що вона нудна і її важко слухати. Але хіба ми й самі зберігаємо свій молодецький запал, коли дорослішаємо?
Зрілість платівки — перше, що впадає у вухо у порівнянні з попередньою. Якщо дебютний реліз ще можна уявити записаним студентами (хай і надзвичайно талановитими), що грають у жанрі «дворової акустики», то другий записаний вже тими, хто зловив на собі усі тяготи життя. Альбом «не мальчика, но мужа». Це відчувається як у текстах, чия рефлексія все менше направлена на буденності зовнішнього світу, так і в музиці, яка стала мінімалістичнішою за натиском звучання та розмаїтішою за наповненням. Загалом це музика не для одного і навіть не двох прослуховувань, яка розкриється хіба тому, хто хоче у ній копатися.
Лєра Зданевич
9. Alina Pash — розМова
У кожному тексті про Аліну Паш я пишу про її нескінченні пошуки. Але якщо раніше мені це видавалося проблемою, то тепер здається якоюсь особливою фішкою. Так, досі складно зрозуміти хто така Аліна та що вона намагається сказати своєю музикою. Але раніше вона принаймні трималася лінії хіп-хопу, а на цьому альбомі відходить і від неї. Насправді це світовий тренд, співачка Arca взагалі випустила чотири альбоми на рік і всі вони в кардинально різних стилях.
Іноді це заносить Аліну в неоднозначні місця, як-то платівка пам’яті Мандельштама із російськими артистами в лайнапі. Але загалом Аліна залишається питомо українською співачкою і намагається це всім особливо яскраво довести цією платівкою.
РозМова — дуже інтимний і різнобарвний альбом. За словами співачки вона писала його в експедиції Гуцульщиною. Тут є народна Балада та багато фольклорних елементів. Все починається з шаманської Молитви (яка взагалі один в один нагадує, зараз буде неочікувано, Enter Shikari — Anaesthetist). До більш звичного стилю Аліни повертає хіба що Воїн.
Перлина ж альбому — фінальна Чоловік. Це пронизлива акустична балада (фортепіано + контрабас) надзвичайної потужності, простоти й майстерності, яку хочеться порівнювати хіба з найінтимнішими треками Vivienne Mort.
Олексій Бондаренко
8. Курган & Agregat — Зембонджу
Важко повірити, що головні силяни ютубу початку десятих, які читали реп з матюками на фоні коров’ячих кізяків, випустять такий альбом. Та з іншого боку, це найкращий та найлогічніший хід розвитку подій. Здавалося б, ось формула комерційного успіху: читай суржиком про ностальгійне сільське буття під невигадливі біти, і все, ти — бажаний гість на усіх українських фестивалях, а на твоїх сольних концертах робитимуть солдаути як іронічно налаштовані споживачі культурного продукту, так і ні.
Але Курган і Агрегат не зупиняють своїх творчих пошуків. Після відносно серйозної спроби у реп (С.Ш.Р) вони мімікрували під клубну музику початку нульових (привіт сільським дискотекам на Філософському клубняку), і аж ось прийшли до прифанкованого диско з одним матюком на сім пісень (ого!). Це справді еволюція артистів, які вирішили стати у масовій свідомості чимось більшим, ніж інтернет-мем, не в останню чергу завдяки саундпродюсеру Сиру Сороці. Та при зміні форми хлопці не втратили свого близнюківського шарму у загляданні в душу простому народу.
У своїй довгій розмові-подорожі з Українською правдою Курган і Агрегат так сформулювали свою місію: «Надіїмся, шо ми сдєлаєм так, шо люді не будуть стєсняцца гаварить, шо вони з Близнюков, і не будуть придумивать, шо вони з Лозовой». Отже, якщо попередня творчість хлопців — заява «да, ми з села і ми не стісняємося свого походження», то Зембонджу ніби доповнює, що «… і при цьому нам не чужі складні переживання»
Лєра Зданевич
7. Tember Blanche — Тут немає нікого, окрім нас
Схоже, українська сцена отримала своїх перших зірок, народжених у тіктоці. Але цьому успіху передувала романтична історія, у яку навіть складно повірити через її простоту і певну наївність. Дівчина підійшла до вуличного музиканта, і запропонувала заспівати разом. Так з’явилися Tember Blanche, які вдома записали й випустили Вечорниці, які завірусилися в українському тіктоці. Згодом дует випустив альбом, а на його презентацію вдалося зібрати два невеликих, але солдаути. А під кінець року навіть вийшов повноцінний фіт із Kalush.
Набагато цікавіше зрозуміти, чому ж ця проста музика в мінімальному аранжуванні від двох непрофесійних музикантів виявилася такою близькою до серця переважно слухачів Spotify. Tember Blanche найпростіше порівнювати з Один в каное, але це буде не точним напрямком. Один в каное, Дана Заюшкіна, Бумбокс, 5nizza та низка інших гуртів проторували дорогу в плейлісти для душевної музики під акустичну гітару. Але ідейно Tember Blanche набагато ближчі до сучасного американського жіночого інді-фолку.
Звісно, вони поки не можуть похвалитися таким же продакшном і вигадливістю як Snail Mail, Phoebe Bridgers або Soccer Mommy, але вони відкривають секрет для українського слухача, чому ж ці артистки такі шалено популярні в Америці. У Tember Blanche, попри цілком глобалізоване звучання, захований локальний фольковий код. Але вони не використовують його прямо у лоб. Вони переінакшують, але з повагою до витоків. Щось подібне робить і ДахаБраха, тільки набагато масштабніше.
Загалом, це дивовижно щира, легка і водночас стилістично вивірена музика. І дуже потужний дебют.
Олексій Бондаренко
6. Arlekin — The Secret Garden
Сольний альбом Ігоря Сидоренка, фронтмена гурту Stoned Jesus — це подорож його внутрішнім світом. А якщо бути точнішим, музикою, яка його сформувала як музиканта. Я не можу похвалитися схожим музичним бекграундом, тому не візьмуся розбирати всі музичні відсилання й алюзії, які заховані в цій платівці. Але її можна слухати, навіть не знаючи, хто такі Marillion.
На сольнику Arlekin звучить набагато менш апатично, ніж останній альбом Stoned Jesus. Це позатрендова музика, у якій не приховується те, що вона робилася для себе. Там де можна було б говорити про творчу графоманію, Ігор доводить, що його творчість — це не збірка безформних ідей. Це продумані мелодії й пісні, народжені з досвіду й рефлексії.
The Secret Garden — це пазл для меломана. Але що важливіше, він дарує надію, що у світі стримінгів і артистів, які змушені без упину виробляти контент, можна залишатися вірним собі й мистецтву, у яке ти віриш. Ну а в моєму плейлісті надовго застрягла меланхолійна постпанкова It Wouldn’t Last. Вона як гімн цих дивних двох пандемічних років, які хочеться промайнути, але про які не можна буде забувати.
Олексій Бондаренко
5. Вагоновожатые — Вогнепальне
Перший повністю український альбом Вагоновожатих відчувається як виклик. Не тільки для гурту, який на двох альбомах вже вдосталь відшліфував своє звучання. Це виклик в першу чергу для сенсів та рим, за які відповідальний Антон Слепаков. І тим більше тішить, що українською Антон пише та зачитує не просто з тією ж майстерністю — він винаходить себе заново.
Всі 10 пісень на злободенну тематику продовжують лінію, яку ми вже чули на інших релізах гурту. Втім, звучання Вагоновожатих стало агресивніше танцювальним. Це ностальгічні відсилки в аранжуваннях, але з самобутністю на всіх рівнях сприйняття. Вогнепальне вгризається у повсякденність, тішить хітами, як Не притулятися, ЗНО, Касета, Вовк. Це квінтесенція всього найкращого. що гурт робив за ці роки.
Лєра Пірус, Артем Рісухін
4. Dennis Adu — Sunlight Above the Sky
Другий альбом одного із найпопулярніших музикантів України — Денніса Аду, який вийшов на українському джазовому лейблі LabelWhoAble. 8 авторських композицій і 2 — аранжування присвячені рідним людям композитора, видатним джазменам і приємним моментам із життя.
Це той випадок, коли за якістю звучання і виконання альбом не поступається світовим релізам. Це все завдяки крутому складу музикантів (адже у записі брали участь Олександр Чаркін, Олександр Малишев, Олександр Ємець та інші), високому рівню продакшену та такій щирій, особистій тематиці.
Лєра Пірус
3. Dakh Daughters — Make Up
Make Up — третій лонгплей Dakh Daughters, але не зовсім цілісний твір. Це альбом-саундтрек до однойменної вистави, заснованої на життєвих історіях кожної артистки. В оригіналі між піснями є ще монологи учасниць, які мають доповнювати картину. Так, напівтеатралізовані твори для повного занурення ліпше сприймати у природному для них середовищі, але Make Up чудовий і у форматі альбому. Щоправда, музика теж вимагає до себе сто відсотків уваги.
Та не варто акцентувати на заїжджених формулюваннях типу «постмодерністський котел, куди дівчата закидують жанри та цитати з різноманітних творів». Dakh Daughters досить давно привчили нас, що в одній їхній пісні можуть спокійно співіснувати сонети Шекспіра, кілька українських народних пісень та Freestyler від Bomfunk MC’s (до речі, мова про легендарну Rozy/Donbass, яка саме на Make Up нарешті вийшла в студійній версії. Та самій пісні вже бозна-скільки років). Хто хоче — ідіть, стирайте пальці об каптчу гуглу у спробах знайти лінки на всі гіперпосилання в текстах гурту.
На Make Up нескінченне цитування стало не мистецькою самоціллю, а інструментом для зображання особистих історій. І в цьому найбільша цінність альбому. Тут і маніфест про особистий простір, і роздуми про місце артиста у соціумі, і Михайль Семенко з його вічним прагненням до нового у мистецтві, й інші історії, різні за настроєм та масштабом. Саме ця щирість притягує, розуміння, що за театральним білим гримом ховається щось особисте та справжнє.
Та навіть попри компліментарний тон цього опису ми все ж радимо побачити Make Up так, як задумувалося: наживо та в театральному форматі.
Лєра Зданевич
2. Onuka — KOLIR
Перед випуском нової платівки ONUKA зробила паузу в три роки. За цей час вона встигла народити дитину, переосмислити свою творчість і записати платівку, яка претендує на статус її найкращої роботи.
KOLIR хочеться порівнювати із величною картиною. Ця платівка звучить так, ніби її записували в найкращих студіях світу. Продакшн просто збиває з ніг. ONUKA говорить про соціальні проблеми та проблеми людей з вадами слуху (GUMA), співає колискову (23:42), звертає увагу на безлад у політиці й суспільстві, використовуючи іконічний звук прийняття рішення з Верховної Ради (XASHI) та звертається до свого сина (SON), не забуває про фестивальні бенгери (ZENIT). І все це звучить в одному тоні. Жодна з пісень не вибивається з обраної концепції.
Живий виступ на Atlas Weekend підтвердив, що зараз ONUKA — вже не експериментальний проєкт, який намагається поєднати фольк з електронікою. Це артистка світового рівня з продуманим шоу, власним вивіреним саундом та впевненістю у кожному русі.
Це музика, яка женеться за живим, справжнім слухачем, а не за ротаціями на радіо чи вірусною популярністю. Простіше кажучи, це музика в чистому вигляді. Яка однаково круто звучить удома в навушниках, на стадіоні або ж на фестивалі сучасного мистецтва.
Олексій Бондаренко
1. Стас Корольов — O_x
«Чесно, я не пам’ятаю українського альбому, від першого прослуховування якого можна було так вифігіти, як від Корольова», — написала у редакторському чаті Лєра Зданевич, коли ми обговорювали цей топ. Попри суперечки про те, хто ж має посісти перше місце, із цією фразою погодилися всі.
Це не означає, що робити шок-контент — запорука успіху. Але й альбом Корольова насправді не має на меті шокувати. Просто сама історія Стаса, його роздуми про життя, про політику й ситуацію в країні — вони шокують. Шокують передусім близькістю до кожного, хто це слухатиме. Бо так, ми живемо в країні, у якої війна з Росією. Бо так, ми живемо серед аб’юзу і насилля. Бо так, навколо купа людей, які страждають від залежностей. Бо так, ти легко можеш зустріти лікарів, які змушуватимуть тебе соромитися самого себе.
Стас виринув із жорен шоубізнесу, щоб показати, що він вміє як саундпродюсер, та провести сеанс психотерапії з усім світом. Від цієї аж надмірної щирості стає незручно. Це не та музика, яку будеш вмикати на вечірках та крутити на радіо. О_х — це взагалі радше артоб’єкт, ніж музичний альбом.
Але саме тому його можна назвати найкращим, що було в українській музиці цього року. Індустрію рухають вперед авангардисти — ті, хто не бояться заходити на небачені раніше території.
Не факт, що цим альбомом Стас змінить українську музику. Але свій внесок він уже зробив. Він створив платівку, яку неможливо порівняти ні з чим у світі. Навіть із попередньою творчістю самого Корольова.
Олексій Бондаренко
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: