Скандали, фестивалі та невмирущість: яким був 2022 рік для українського кіно
Російське повномасштабне вторгнення 24 лютого зруйнувало плани і, що найгірше, забрало життя багатьох українців. Цей рік однозначно найтяжчий в історії незалежної України. Війна торкнулась усіх сфер та індустрій. Важким цей рік став і для української кіноіндустрії, яка з 2014 року динамічно набирала оберти та все голосніше заявляє про себе у світі.
У перші місяці повномасштабного вторгнення здавалося, що українське кіно зазнало такого удару, що на відновлення підуть роки. Однак чим далі ворога гнали і громили Сили оборони, тим більше з’являлося світла та надій на те, що український кінематограф не лише далі житиме, а й триматиме свій культурний фронт в Україні та світі.
Спеціально для LiRoom кінокритик Ігор Кромф згадує, чим жила українська кіноіндустрія у 2022 році.
Майже два місяці майже мирного життя
Уже й важко згадати, що в 2022 році в Україні було майже два місяці відносно мирного життя. Так, війна тривала у Донецькій та Луганській областях, але за вісім років гібридної агресії Росії Україна вже адаптувалась до цього кошмару та могла динамічно та стабільно розвивати власний кінематограф. У січні та лютому встигли вийти в широкий прокат два знакових українських фільми.
Першою стала дебютна ігрова стрічка документалістки Катерини Горностай «Стоп-Земля», яка вже мала Кришталевого Ведмедя на Берлінському кінофестивалі. Підліткова драма наповнена складними операторськими та монтажними прийомами, яка світилась приємним неоновим світлом ностальгії за шкільними роками, раптом стала ледь не головною прем’єрою січня. Глядачі буквально вимагали в кінотеатрів додаткових сеансів та були в захвати від, по суті, авторського та експериментального кіно, яке підкупило універсальною тематикою, що виявилася зрозумілою всім.
За «Стоп-Землею» у лютому, майже перед вторгненням, у прокат встиг вийти другий повний метр режисера Олега Сенцова «Носоріг». Кримінальна драма про 1990-ті в Україні була довгоочікуваною для режисера, який планував розпочати зйомки ще у 2013 році. Однак через Революції гідності, окупацію Криму, а згодом незаконний арешт режисера російською владою, був відкладений у довгий ящик. Сенцов розпочав роботу над фільмом у 2020 році, майже одразу після звільнення з російської тюрми. Стрічка презентувалась на Венеційському фестивалі, а також була представлена на фестивалях меншого рівня, наприклад у Варшаві та Тбілісі, однак не отримала значних нагород. Критики також сприйняли стрічку прохолодно, зокрема через слабкий сценарій та неоднозначність тематики.
Читайте також: Романтизація 90-их чи національна травма? У прокат вийшов новий фільм Сенцова — «Носоріг»
Були в ці відносно мирні місяці й перші у 2022 році перемоги українського кіно на міжнародних фестивалях, зокрема воєнна драма Марини Ер Горбач «Клондайк» отримала приз за найкращу режисуру світового кіно на головному кінофестивалі незалежного кіно в США — Санденс.
Весна 2022 року мала бути наповнена українськими прем’єрами, а також помітною участю українського кіно на міжнародних майданчиках. Однак 24 лютого вся країна прокинулась о 5 ранку через ракетні обстріли Росії. Почалася повномасштабна війна і все, що не пов’язане з обороною, стало на стоп.
Українські кінематографісти також не стояли осторонь. Режисери Олег Сенцов та Ахтем Сеітаблаєв з перших днів вступили в Сили Територіальної оборони та пішли боронити державу зі зброєю в руках. З’явилась у ЗСУ ціла «група Кіно» з українських кінематографістів, які пішли боронити Україну. Її організатор, відомий український продюсер Володимир Яценко, за свої подвиги на війні був відзначений орденом «За мужність» III ступеня. З’явилися й перші, на жаль, непоправні втрати у цій війні. Так 6 березня при евакуації цивільних з Ірпеня загинув актор Павло Лі. Його посмертна робота — стрічка про українських прикордонників з Луганська «Мирний-21» вийде в прокат 22 лютого 2023 року.
Читайте також: «Він людина, яка зробила сама себе». Яким був Павло Лі?
Українські кінофестивалі під звуки повітряних тривог
Будь-який кінопрокат в Україні був відсутній до травня. Однак, українські фестивалі почали відроджуватися раніше. Одним з перших став «Нова хвиля», проведений мережею кінотеатрів «Планета кіно» та Gogol Media. Два тижні в Києві та Львові з перервами на повітряні тривоги відбувались покази українського кіно з наступними обговореннями фільмів з режисерами, акторами, операторами та продюсерами.
Влітку у Чернівцях з’явився новий український кінофестиваль «Миколайчук Open». Режисер та продюсер Олекса Гладушевський зумів зібрати команду та організувати регіональний кінофестиваль, який нагадував про одну з ключових постатей українського поетичного кіно 1970-80 років — актора та режисера Івана Миколайчука, якого довгий час радянська влада вважала «неблагонадійним» через його чітку національну ідентифікацію українця, яку він сміливо показував у своїй творчості. Уже у 2023 році фестиваль планує масштабуватися та запустити власну міжнародну програму, що підніме його на новий якісний рівень.
Читайте також: «Кіно знімають для того, аби показувати», — Олексій Гладушевський про створення Мистецького штабу та фестивалю «Миколайчук OPEN»
Деякі фестивалі через війну були змушені змінити традиційні локації, як, наприклад Одеський міжнародний кінофестиваль, Національний конкурс якого відбувся в межах Варшавського кінофестивалю, а індустрійні секції — разом з Приштинським міжнародним кінофестивалем (PriFest)у Косово та у Карлових Варах.. Також тимчасово переїхав до Києва Kharkiv Meet Doc Fest — головний фестиваль документального кіно у східних областях України. Водночас традиційно відбулись у Києві й такі уже гранди кінофестивальної сфери, як фестиваль «Молодість» та Київський тиждень критики. Останній, попри війну, зумів представити значно більшу у порівнянні з попередніми роками програму, а команда уже працює над наступним фестивалем, який має відбутись восени 2023 року.
Читайте також: Рекап кінофесту. Яким був Київський тиждень критики: головні тріумфатори, стрічки та події
Також традиційно пройшли й інші фестивалі, як, наприклад, головний український фестиваль документального кіно DocuDays та Київський міжнародний фестиваль короткометражного кіно. Останній особливо важливий, адже режисери короткометражного кіно — це, як правило, режисери повного метру у наступні роки.
Окремо варто відзначити також і щорічну премію кінокритиків «Кіноколо», яка відбувається в межах Київського тижня критики. Цьогорічним тріумфатором став фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір», який здобув перемогу у п’ятьох номінаціях. У прокат фільм вийде 26 січня 2023 року, розпочавши прокатний сезон українського кіно.
Говорити про війну з усім світом
Українське кіно змогло цього року взяти участь і в міжнародних кінофестивалях. Так на Каннському кінофестивалі у секції «Особливий погляд» представили воєнну драму Максима Наконечного «Бачення метелика», а у секції Двотижневик режисерів кримінальну драму Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір». Також в межах секції документалістів представили українську стрічку литовського документаліста Мантаса Кведаравічюса «Маріуполіс-2», присвячену обороні Маріуполя у лютому-березні. Це посмертна робота режисера, якого російські війська взяли в полон та розстріляли в окупованому місті під час спроби виїхати.
Окрім участі в конкурсній програмі Канн, українські стрічки були представлені на різних маркетах та інших платформах фестивалю. Зокрема це сприяло можливості отримати додаткове інвестування незавершених через війну фільмів — «Кого ти любиш?» Тоні Ноябрьової, «Ти — космос» Павла Острікова, «Демони» Наталки Ворожбит.
Читайте також: «Сподіваюсь, я не зіпсувала стрічку», — режисерка Наталка Ворожбит про роль у «Баченні метелика» та фільм «Демони»
Українські фільми не змогли взяти призів, окрім «Маріуполіс-2», який отримав головну відзнаку документалістів на Каннах — «Золоте око». Однак, участь українських кінематографістів у фестивалі була важливим елементом культурної дипломатії та донесення до світової спільноти правди про російську агресію в Україні. Зокрема команда фільму «Бачення метелика» влаштувала перфоманс на фестивалі: під звуки сирен повітряної тривоги вони вийшли на сцену з табличками sensitive content та зображенням перекресленого ока. Таким чином соцмережі маркують фото та відео російських злочинів в Україні.
Окрім Каннського кінофестивалю, українське кіно також було представлено на другому за важливістю кінофестивалі у світі — Венеційському. Від України був другий повнометражний фільм режисера Антоніо Лукіча — роадмуві «Люксембург, Люксембург». Фільм теж не отримав нагород, однак режисер, а також виконавці головних ролей учасники хіп-хоп гурту Курган та Agregat брати близнюки Раміл та Аміл Насірови змогли привернути увагу західної публіки до теми російсько-української війни.
Довженко-центр
Найбільшим скандалом в українській кіноіндустрії однозначно стала спроба Держкіно ліквідувати Довженко-центр — унікальний архів українських стрічок. Історія навколо спроби ліквідувати установу тягнеться ще з 2021 року, коли Довженко-центр перевели з прямо підпорядкування Мінкульту в Держкіно, а останнє вивели з підпорядкування Міністерства в пряме підпорядкування Кабміну.
Держкіно намагалось виправдатися, що, мовляв, жодної ліквідації не буде, а просто архівні фонди головного кіноархіву України передадуть іншій організації, яка існує лише на папері. Історія набирала нових обертів, з призначення кінологині, юристки та гіпнотизерки Юлії Каждан виконуючої обов’язки керівниці Центру замість законної обраної через відкритий конкурс кінознавиці Олени Гончарук, атак Центру силовиками, масштабної акції протесту громадської та збору підписів під петицією на сайті Кабміну, щодо скасування фактичної ліквідації Центру. Неадекватною була і комунікації Держкіно, яке активно банило не згідних з їхньою позицією людей в соцмережах, а керівниця Держкіно Марина Кудерчук заявляла у медіа про атаки та цькування її установи.
Врешті виконувачем обов’язків керівника Довженко-Центру було призначено кінокритика Андрія Алферова, а Держкіно оголосило новий конкурс на посаду керівника, ігноруючи, що Олена Гончарук перемогла у відкритому конкурсі ще у 2021 році. Модератором конфлікту став міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, який запевнив, що Довженко-Центр ліквідовувати не будуть, а фонди будуть збережені. Щоправда, протягом всього перебігу конфлікту Міністерство займало доволі пасивну позицію. За словами колективу Довженко-Центру ситуація з можливою ліквідацією установи досі залишається загрозливою.
Читайте також: Хоче врятувати «Довженко-Центр». Головне з інтерв’ю Андрія Алферова «Суспільному»
Український прокат, який не вмер, а ще живе
Дивом стало те, що український прокат не вмер остаточно, а більшість українських кінотеатрів досі залишилась у бізнесі. Кінотеатри сильно постраждали під час карантинного режиму спричиненого коронавірусом, а російське вторгнення взагалі закрило прокат на тривалий термін. Поволі запустивши роботу в травні, українські кінотеатри почали долати нові перешкоди, як, наприклад, повітряні тривоги. Тепер — відключення світла, спричинені російським бомбардуванням енергетичної інфраструктури. Попри все українські кінотеатри намагаються продовжувати функціонувати, не сильно підвищуючи ціну на квитки.
Першою гучною прем’єрою українського прокату після 24 лютого став «Бетмен» Метта Рівза, після чого поволі в українські кінотеатри почало надходити все більше і більше західних фільмів. Зокрема, збереглись традиційні вечори німецького та французького кіно, а також покази ретроспективи італійської неокласики.
Прокат українських фільмів символічно «ожив» на День Незалежності потужною воєнною картиною Мар’яна Бушана «Снайпер. Білий Ворон». Згодом пішли й інші українські стрічки: «Максим Оса. Золото Песиголовця» Мирослава Латика, «Я працюю на цвинтарі» Олексія Тараненка, «Клондайк» Марини Ер Горбач, «Коза Ностра. Мама їду» Джованні Дота та інші.
Читайте також: Прогулянки голяка цвинтарем та закопування живцем: фільм «Я працюю на цвинтарі» вже на великих екранах
Обачливі прогнози на майбутнє
Питання «Що чекає на український кінематограф у майбутньому?» хвилює більшість людей хоч якось дотичних до кіно.
Звісно, війна буде постійно вносити свої корективи, тож будь-які прогнози — це будування замку на піску. Однак, можна дуже оббачливо припустити, що нас очікує багатий кінопрем’єрами рік.
Окрім згаданих «Памфіра» та «Мирний-21» в арсеналі українських кінематографістів є ще десяток завершених робіт, які очікують на прем’єру. Це й ностальгійна комедія Ірини Цілик «Я і Фелікс», і екзистенційна воєнна драма Валентина Васяновича «Відблиск», і ще одна ностальгійна комедія Тоні Ноябрьової «Ти мене любиш?», і фантастика Павла Острікова «Ти-космос», і епічна історична драма Олеся Саніна «Довбуш», і байопік Ольги Ряшиної «Я, “Побєда” і Берлін», і воєнна драма Максима Наконечного «Бачення метелика», і роадмуві Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург» і ще багато фільмів.
Читайте також: Рецензія на фільм «Я і Фелікс». Історія за сусідніми дверима
Окрім того, зацікавленість світу в українській культурі та кіно зокрема — це ще один додатковий імпульс для розвитку індустрії, яка попри вимушену через війну паузу, змогла не втрачати темп та дивувати світ, а головне самих себе власною стійкістю та працездатністю у найекстремальніших умовах. Тому очікуємо у 2023 році перемоги над Росією та нового подиху в українське кіно.
Читайте також:
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: