Головна
>
Кіно
>

Премʼєри з комори та нова хвиля у документалістиці: яким був 2023 рік для українського кіно?

Премʼєри з комори та нова хвиля у документалістиці: яким був 2023 рік для українського кіно?

2023 рік для України був не менш важким, ніж попередній. Утім навіть в умовах повномасштабної війни українські кінотеатри змогли налагодити ефективну роботу. Більшість великих студійних та фестивальних прем’єр у нас відбувається за графіком чи невеликою затримкою. Український кінопрокат показав за останні кілька років неймовірні риси живучості, пристосувавшися до пандемії, обстрілів та блекаутів. Щоправда, українське виробництво переживає не найкращі часи, а від Держкіно більше проблем, ніж користі.

Спеціально для Лірум кінокритик Ігор Кромф згадує, чим жила українська кіноіндустрія у 2023 році.

Що ми дивилися і що будемо дивитися?

В прокат у 2023 році дійсно вийшли супергучні прем’єри: анімаційний фільм «Мавка» Олега Маломужа, що став найкасовішим за часи Незалежності, кримінальна драма «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, драмеді «Люксембург Люксембург» Антоніо Лукіча, історичний бойовик «Довбуш» Олеся Саніна, а на 2024 уже заплановані прем’єри іронічного детектива «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка, підліткової драми «Назавжди-Назавжди» Анни Бурячкової, історичної драми «Інший Франко» Віталія Малахова та інші. Але все це фільми, які були зняті до повномасштабного вторгнення. 

За дуже невеликими винятками (як трилер з елементами скринлайфу «Лишайся онлайн» Єви Стрельнікової), з початку повномасштабного вторгнення нових фільмів не знімалося. Деякі стрічки, як науково-фантастична драма Павла Острікова «Ти — космос», дороблялися під час вторгнення, однак їх почали знімати до цього. Фактично «нова хвиля» українського кіно, що виникла після Революції гідності, доходить до свого неочікуваного фіналу. 

Читайте також: «Українська нова хвиля». Як кіно стало відображати суспільні запити українців після 2014

Наявність бюджету Держкіно для фінансування фільмів мала б стати проблиском світла надії на те, що кінематограф не зупиниться, однак нещодавнє інтерв’ю очільниці відомства Марини Кудерчук про те, що гроші виділятимуть на історичні стрічки для дітей та підлітків, як інформаційна протидія російській агресії, на жаль не обіцяє нам розвитку жанру костюмованої драми чи історій дорослішання. 

Якщо говорити про історичні фільми — це занадто дороге кіно, на яке виділених 589 мільйонів гривень бюджетного фінансування, м’яко кажучи, мало. Як виглядає малобюджетне історичне кіно зняте на колінці яскраво ілюструє фільм «Крути 1917». 

Щодо дитячого та підліткового кіно. То тут взагалі виникає питання, а про що власне йдеться. Бо згадування цієї категорії фільмів в контексті інформаційної протидії Росії нагадує якусь типово бюрократичну реакцію на російський серіал «Слово пацана. Кров на асфальті», який раптово завірусився серед українців.

Зазначу, що цей серіал не підлітковий, там взагалі помітка 18+. Тому що таке «кіно для дітей та підлітків» в розумінні Марини Кудерчук і як вона має цим кіно протидіяти російській інформаційній загрозі важко зрозуміти, в інтерв’ю це не розтлумачувалося.

Читайте також: 6 українських фільмів, що виходять в прокат цієї зими

Нова хвиля документалістики

В тому ж інтерв’ю пані Марина Кудерчук заявила, що фінансування також виділять для українських документалістів, які займаються фіксацією російсько-української війни. В Україні десятки, якщо не сотні, документалістів різного рівня займаються фіксацією війни, почасти на власному ентузіазмі чи коштом іноземних фондів та грантових програм. Дуже добре, що хоча б на другий рік повномасштабного російського вторгнення у Держкіно спромоглися розпочати фінансування української воєнної документалістики. 

До речі, щодо документалістики. Очікувано 2023 рік став дуже плідним для цього виду кінематографа. На жаль, але самі обставини дають тисячі тем. 

Українська документалістика активно брала участь в міжнародних кінофестивалях цього року: стрічку Романа Любого «Залізні метелики» представляли на фестивалі «Санденс» у США та Берлінському міжнародному кінофестивалі. А документальна робота Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» потрапила у шортлисти «Оскара».

Найбільш важливим є те, що документалістика стала значно доступніша для пересічного глядача. Раніше подивитися документальне кіно в прокаті було великою складністю. Цьогоріч, хоч і в обмежений прокат, та все ж вийшла низка документальних фільмів: «20 днів у Маріуполі» Чернова, «Залізні Метелики» Любого, а також «День Незалежності» Володимира Тихого, «ЄвроДонбас» Корнія Грицюка, «Міста та їх герої» Ольги Гібелінди та Андрія Литвиненка, «Будинок зі скалок» Сімона Леренга Вільмонта та багато інших. 

Ширша доступність документалістики широкій глядацькій аудиторії закономірно збільшила попит та інтерес до цього різновиду кінематографа. Хоча варто усвідомлювати, що існувала досить міцна і якісна документалістика в Україні вже багато років, однак саме у 2023 відбувся досить великий ривок у популярності документальних фільмів. 

Щоправда, розвиток документалістики також має свої проблеми. Режисер Дмитро Грешко в інтерв’ю для Лірум зазначив, що отримати гранти на фінансування документальних фільмів закордоном теж досить важко, зокрема якщо режисер немає достатньо розлогого портфоліо. Лишаються сподівання, що Держкіно зможе принаймні закрити фінансування початківцям на їх документальні фільми.

Українське кіно і державна бюрократія або contra spem spero

Досить напруженими лишаються відносини української кінематографічної спільноти та української державної бюрократії. Власне, не можна сказати, що до цього вони були легкі, але в цілому не лише не вирішилися конфлікти з 2022 року, а й з’явилися нові. 

Ситуація навколо Довженко-Центру досі лишається в, скажімо так, «загрозливо-підвішеному» становищі. Установа продовжує готувати традиційну програму ретроспективи для Київського тижня критики (цьогоріч вона була присвячена жіночим ролям в українському кіно), спеціальну виставку з показами фільмів Довженка та обговорення екологічної катастрофи, яку зробили росіяни, коли влітку підірвали Каховську ГЕС. Залишилися традиційні покази добірок класичної української анімації. І це лише кілька прикладів того, що зробив Довженко-Центр за цей рік. Попри те, що установа активно веде не лише кіноархівну, а й просвітницьку роботу, юридично все не так світло та райдужно. 

Фото: kievvlast.com.ua

6 лютого Олена Гончарук вдруге перемогла на відкритому конкурсі на посаду голови Довженко-Центру. Однак судові тяжби продовжилися і тривають досі. В нещодавньому інтерв’ю очільниця Держкіно Марина Кудерчук заявила, що причиною цього «загрузу» в судах стало небажання Оленою Гончарук підписувати контракт. При чому пані Кудерчук уточнила, що це був типовий контракт, який просто мав свої особливості пов’язані зі специфікою підприємства. Своєю чергою пані Гончарук заявила, що «контракт, який Держкіно надало для укладення, виявився uncontractable». Зокрема, з нього видалили програму розвитку інституції на один та п’ять років, а також внесли низку інших односторонньо вигідних, суперечливих або дискримінаційних пунктів. Саме тому судова тяганина між Оленою Гончарук та Держкіно триває досі й формальне право підпису від Центру має заступник директора.

Винесений на розгляд Кабміну проєкт Стратегії розвитку кіно до 2027 року став ще одною «больовою» точкою між Держкіно та кіноспільнотою. Згідно з цим проєктом скорочувалася кількість запланованого випуску фільмів та збільшення кількості серіалів. Також виникало абсолютно нелогічне явище створення авторських фільмів для фестивалів категорії А. Тобто Держкіно планує створювати фільми спеціально для фестивалів на кшталт Каннського чи Берлінського, навіть попри те, що на ці фестивалі існують свої процедури відбору і той чи інший фільм може просто не потрапити. А відтак на стадії пітчингу просто неможливо розрахувати чи братиме фільм участь у фестивалі категорії А чи ні. Не кажучи вже про те, що фільми, які беруть участь у фестивалях категорії А часто бувають для широкої глядацької категорії, той же «Люксембург Люксембург» Антоніо Лукіча брав участь у Венеційському кінофестивалі й зібрав 34 мільйони гривень касових зборів (при бюджеті у 28 мільйонів). 

Низка відомих українських кінодіячів закликала не ухвалювати дану стратегію, зокрема однією з головних претензій було те, що проєкт Стратегії не обговорювався з представниками спільноти. Очільниця Держкіно Марина Кудерчук заявила, що обговорення громадською радою при Держкіно відбулося, а заяви кіноспільноти викликані бажання окремих кінодіячів «поливати іншим брудом у фейсбуці». Наразі інформація про проєкт Стратегії на сайті Кабміну відсутня. 

Третім важливим конфліктом стала Рада з державної підтримки кінематографії. У травні 2023 року Держкіно внесло на розгляд Кабміну проєкт постанови про продовження повноважень членів Ради до завершення воєнного стану. Хоч строк повноважень Ради мав закінчитися ще 31 березня 2023 року, Держкіно пояснило, що не може провести конкурс для оновлення складу у зв’язку з воєнним станом. Кабмін підтримав звернення та продовжив каденцію чинного складу Ради. Через такі дії Держкіно та Кабміну, Національна спілка кінематографістів України подала судовий позов, аби домогтися переобрання складу Ради. 2 листопада Київський окружний суд скасував повноваження Ради з державної підтримки кінематографії та задовольнив позов Національної спілки кінематографістів у повному обсязі.

Ситуація загострилася, коли в жовтні журналісти-розслідувачі Bihus.Info оприлюднили розслідування, згідно з яким очільник Ради — Артем Колюбаєв в останні пів року зумів отримати понад 20 мільйонів гривень на свої кінопродукти, а також різко «обріс» частками в успішних і не пов’язаних з кіно бізнесах. 

Українське кіно у світі: фестивалі, «Оскар» та Netflix

Варто відзначити, що за час повномасштабного вторгнення українська фестивальна культура не лише змогла повернутися в стабільний стан, але й значно розширитися. Фестиваль Миколайчук Open з Чернівців відбувся вдруге й уже отримав статус міжнародного. Зокрема, у програмі фестивалю були стрічки румунських, ізраїльських, польських та грецьких режисерів. 

У серпні відбувся кінофестиваль на Закарпатті «Кіно Сусідів», який був покликаний налагодити культурну дипломатію між країнами Центральної Європи та Україною. У фестивалі брали участь роботи польських, угорських, австрійських, чеських, словацьких та румунських режисерів. 

У червні відбувся найважливіший український фестиваль документального кіно Docudays, який майже повністю був присвячений воєнній тематиці. 

Одеський міжнародний кінофестиваль повернувся з вимушеної міграції. Щоправда, через постійні обстріли Одеси російськими шахедами, фестиваль вирішили провести у Чернівцях.

Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» повернувся до звичних дат наприкінці жовтня у київський кінотеатр «Жовтень» та представ масштабну міжнародну програму. 

Київський тиждень критики не збавляє темп власного розвитку. Попри пандемії, обстріли та блекаути (всі ці події завжди якось різко припадають на проведення фестивалю) КТК не лише справляється з новими викликами, а й стабільно наповнює програму гучними прем’єрами з великих міжнародних фестивалів, українським кіно, що ще не потрапило в прокат та унікальними програмами ретроспективи. 

Також в межах КТК відбувається вручення премії «Кіноколо» від Спілки кінокритиків. Цьогоріч кращим фільмом визнали дебютну роботу Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада», що вийде в прокат 11 січня 2024 року. 

А от з представленням України на міжнародних фестивалях ситуація значно і значно гірша, можна сказати катастрофічна. 

На американському «Санденсі» цьогоріч Україну представляли лише два документальних фільми — «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова та «Залізні метелики» Романа Любого. На Берлінському кінофестивалі Україну представляло три фільми: «Залізні метелики», художня історія дорослішання «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової та короткий метр Надії Парфан «Це побачення».

На Каннському фестивалі цьогоріч Україну представляла лише короткометражка «Як це було» спільного з Польщею виробництва. А на Венеційському нас представляла драма про дорослішання від Ані Бурячкової «Назавжди-Назавжди» та українсько-чесько-словацька стрічка «Фотофобія» Івана Остроховського та Паволи Пекарчик..

У 2024 році ситуація виглядає значно гірше. У програмі «Санденсу»  нема жодного українського фільму. Будуть дві стрічки про Україну — «Порцелянова війна» та «Тендаберрі» західних режисерів. Берлінський фестиваль оприлюднив частину власної програми, де також немає згадок про українські фільми. Якою буде ситуація з Каннським та Венеційським фестивалями прогнозувати дуже тривожно. 

Однак звісно існували є й приємні кейси з визнаннями міжнародною спільнотою українського кіно. Українська документальна стрічка Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» потрапила одразу у дві номінації шортлиста премії «Оскар» — «Найкращий документальний фільм» та «Найкращий міжнародний фільм». А режисерка Марина Врода отримала приз за кращу режисуру на фестивалі у Локарно, де представляла свою драму «Степне»

Інший вагомий успіх — це серіал «Перші дні», що з’явився на міжнародній платформі Netflix. Річ у тім, що більшість українських фільмів, які закуплялися стримінгом не були доступні для міжнародної аудиторії, Netflix закупляв їх для українського споживача. «Перші дні» ж спеціально знімали для великої міжнародної аудиторії. І навіть попри те, що серіал-антологія про перші дні повномасштабного вторгнення вийшов досить посередньої якості, той факт, що український кінематограф починає заповнювати міжнародні стрімінги — це однозначно успіх. 

Дуже обережні прогнози на 2024 рік

Як не дивно, але прокат українського кіно ще залишатиметься. Принаймні у першій половині 2024 року. Однак вже заявлені фільми в більшості, так би мовити, є «фільмами з комори» тобто стрічки, які зняли до повномасштабного вторгнення і які не вийшли в прокат раніше з тих чи інших причин. Про презентацію нових художніх фільмів майже не йде мова. Винятком стануть хіба «Лишайся онлайн» Єви Стрельнікової та фільм «Буча» Станіслава Тіунова, який уже на стадії ідеї викликав бурхливі дискусії щодо етичності знімання події навколо акту геноциду у Бучі на початку 2022 року, коли ще досі триває війна. 

Той факт, що українського кіно все менше і менше призводить до того, що наш голос все тихше чути на міжнародних кінофестивалях, які є потужними майданчиками для культурної дипломатії. А якщо наш голос буде тихішим, то гучніше звучатиме голос, якщо не самих росіян, то їх симпатиків. Наприклад, на цьогорічному Венеційському кінофестивалі Роман Поланскі показував свій фільм «Палац» з російськими акторами Олександром Петровим та Ксенією Раппопорт. А на наступний Каннський кінофестиваль очікується повернення російського режисера Кирила Серебреннікова з байопіком про російського націонал-більшовика Едуарда Лімонова. 

При цьому сказати, що діяльність Держкіно, як вповноваженого органу для втілення максимально ефективної політики з розвитку кіно поки викликає більше питань, ніж відповідей. І що найбільш проблемне в цій ситуації, що давати чіткі й зрозумілі відповіді кіноспільноті Держкіно не планує. Тому 2024 рік однозначно буде дуже важким для українського кіно. 

Над створенням цього матеріалу працювала команда із шести людей.
Допоможи нам продовжувати працювати на цьому ж рівні — задонать Ліруму на Buy Me a Coffee

Підтримай Лірум

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Кіно
Ukraїner випустив документальний фільм про святкування Маланки на Буковині
Марічка Максимець Марічка Максимець
9 Січня, 2024
Плейлисти
Різдвяно-новорічний плейлист української музики
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
22 Грудня, 2023
Кіно
Закінчилася серія «Культурних понеділків». Що це і які проєкти перемогли?
Марічка Максимець Марічка Максимець
21 Грудня, 2023